Борис Виан – Шумовиння днів (страница 21)

Хлоя й далі сміялася. Знизу було видно, як вона сидить на широкому похиленому ліжку, мов на пишній естраді, збоку її освітлювала електрична лампочка. Світло сіялось крізь її волосся — здавалося, сонце виграє у свіжих травах, а сяйво, відбите від її шкіри, золотило всі навколишні речі.

— У вас гарна дружина, — сказав професор Коленові в передпокої.

— Так, — відповів Колен і раптом заплакав, бо знав, що Хлої недобре.

— Годі, — збентежився професор, — ви мене ставите в прикре становище… Тепер мені треба втішати вас… Стривайте.

Професор попорпався у внутрішній кишені піджака й витяг звідти невеличкий блокнот у червоній шкіряній палітурці.

— Подивіться, це моя.

— Ваша що? — вразився Колен, що тим часом намагався заспокоїтись.

— Моя дружина, — пояснив професор.

Колен машинально розкрив блокнот і щиро розсміявся.

— Отож, — мовив професор, — і так завжди. Всі ви тішитесь. Зрештою… що в ній такого кумедного?

— Не… не знаю, — пробелькотів Колен і покотився з реготу аж на підлогу.

Професор забрав назад свій блокнот.

— Усі ви однакові, — вирік він. — Гадаєте, ніби жінки мають бути гарними… Ну, де той аперитив?

35

Колен, а за ним і Шик пхнули двері аптеки. Почулося «Дзеньк!» і дверне скло посипалось на складну систему колб та лабораторного начиння.

Стривожений шумом, вибіг аптекар. То був старий, худий і високий дід, голову йому прикрашала буйна грива сивого волосся. Він одразу побіг до прилавка, схопив телефон і набрав номер із швидкістю, яка свідчила про задавнену звичку.

— Алло! — гукнув він. Його голос лунав, наче ріжок у тумані, підлога під довжелезними чорними плоскостопими ногами захиталась, а на прилавок упали снопи бризок слини.

— Алло! Це майстерня Гершвінів? Я прошу вставити мені скло у вхідних дверях. За чверть години?.. Швидше, бо може нагодитись іще один клієнт… Добре. — І поклав трубку, що ніяк не хотіла лягати на звичне місце. — Панове, чим можу прислужитися?

— Приготуйте мені ліки за цим приписом, — звелів Колен, виймаючи рецепт.

— Це не припис, а присуд, — мовив аптекар, ледь поглянувши на рецепт, і вихопив його з Коленових рук, склав удвоє, зробив з нього довгу смужку і вставив у настільну гільйотину.

— А виконують його ось так, — сказав аптекар, натиснувши червоного гудзика.

Ніж опустився, рецепт зів’яв і осів.

— Приходьте сьогодні ввечері о шостій годині, ваші ліки будуть готові.

— Але ми дуже поспішаємо, — заговорив Колен.

— Ми, — докинув Шик, — хотіли б узяти їх негайно.

— У такому разі трохи зачекайте і я одразу приготую все, що треба.

Колен і Шик сіли на лаву, оббиту червоним оксамитом. Почали чекати перед самісіньким прилавком. Аптекар заліз під прилавок і майже нечутно прокрався до потаємного ходу в лабораторію. Човгання його худих довгих ніг по паркету спершу згасало, а потім розчинилось у повітрі.

Колен і Шик оглядали стіни. На довгих, покритих патиною мідних поличках рядочками стояли слоїки з простими речовинами і препаратами місцевої, проте дивовижної дії. Останній слоїк у кожному ряду випромінював Інтенсивне флуоресцентне сяєво. В конічній посудині з грубого поточеного скла штопором опускалися вниз пуголовки, а досягти дна, стрілою вилітали на поверхню і знов починали своє химерне обертання, лишаючи позаду білі борозенки збуруненої води. Поряд на дні акваріума в кілька метрів завдовжки аптекар установив випробувальний стенд для реактивних жаб, то тут, то там лежали непридатні жаби і всі їхні чотири серця ще потихеньку билися. На стіні позаду Шика й Колена була велика фреска, на якій у костюмі Цезаря Борджа на перегонах зображено аптекаря під час блуду з власною матір’ю. На столах у кімнаті стояло чимало апаратів для виготовлення пігулок і деякі з них навіть працювали, дарма що уповільнено.

Пігулки, вискакуючи зі скляних синіх патрубків, потрапляли у вощані руки, що розкладали їх у паперові гофровані торбиночки.

Колен підвівся, аби зблизька приглянутись до першої машини, і підняв заіржавлений кожух, що захищав її. Всередині композитна тварина — наполовину з металу, наполовину з плоті, — тяжко гаруючи, ковтала пігулкову масу й виділяла її у формі правильних кульок.

— Шику, іди подивися, — запросив Колен.

— На що?

— Прецікава річ!

Шик подивився. Тварина мала видовжені щелепи, що швидко совались, перетираючи поживу. Під прозорою шкірою видніли її ребра з тонких сталевих трубок і травний тракт, що лінькувато ворушився.

— То модифікований кролик, — сказав Шик.

— Невже?

— Це робиться дуже просто. Зберігають ту функцію, яка потрібна. Тут зберегли рухи травного тракту, усунувши хімічну складову травлення. Це набагато простіший засіб, аніж пігулки виготовляв би звичайний формувальник.

— А що це він їсть? — запитав Колен.

— Хромовану моркву. Її роблять на заводі, де я працював, коли покинув контору. Окрім того, йому дають складові елементи пігулок.

— Чудовий винахід, — захоплювався Колен, — і які гарні пігулки.

— Атож, досить круглі.

— Скажи мені… — почав було Колен, знову сідаючи.

— Що?

— Скільки в тебе лишилося з тих двадцяти п’яти тисяч фальшонів, що я дав тобі, коли вирушав у подорож?

— Ет! — скривився Шик.

— Ти вже мав би нарешті зважитись та й побратися з нею. Адже їй страшенно прикро, що ти так поводишся.

— Певне ж…

— Зрештою в тебе ж, мабуть, лишилося тисяч двадцять? Усе-таки… цього досить, аби одружитися.

— Бачиш, — почав Шик і затнувся, бо казати далі було важко.

— Що бачиш? — наполягав Колен. — Адже не ти один маєш клопіт з грішми.

— Воно то так, — схилив голову Шик.

— Ну, кажи, — заохочував Колен.

— Та в мене, — наважився Шик, — залишилось тільки три тисячі двісті фальшонів.

Колен раптом відчув величезну втому. У голові закрутилось щось гостре і безбарвне, стиха плюскочучи, наче море: тіло випросталось на лаві.

— Це неправда, — насилу видушив Колен. Він був знеможений — знеможений так, немов його батогом прогнали на довжелезній дистанції стипл-чейзу. — Це неправда, — повторив він, — ти кпиш із мене…

— Ні, — відповів Шик.

Шик стояв, шкрябаючи нігтем найближчий до нього ріжок столу. Пігулки котились по скляних рурках, чулося тихе торохтіння, а шурхіт паперу в вощаних руках створював ідилію екзотичного ресторану.

— Куди ж ти подів їх? — запитав Колен.

— Я накупив Партра, — відповів Шик. Він понишпорив у кишені. — Ось подивися. Я відкопав її вчора. Хіба це не диво?

То було «Зригування цвіту» в пречудовій сап’яновій оправі з ілюстраціями К’єркегора.

Колен узяв книжку, розгорнув, але сторінок не бачив. Він бачив Алісині очі в день свого весілля, те зачудування і сум, з якими вона дивилася на весільну Хлоїну сукню. Та Шик не міг цього зрозуміти. Він ніколи не сягав так високо.

— І що ж мені казати тобі? — бурмотів Колен. — Отже, ти всі їх витратив?

— Минулого тижня я дістав два його рукописи, — хвалився Шик і голос його тремтів з тамованого збудження. — Окрім того, я вже записав сім його лекцій.

— Так…

— А чого ти мене запитуєш про це? Алісі байдуже, поберуся я з нею чи ні. Вона й так щаслива. Ти ж знаєш, я її щиро кохаю і вона теж надзвичайно любить Партра!