Борис Виан – Шумовиння днів (страница 9)

— Я майже нічого не знаю, — відказала Хлоя. — Можна ж і вітрини роздивлятися. Погляньте ось на цю. Вона дужа цікава.

У вітрині на пружинному матраці лежала гарненька жіночка. Її груди були оголені і якийсь пристрій щіткою з довгим тонким білим шовковим волосом гладив їх знизу вгору. На плакатику було написано: «Бережіть взуття з допомогою антипода превелебного Карла».

— Непогана ідея, — похвалила Хлоя.

— Таж від цього жодної вигоди! — запалився Колен. — Адже рукою набагато приємніше.

Хлоя зашарілася.

— Не кажіть так. Я не люблю, коли хлопці говорять при дівчатах такі непристойності.

— Я у відчаї, — знітився Колен, — я геть не хотів…

На його обличчі проступив такий відчай, що Хлоя всміхнулася й кілька разів шарпнула його, аби показати, що не сердиться.

У другій вітрині дебелий чолов’яга в різницькому фартусі перерізав горлянки маленьким дітям. То була вітрина пропаганди на користь добродійних товариств.

— Ось де гроші діваються, — заговорив Колен. — Спробуй прибери це кожного вечора — мабуть, страшенно дорого.

— Вони несправжні! — стривожилася Хлоя.

— Хто його зна, — стенув плечима Колен. — У дитячих притулках цих дітей однаково, що сміття.

— Мені це не подобається, — скривилася Хлоя. — Ходімо, далі вже ніби немає таких вітрин пропаганди. Гадаю, це аж ніяк не свідчення поступу.

— Дарма, — заспокоював Колен. — Воно діє тільки на тих, хто вірить у такі дурниці.

— А це? — запитала Хлоя.

У вітрині на обтягнених гумою колесах височіло черево, досить кругле і сите. На оголошенні можна було прочитати: «І на вашому не буде зморщок, якщо ви розгладите його електричною праскою».

— Я впізнаю це черево! — закричав Колен. — Це черево Сержа, мого колишнього куховара. З якої речі воно залізло аж сюди?

— То все пусте, — втрутилася Хлоя. — Хіба череву дорікають? Адже воно он яке велике…

— А він же так смачно готував!

— Ходімо далі, — попросила Хлоя. — Я вже не хочу розглядати вітрини, мені надокучило.

— Що ж тут придумати? — замислився Колен. — Може, поп’ємо десь чаю?

— Ет! Ще не пора. До того ж чай я не дуже люблю.

Колен зітхнув із таким полегшенням, що затріщали шлейки.

— Що це хруснуло?

— Я став на суху гілку, — пояснив, червоніючи Колен.

— А що, як пройтися до Булонського лісу? — запропонувала Хлоя.

Колен у захваті милувався нею.

— Чудова ідея. Там не буде нікого.

Хлоя зашарілася.

— Я не тому сказала. Зрештою, — додала вона, аби помотатись, — ми ходитимемо тільки головними алеями, бо інакше ноги собі промочимо.

Колен легенько притис Хлоїну руку, що її весь час відчував біля свого тіла.

— Ходімо через підземний перехід, — запропонував він.

Перехід з обох боків обгороджували ряди величезних кліток, у які опоряджувані міста садовили змінних голубів для парків і пам’ятників. А ще були там розсадники для горобців та горобеняче цвірінькання. Люди в перехід опускалися не дуже часто, бо крила незліченного птаства збивали потужний струмінь повітря, що ніс дрібне біле і сизе пір’я.

— Вони хоч колись та не махають крилами? — запитала Хлоя, глибше насуваючи шапку, аби її не зірвало вітром.

— Це не одні й ті ж, вони міняються, — пояснив Колен, воюючи з полами пальта.

— Давай швидше минемо голубів, горобці здіймають менший вітер, — горнулася Хлоя до Колена.

Вони заквапились і невдовзі вийшли з небезпечної зони. Проте хмарка їх не супроводила. Вона рушила навпрошки і вже чекала на них біля другого виходу.

14

Темно-зелена лава видавалася трохи вологою. Хай там що, цією алеєю ходили не дуже часто, тож закохані почувалися затишно.

— Ви не змерзли? — запитав Колен.

— Ні, хмаринка не дає, — відповіла Хлоя. — Проте… я однаково присунуся до вас.

— Ох! — зойкнув Колен, почервонівши. Він збентежився і зніяковів. Обійняв Хлою за стан, її шапочка зсунулась і біля Коленових уст опинилась хвиля лискучого волосся.

— Мені так добре з вами, — проказав Колен.

Хлоя не казала нічого, її віддих ставав дедалі швидший і непомітно ближчав. Колен говорив їй майже на вухо.

— Ви не знудились? — поцікавився він.

Хлоя похитала головою, що ні, і Колен, скориставшись моментом, нахилився до неї ще ближче.

— Я, — говорив він їй у саме вухо, і цієї миті, немов випадково, Хлоя повернула голову й Колен поцілував її в губи. Поцілунок був не дуже довгий, зате потім вони надолужили. Колен ткнувся обличчям у Хлоїні коси і вони довго сиділи, не мовлячи й слова.

15

— Алісо, як добре, що ви прийшли, — зрадів Колен. — Проте з дівчат будете тільки ви.

— Дарма, — мовила Аліса, — Шик не заперечує.

Шик потвердив. Та якщо по щирості. Алісин голос був не дуже веселий.

— Хлої зараз нема в Парижі, — розповідав Колен. — Вона на три тижні поїхала з батьками на південь.

— Ох, — поспівчував Шик, — ти, певне, дуже нещасний.

— Та я ще ніколи не був такий щасливий, як тепер, — закричав Колен. — Я хочу оголосити вам про свої заручини з Хлоєю…

— Вітаю тебе, — понуро мовив Шик, намагаючись не дивитись на Алісу.

— Що з вами сталося? — запитав Колен. — Здається мені, у вас не все гаразд.

— Нічого не сталося, — мовила Аліса. — Просто Шик — йолоп.

— Ні, — не погодився Шик. — Колене, не слухай її. Нічого не сталося.

— Ви кажете одне, а проте згоди між вами немає, — виснував Колен, — отже, хтось із вас бреше або ж ви обоє брешете. Заходьте, зараз буде обід.

Колен і гості перейшли до їдальні.

— Сідайте, Алісо, — запрошував Колен. — Сідайте поруч зі мною і кажіть, що, зрештою, сталося.

— Шик — йолоп, — почала Аліса. — Він каже, ніби не має права тримати мене біля себе, бо в нього нема грошей, щоб забезпечити мені нормальне життя, і йому соромно, що він не побрався зі мною.

— Я негідник, — погодився Шик.

— Не знаю, що вам і казати, — розгубився Колен. Адже він був такий щасливий, що пересвари Шика та Аліси завдавали йому неймовірних страждань.

— Тут, власне, йдеться не про гроші, — мовив Шик. — Просто Алісині батьки нізащо не погодяться на моє одруження з нею і матимуть цілковиту слушність. Це історія, подібна до тієї, що її можна знайти в одній з Партрових книжок.