Борис Левандовский – Донор для небіжчика (страница 12)

І звичайно, він катастрофічно втрачав вагу. Тепер Герман важив не більше шістдесяти кілограмів, попередні дев’яносто (ще два дні тому) здавались нереальними. Він часто блював, нічого не їв і, що найбільше дивувало, дотепер не міг влити в себе ні краплі рідини.

Переважно Герман або стояв, утупившись у вікно, або лежав на дивані і прислухався до свого тіла. Іноді він чув у вухах сухе потріскування, ніби хтось морозяного дня ходив по снігу.

22:00

Із дзеркала дивився вісімдесятилітній дідуган.

Тобі не здається, що пора хоч комусь подзвонити? — запитав себе Герман. Батькам? Ті надто далеко; та й що він їм скаже (якщо вони взагалі впізнають його голос)? Налякати до смерті? Ні.

Друзі? Знайомі? Колеги? Старі шкільні чи інститутські товариші? Чи, може… Алекс?

Герман тільки похитав головою. У вицвілих очах набрякли сльози.

З носа витекла цівочка крові, капаючи Герману на підборіддя, а потім під ноги. Він завмер, очужіло спостерігаючи, як біля капців утворюється темно-червона, дуже густа калюжа… поки тугий струмінь зеленуватої блювоти не вдарив із рота й носа одночасно…

Цікаво, що вирішать патологоанатоми, коли знайдуть його тіло? Хто його впізнає? Що повідомлять батькам? Що взагалі тут діятиметься? А похорон?.. Хто…

23:30

Незважаючи ні на що, його голова залишалася ясною.

Він лежав у ліжку, намагаючись заснути.

Про завтрашній день не думав: Герман щиро сподівався тихо й безболісно померти уві сні…

Тоді все й закінчиться.

Герман повільно шкандибав від зупинки трамвая до тест-пункту. Раніше в нього ця відстань забрала б хвилин десять ходьби середнім темпом. Зараз же він ледь переставляв важкі неслухняні ноги, часто зупиняючись, щоб віддихатись. Його тіло дедалі сильніше долала слабість. Герман ішов уже годину.

Він так і не помер уночі. Полегшення це не принесло — тільки якийсь відсторонений подив… і все.

У дзеркалі він побачив древнього зморщеного старого, зовсім лисого, із запалими щоками й нездоровим блиском у сльозавих очах.

Років під сто.

Прокинувся Герман досить рано, але щоб зібратися й вийти на вулицю, витратив майже дві години. Одягаючись, чув, як хрустять суглоби; звук був такий, наче його кісти ламаються на дрібні шматочки.

Тягтися в його стані за результатами тесту було, мабуть, не варто, бо той уже не мав ніякого значення. Але, може, вірус давав йому якийсь шанс.

Та якби він знав наперед, чого це добирання йому коштуватиме, то швидше за все залишився б удома. А тепер було пізно повертатися назад — він уже майже дійшов.

Дехто з перехожих зацікавлено оглядався йому вслід; якась жіночка (насправді вона годилася Германові в матері) допомогла йому перейти дорогу й, обурюючись, запитала, чи залишилась совість у його дітей та онуків (може, навіть праправнуків), які відпустили його на вулицю самого.

Усе могло бути набагато простіше, якби Герман узяв таксі. Але він боявся, що під час поїздки йому може стати погано, і водій тоді відправить його в лікарню. Шкандибаючи пішки, Герман рятувався від осіб, що могли нести за нього відповідальність.

Добрі Лікарі завжди чекають.

З’ясувати результат анонімного тесту по телефону він не міг.

Цієї ночі Германові снився черговий кошмар.

Він, зовсім голий і весь покритий коростою, метається по квартирі; його живіт роздутий, як у вагітної жінки, і зсередини щось намагається вибратися назовні, кусаючись і дряпаючись. Германом кидає від стіни до стіни — це, в його животі, все сильніше проривається вперед. Він бачить, як чиїсь пальці надавлюють зсередини на шкіру; вона, нарешті, не витримує дикого натиску й починає рватися в кількох місцях; на підлогу падають величезні шматки темної корости, оголюючи гнійні рані на його тілі, темно-коричнева кров стікає на підлогу… Герман сповзає по стіні; його живіт розвалюється на шматки, начебто зі старої стіни обпадає штукатурка… На підлогу вихлюпується зелена блювота, з діри висувається обліплена слизом голова й повільно повертається до Германа. Він може розрізнити тільки очі, все інше заліплено густим шаром зеленого слизу, що поступово сповзає, відкриваючи обличчя. Герман починає впізнавати. Ще один шар зеленої субстанції стікає вниз… Це обличчя дванадцятирічного Гери — воно вже мертве…

— Ви, напевно, помилилися, — поліклініка знаходиться в сусідньому будинку, — першою звернулася до Германа медсестра, що сиділа в приймальні; він не встиг навіть відкрити рота. Вона зміряла його поблажливим поглядом.

Було близько десятої ранку, і в приймальні вже сиділи кілька людей. Загалом п’ятеро: жінка років сорока, дуже високого зросту і в короткій спідниці, троє молодих чоловіків і зовсім юна струнка дівчина, напевно, ще школярка, чий стиль одягу наводив на недвозначні висновки.

— Ні, — впевнено заперечив Герман, — я нічого не переплутав, мені потрібно одержати результат тесту. Я зробив аналіз у суботу.

Він згадав жінку з Добрими Очима; шкода, що сьогодні не її зміна.

— М-да?.. — з сумнівом кинула чергова медсестра; на її обличчі відбивалося запитання: «Якого чорта цьому шкарбуну робити тест на ВІЛ, якщо його останнє любовне побачення, очевидно, відбулося ще перед Полтавською битвою?»

— Талон… Він у вас є?

Герман вийняв із кишені картонний номерок. Їй нічого не залишалося, як почати колупатися в довгій шухляді з результатами готових тестів.

За той час троє чоловіків устигли здати кров і піти.

Жінка в коротенькій спідниці розглядала Германа; він чув запах її поту, що пробивався крізь нав’язливий аромат дешевих духів. Повні ноги, буквою X, доповнювали гидкий запах.

Юної гейші Герман не бачив, вона маячила десь за його спиною.

Хтось у білому халаті висунувся з дверей лабораторії і завмер на місці (Герман зрозумів, що його вкотре досліджує здивований погляд). Через кілька секунд двері захлопнулися, і з кабінету донісся дикий регіт. Причина була зрозуміла.

Медсестра, що колупалася в шухляді, у відповідь на крики за дверима кабінету теж пирснула; голова у неї затряслась, як у заводної ляльки.

Позаду Герман уловив смішок школярки.

Велика жінка трималася залізно — ні звуку.

Герман прекрасно уявляв усю картину. Комічність ситуації підкреслював одяг, що буквально висів мішком на його мощах: штани модного покрою, вільний, молодіжного фасону піджак, з-під якого визирала чорна стильна сорочка. Відколи справи страхової компанії пішли на лад, він звик одягатись із шиком. Коротше, древній, як християнство, плейбой заскочив мимохідь довідатися, чи…

Герман — деякі процеси він уже не міг цілком контролювати — голосно випустив гази…

Школярка зійшлася істеричним реготом і кинулася до виходу.

Медсестра не втрималася від коментаря:

— Цікаво, що за прекрасна леді вдостоїлась честі?.. — вона сказала це не знижуючи тону, вважаючи, що часи, коли Герман міг би її розчути, закінчилися, коли її бабуся була ще незайманою.

Нарешті вона витягла з шухляди запечатаний конверт із потрібним номером і простягнула його Германові. У нього перехопило подих.

Візьми… Та візьми ж його, нарешті! — подумки закричав на себе Герман.

Однак його руки так затряслися від хвилювання, що він попросив медсестру відкрити конверт замість нього.

Та на секунду завагалася, але розірвала тонкий рожевий папір і вп’ялася очима в маленький листок із логотипом тутешньої медичної організації. Це тривало нескінченно довгу секунду.

— Ну?.. — вирвалося в Германа мимоволі.

— Звичайно, що все нормально, — пирхнула та.

Герман напружився — нормально?

— Що… Що саме «нормально»?

— Результат — негативний!

Герман зрозумів, що його тут уже більше нічого не затримує.

Результат — негативний.

На виході його ледь не збила з ніг школярка. Вона задиркувато підморгнула йому і зникла за спиною. Негативний.

«Отже, ти з’ясував, — говорив собі Герман, — що це не СНІД».

Ця Хворість — нікому не відома. Можливо, вона існує вже не одну тисячу років, але якщо про неї хтось і знає, то хіба що дуже вузьке коло фахівців… А якщо його вірус якийсь особливо вибірковий? Якщо останній, хто щось про нього знає, помер іще в середні віки? І за всю історію тисячі чи мільйони людей були його носіями, але тільки одиниці пізнали на собі його реальну сутність… Таке ж може бути? Загадкова жахлива ХВОРІСТЬ…

Негативний.

А якщо сучасна медицина здатна його врятувати? Результат останнього тесту, може, натякає на якийсь шанс. Тоді обрана ним тактика може виявитися банальним самогубством!

Герман спробував уявити: він звернеться за допомогою і… що відбуватиметься далі? Його піддадуть особливому секретному карантину? Почнуть терміново винаходити спеціальну вакцину заради його порятунку? Залучать групу кращих експертів з вірусології? Задіють найсучасніші…

НІ!

Тисячу разів — ні! Це — утопія, ілюзія. Марення божевільного. Якщо він звернеться до Фахівців, — усе виглядатиме зовсім не так.