Борис Виан – Шумовиння днів (страница 30)

— Ні, — сказав антиквар. — Забирайте його, я відмовляюсь.

— Я не можу продати вам його за три тисячі, це здирство.

— Та ні, — наполягав антиквар, — я через хвилину зможу продати його за чотири тисячі.

— Ви ж його залишите собі.

— Певна річ, — мовив антиквар. — Послухайте, хай буде не моє і не ваше: дві тисячі п’ятсот.

— Гаразд, я згоден. Але кому ж він дістанеться, як не мені і не вам?

— Ось, — сказав антиквар.

Колен узяв гроші і дбайливо склав їх у гаманець. Він трохи заточувався.

— Щось земля піді мною хитається, — мовив Колен.

— Нема нічого дивного. Ви хоч інколи приходьте до мене послухати чарку або й дві.

— Неодмінно, — пообіцяв Колен. — А тепер мені треба йти, Ніколя лаятиме мене.

— Я проведу вас трохи, мені однаково треба на прогулянку.

— Дякую, ви дуже люб’язні!

Вони вийшли. Синьо-зелене небо провисло майже до самої бруківки і великі білі плями позначали на землі ті місця, де розбилися хмари.

— Тут була буря, — відзначив антиквар.

Коли вони пройшли вдвох кілька метрів, Коленів товариш зупинився перед крамничкою.

— Зачекайте мене хвилину, я повернуся.

І зайшов до крамниці. Крізь скло Колен бачив, як він вибрав якийсь предмет, старанно перевірив його на прозорість і сховав до кишені.

— Ось так! — вигукнув антиквар, виходячи на вулицю.

— Що це? — запитав Колен.

— Ватерпас. Після того, як вас проведу, я маю намір зіграти ввесь свій репертуар, і ходити мені доведеться з ним.

46

Ніколя оглядав свою піч. Він сидів перед нею з кочергою та паяльною лампою і дивився, чи все гаразд усередині. Верхня частина печі трохи просіла, а металеві листи обм’якли, набувши консистенції тоненьких скибочок швейцарського сиру. Почувши в коридорі Коленові кроки, Ніколя випростався. В усьому своєму тілі він відчував утому. Колен трутив двері й зайшов. Його обличчя вдоволено сяяло.

— Ну? — запитав Ніколя. — Пощастило?

— Я продав його. Дві тисячі п’ятсот…

— Фальшонів?

— Так, — потвердив Колен.

— Неймовірно!

— Я й сам на таке не сподівався. Дивишся піч?

— Еге ж. Вона потроху обертається на казан, який треба топити дровами, і я себе запитую, як, нехай йому біс, усе це відбувається.

— Дуже дивно, — пожурився Колен, — але не дивніше за решту. Ти вже бачив коридор?

— Так, тепер він стеменна труна, замість кахлів — дерево.

— Ніколя, повторюю тобі ще раз: я не хочу, щоб ти тут залишався.

— Тут лист прийшов.

— Від Хлої?

— Так, оно він на столі, — показав Ніколя.

Розпечатавши лист, Колен почув лагідний Хлоїн голос, і, щоб дізнатися зміст, йому треба було тільки наслухати.

Отож він почув:

«Любий Колене!

Я почуваюся добре, погода чудова. Єдиний клопіт — снігові кроти, тваринки, що повзають по землі під снігом, у них жовтогаряче хутро, а ввечері вони голосно пищать. Вони нагрібають великі снігові кучугури, і в них можна зашпортатись. У нас багато сонця, незабаром я повернуся додому».

— Вістки втішні, — сказав Колен. — А ти, отже, маєш іти до Знавкоженів.

— Ні.

— Так. Їм потрібен куховар, а я вже не хочу, щоб ти тут залишався… ти дуже швидко стаєш старим дідом і, кажу тобі, я вже підписав твій контракт.

— А мишка? — запитав Ніколя. — Хто її годуватиме?

— Я піклуватимуся про неї, — запевнив Колен.

— Це неможлива річ, — зітхнув Ніколя. — Окрім того, урветься наша дружба.

— Та ні, — переконував Колен. — Тебе пригнічує тутешня атмосфера. Ніхто, окрім мене, не може…

— Ти завжди таке кажеш, — промовив Ніколя, — але це нічого не пояснює.

— Зрештою, — озвався Колен, — питання полягає не в цьому.

Ніколя встав і потягся, очі його були сумні.

— Ти вже нічого не готуєш за Гуффе! — став дорікати Колен. — Ти занедбав куховарство, пустився берега!

— Та ні, — протестував Ніколя.

— Дай мені закінчити. Ти вже не вдягаєш святкового в неділю, не голишся кожного ранку.

— Це ж не злочин, — виправдовувався Ніколя.

— Це злочин. Я не можу платити тобі за твоєю вартістю, але тепер твоя вартість упала і в цьому трохи й моя провина.

— Неправда, — заперечив Ніколя. — Хіба ти винен, що в тебе купа клопоту?

— Винен. Це тому, що я одружився, і…

— Дурниці, — мовив Ніколя. — Хто тобі страву готуватиме?

— Я сам.

— Але ж ти підеш на роботу. В тебе не буде часу.

— Ні, я не працюватиму. Адже я все-таки продав піаноктейль за дві тисячі п’ятсот фальшонів.

— Атож, надовго тобі їх вистачить! — уїдливо зауважив Ніколя.

— Ніколя, ти однаково підеш до Знавкоженів!

— Ох, як ти набрид мені! Добре, я піду. Але з твого боку це паскудство.

— Ти там знову набудеш гречних манер.