Чак Паланик – Прокляті (страница 11)

Зі свого боку, Ґоран лише одного разу кинув своїм хтивим, жадібним оком на багатство й стиль життя моїх батьків і відразу ж зажадав отримати від мене підтримку. Додайте до цих факторів один надвеликий мішечок марихуани, що його приніс тато, і моє несподіване рішення, нарешті, спробувати гидку травичку, хоча б і для того, щоб потоваришувати з Ґораном — і це й складе загальний підсумок моїх спогадів про обставини фатального передозування.

Зараз, повністю похована у могилі з обрізків нігтів, я слухаю, як стукає моє серце. Чую, як повітря виривається з моїх ніздрів. Утім, немає жодного сумніву: саме надія спонукає моє серце битися далі, а мої легені — стискатися. Старі звички так легко не вмирають. У мене над головою земля здригається й хитається від кожного кроку демона-торнадо. Обрізки ллються струмочком мені у вуха, приглушуючи звуки шалених криків Бабетти. Приглушують навіть клацання, що лунає від Моря комах. Я лежу, похована тут, і рахую удари серця, і намагаюсь стримати бажання прорити невеличкий тунель убік, до Леонарда, і стиснути йому руку.

Наступної миті мої руки пришпилює до тіла. Нігті давлять на мене, стискають, туляться до мене, а я підіймаюсь у смердюче сірчисте повітря, лечу просто у палаюче жовтогаряче небо. Пальці велетенської руки обіймають мене з усіх боків міцно, наче гамівна сорочка. Цю гігантську руку запхали у м'який ґрунт і висмикнули мене, як фермер висмикує моркву чи редиску з їх могильного сну.

Так, може, я і привілейований, багатий, ізольований нащадок знаменитих батьків, але ж я досі пам'ятаю, звідки беруться діти й морква… хоча я ніколи не була на сто відсотків упевнена стосовно того, звідки взявся той Ґоран.

Злітаючи в повітря, я бачу геть усе: Море комах, Великі рівнини битого скла, Океан пролитої сперми, нескінченну шеренгу кліток, що містять проклятих. Піді мною розгортається уся географія Пекла, разом із демонами, що мандрують у різних напрямках, щоб пожерти бідолашних жертв. У найвищій точці цього підйому на мене очікує цілий каньйон слизьких зубів. Вітер мерзенного вологого дихання б'є мене, наче кулаком, своїм смородом, гіршим за сморід усіх туалетів екологічного табору заразом. Трохи далі здіймається жахливо великий язик, укритий, немов килимом, смаковими сосочками розміром із мухомори. Все це оточене губами, товстими, наче шини у трактора.

Мене підносить до рота, де я випростовую руки і чіпляюсь за верхню губу. Ногами стаю на нижню губу і, немов рибна кістка, виявляюся занадто широкою та негнучкою, щоб мене можна було проковтнути. Губи у мене під долонями здаються дивовижно плисовими, шкіряними, як кушетка у гарному ресторані, але дуже тепла. Це ніби торкнутися оббивки сидіння «ягуара», якого щойно перегнали з Парижа до Ренна.

Обличчя демона таке безкрає, що, окрім рота, я нічого не бачу. Периферійним зором я неясно розрізняю над собою очі, широкі й скляні, як вітрини універмагу, тільки вигнуті назовні, вирячені. Очі ці огороджені чорним частоколом із величезних вій. Помічаю ніс розміром із глинобитну хатинку, з двома відчиненими дверима, в яких звисають завіси з тонкого волосся.

Рука притискає мене до зубів. Язик виступає навперед, волого торкається мого светра, прикрашеного ґудзиками.

У ту саму мить, коли я підкоряюся долі, цього разу — бути перемеленою зубами й з'їденою, після чого мої кістки відкинуть убік, наче кістки корнуельської куріпки, — у цю мить величезний рот верещить. Те, що відбувається, схоже скоріше не на вереск, а на протиповітряну сирену, яка б'є мене прямою наводкою в обличчя. Моє волосся, щоки й одяг — все йде хвилями, все майорить, наче прапор під час буревію.

Один із фірмових черевиків зісковзує з ноги, падає, перекидаючись, униз і приземлюється просто поряд із крихітною фігуркою, що прикрашена гордовитим синім ірокезом. Навіть із такої відстані я бачу: це Стрілець, він стоїть поряд із голою, величезною ногою демона. Стрілець витяг із щоки свою здоровезну булавку і втикає її кінчик, витягує та знову і знову втикає у вигін стопи демона.

Наступної миті, після чергового туше, я відчуваю, що мене начебто упускають, а може, опускають у м'які, дряпучі нігті.

Тієї ж миті, як я приземлююсь, мене хапають інші руки, людські руки Леонарда, і тягнуть мене, ховають під рідким покровом обрізків нігтів… але я встигаю побачити, як та сама рука-парашут, що схопила мене, тепер хапає Стрільця й підіймає його — а він лається, і б'є повітря ногами, і тицяє булавкою — туди, де зуби різко клацають і одним укусом відтинають йому яскраво-синю голову.

Розділ дев'ятий

«Ти тут, Сатано? Це я, Медісон. Перш ніж я розповім тобі, що трапилося далі, пообіцяй, поклянись усім, що для тебе є святого, що ти ніколи-ніколи, зовсім нікому не розкриєш цю таємницю. Я серйозно. Розумієш, я добре пам'ятаю, що ти Король брехні, але мені потрібно, щоб ти поклявся. Ти мусиш гарантувати конфіденційність інформації, коли нам судилося зав'язати досить глибокі й чесні відносини».

Минулої зими, щоб ви знали, я опинилася геть сама в інтернаті під час канікул. Ясна річ, я розповідаю про подію з минулого життя. Мої батьки сприймали Різдво як звичайнісінький день, а решта моїх однокласників поїхали кататися на лижах (чи, може, відпочивати в Греції), тож мені нічого не залишалося, окрім як розтягти губи у фальшивій посмішці й запевнити їх, дівчину за дівчиною, що мої батьки теж з'являться, з хвилини на хвилину, і заберуть мене звідти. Того останнього дня першого семестру гуртожиток спорожнів, їдальню зачинили. Аудиторії — також. Навіть викладачі спакували валізи й покинули кампус, залишивши мене у майже повній самотності.

Я кажу «майже», бо нічний сторож (а може, їх було кілька) і далі обходив територію школи, перевіряв замки на дверях і вимикав кондиціонери, і промені світла з його (чи їхніх) ліхтарів час від часу проносилися подвір'ям, наче прожектори в старому фільмі про в'язницю.

За місяць до того мої батьки всиновили Ґорана — того, з важким поглядом і сильним акцентом, як у графа Дракули. Хоча хлопець був лише на рік старший за мене, чоло його вже перетинали зморшки. Щоки в нього запали, а брови були такі буйні та заплутані, як порослі лісом схили Карпатських гір, і такі скуйовджені та щетинисті, що коли занадто пильно вдивлятися у шкіру між волосинками, то можна було побачити розбійничі зграї вовків, руїни замків і сутулих циганок, що збирають дрова. Уже коли Ґорану виповнилося чотирнадцять, його очі та низький голос, схожий на протитуманну сирену, створювали враження, що він на власні очі бачив, як його родину замучили до смерті, а йому самому довелось працювати рабом у соляних копальнях в якомусь віддаленому гулазі, де їх гнали через плавучі крижини собаки-шукачі, і по спинах їхніх ходив шкіряний батіг.

Ах… Ґоран. Ні Х іткліф, ні Ретт Батлер не були ані такими засмаглими, ані такими брутально скроєними. Здавалося, що він існує у власній постійній ізоляції, відокремлений від світу якоюсь жахливою історією злиднів, і через це я йому заздрила. Заздрила тому, що муки його були такими довгими.

Поряд із Ґораном навіть дорослі чоловіки створювали враження дурних, балакучих і пустих. Навіть мій батько. Особливо мій батько.

Лежачи в ліжку, одна в швейцарському гуртожитку, де зазвичай мешкало близько трьохсот дівчат, коли температура в кімнаті була ледве достатньою для того, щоб труби опалення не замерзли, я уявляла собі Ґорана, його сині вени, що розбігалися у різні боки під прозорою шкірою на скронях. Його волосся, таке густе, що його навіть не брала щітка, таке сторчакувате волосся, яке інші люди спеціально вирощували, вивчаючи марксистську філософію, запиваючи її гірким еспрессо з малесеньких чашок у наповненій сигаретним димом кав'ярні, чекаючи на ідеальні обставини для того, щоб жбурнути підпалену динамітну шашку у відчинені двері туристського автомобіля якого-небудь австрійського ерцгерцога і тим самим запалити світову війну.

Мама і тато, безсумнівно, знайомили бідолашного Ґорана із цілою низкою представників засобів масової інформації в Парк-Сіті, штат Юта; чи в Каннах; чи на Венеціанському кінофестивалі; у той час як я ховалася під шістьма ковдрами й споживала лише свої запаси печива з фігами «Фіг Ньютонз» і воду «Віші» — avec gaz.

Ні, це нечесно, але я однозначно отримувала кращу частину угоди.

Члени моєї родини вважали, що я знаходжуся на борту розкішної яхти, в оточенні веселих подружок. Мама і тато щиро вірили, що в мене є подруги. Керівництво школи гадало, що я знаходжуся разом зі своїми батьками та Ґораном.

Два чудові тижні я нічогісінько не робила, лише читала Бронте, ховалася від охоронців, які заходили час від часу, і гуляла навколо — гола.

За всі тринадцять років мого життя мені жодного разу не вдавалося навіть спати оголеною. Звичайно, батьки постійно ходили оголеними, демонструючи свої тіла по всіх куточках дому, а також — на якомусь із найексклюзивніших пляжів французької Рив'єри чи Мальдівів; але я вічно виявлялася занадто плоскогрудою в одних місцях, занадто товстою — в інших, занадто худорлявою — ще десь, водночас незграбною та гладкою, занадто дорослою та занадто юною. Це суперечило всім правилам поведінки в школі, але однієї ночі, залишившись на самоті, я скинула із себе нічну сорочку і ковзнула під ковдру — гола.