Борис Виан – Шумовиння днів (страница 25)
— Бо якщо воно зацвіте, з нього виростуть інші. Але ми не дамо йому цвісти.
— І це все лікування? — дивувався Ніколя.
— Ні, — відповів Колен.
— А які інші способи?
Колен загаявся з відповіддю. Він чув, як збоку скімлила Хлоя, і ненавидів себе за тортури, що мав їй завдати.
— Їй не слід також пити, — насилу видушив він.
— Як? Нічогісінько? — вразився Ніколя.
— Так.
— Уявіть лишень: ані крапельки!
— Хіба дві столові ложки за день, — пробурмотів Колен.
— Дві ложки! — вигукнув Ніколя. Замовк і став пильно дивитися на дорогу попереду.
41
Аліса двічі подзвонила і чекала. Вхідні двері видались їй вужчими, ніж завжди. Килим ніби вицвів і збігся. Двері відчинив Ніколя.
— Добридень! — привітався він. — Ти прийшла їх провідати?
— Так. Вони тут?
— Тут, — кивнув Ніколя. — Заходь. Хлоя вдома.
Ніколя зачинив двері, Аліса придивлялася до килима.
— Раніше килим був ніби яскравіший. Чого це він вицвів?
— Не знаю, — відповів Ніколя.
— Дивно, — буркнула Аліса. — А отут хіба не висіла картина?
— Не пригадую, — відповів Ніколя, невпевнено торкнувшись волосся на голові. — Таке враження, — врешті признався він, — що тут і справді щось змінилося.
— Таки правда, — підтвердила Аліса.
Аліса була вбрана в добре скроєний брунатний англійський костюм і мала в руці букет нарцисів.
— Бачу, — відзначив Ніколя, — що ти у формі. У вас усе гаразд?
— Так, усе гаразд. Шик подарував мені костюм — ось він на мені.
— Він тобі дуже личить, — похвалив Ніколя.
— Мені пощастило: герцогиня де Бувоар носить точнісінько такий розмір, як і я. Це проста випадковість: Шику був потрібен папірець, що лежав в одній з кишень, і через те він купив його. — Аліса подивилась на Ніколя й додала: — А ось у тебе кепський вигляд.
— Ет! — зітхнув Ніколя. — Не знаю, що й діється. В мене таке враження, ніби я постарішав.
— Покажи свого паспорта.
Ніколя поліз у задню кишеню.
— Ось, — подав він паспорт.
Аліса розгорнула документ і сполотніла.
— Скільки тобі років? — запитала вона майже пошепки.
— Двадцять дев’ять, — відповів Ніколя.
— Подивись…
Ніколя порахував. Виходило тридцять п’ять.
— Нічого не розумію, — розгубився він.
— Це, певне, якась помилка, — втішала його Аліса. — Адже тобі можна було дати не більше двадцяти дев’яти років.
— Мені всі давали двадцять один.
— Дарма, це якось уладнається
— Ох, які в тебе гарні коси, — сказав Ніколя. — Таж заходь до кімнати, побачиш Хлою.
— Що ж тут відбувається? — замислено казала Аліса.
— Ох, це через ту хворобу. Вона сплутала нам усе. Але тільки-но Хлоя одужає, я помолодшаю.
Хлоя лежала на ліжку, вдягнена в бузкову шовкову піжаму і в довгий помаранчево-бежевий простібаний сатиновий халат. Навколо неї стояло багато квітів, надто орхідей і троянд. Були також гортензії, гвоздики, камелії, квітучі гілочки персика й мигдаля, а ще оберемки жасмину. Хлоїні груди були розкриті і біля правої на бурштиновій шкірі яскраво вирізнявся широкий синій віночок. Її вилиці покривав рум’янець, очі блищали, дарма що були сухі, легке шовкове волосся наелектризувалося.
— Ти застудишся! — скрикнула Аліса. — Вкрийся!
— Ні, — відповіла Хлоя. — Так треба. Це таке лікування.
— Які прекрасні квіти! — зачудувалася Аліса. — Та Колен зруйнується через них, — весело додала вона, щоб Хлоя всміхнулася.
— Так, — кволо всміхнулася Хлоя. — Він шукає собі роботу. Саме тому його й нема, — сповістила вона дуже тихо.
— Чому ти так розмовляєш? — запитала Аліса.
— Я хочу пити, — чи то сказала, чи то зітхнула Хлоя.
— Ти справді п’єш тільки дві ложки на день?
— Так.
Аліса нахилилась до неї й поцілувала:
— Ти скоро одужаєш.
— Атож, — мовила Хлоя. — Завтра Ніколя повезе мене в машині.
— А Колен? — запитала Аліса.
— Він залишиться. Йому треба працювати. Мій бідолашний Колен! У нього вже немає фальшонів.
— Чому?
— Через квіти.
— Воно що, росте? — пробурмотіла Аліса.
— Латаття? — майже нечутно спитала Хлоя. — Ні, я гадаю, що воно в’яне.
— Отже, тобі полегшало?
— Так, — відповіла Хлоя. — А пити однак хочеться.
— Чого ти не запалюєш світла? Адже тут дуже темно.
— Це лише віднедавна, — сказала Хлоя. — Лише віднедавна. Нічого не можна вдіяти. Хіба спробуй…