Блейк Крауч – Рекурсія (страница 77)
Слейд випростується:
— Кого вбили?
— Ну, це доволі дивне вбивство. — Баррі зазирає Слейдові в очі. — Воно ще не сталося.
— Я вас не розумію.
— Я тут із приводу вбивства, яке має статися сьогодні ввечері, пізніше.
Слейд ковтає слину, кліпає.
— А до мене це яким боком?
— Воно станеться у вас на роботі, потерпілу звуть Гелена Сміт. Це ж ваша начальниця, так?
— Так.
— А ще вона жінка, яку я кохаю.
Слейд стоїть навпроти Баррі, вирячивши очі, їх розділяє кухонний стіл.
Баррі показує на книжки.
— Зазубрюєте все це? Ну, зрозуміло, це із собою не візьмеш.
Слейд роззявляє рота, знову стуляє.
Потім каже:
— Я хочу, щоб ви пішли звідси.
— До речі, він спрацює.
— Не розумію, про що ви говорите…
— Ваш план. Спрацює так, що мало не здасться. Ви станете багатим, знаменитим. На превеликий жаль, ваш сьогоднішній вчинок стане причиною страждань мільярдів людей і кінця реальності та часу в нашому розумінні.
— Хто ви такий?
— Просто коп із Нью-Йорка. — Баррі пронизує Слейда поглядом десять довгих секунд.
— Геть звідси!
Баррі не рухається. Єдиний звук у помешканні — швидке хрипке дихання Слейда. На столі починає дзижчати Слейдів телефон. Баррі опускає очі: нове повідомлення від абонента «Гелена Сміт».
Нарешті Баррі прямує до дверей.
Пройшовши три кроки, він чує за спиною сухе
Баррі повільно розвертається та в протилежному кутку квартири бачить Слейда, який отетеріло дивиться на револьвер у своїй руці, з якого за кілька годин мав би вбити Гелену. Дивиться на Баррі, який мав би лежати, стікаючи кров’ю. І знову Слейд наводить револьвер на Баррі, тисне на курок — осічка.
— Я вже заходив сьогодні, поки ти був на роботі, — пояснює Баррі. — Зарядив револьвер порожніми гільзами. Хотів на власні очі пересвідчитись, на що ти здатний.
Слейд зиркає очима в бік спальні.
— У домі немає жодного бойового патрона, Маркусе. Хоча… не те щоб жодного. — Баррі витягує з наплічної кобури «глок». — У мене в пістолеті є.
Бар в Місії[55] — в затишному, обшитому дерев’яними панелями шинку під назвою «Чернечий казанок».
Вечір холодний і туманний, і вікна закладу запотіли зсередини. Гелена розповідала про цей бар щонайменше у трьох часолініях.
Баррі виходить з туману та запускає пальці у чуприну, злиплу від вогкості.
Вечір понеділка, пізня пора, тут майже ні душі.
Її він помічає в дальньому кутку біля барної стійки — невеличку самотню постать, згорблену за ноутбуком. Баррі прямує до неї — і нерви в нього не витримують. Усе значно гірше, ніж він побоювався.
У роті пересихає, долоні пітніють.
Це зовсім не та енергійна жінка, з якою він прожив шість життів. На ній сірий светр, із якого чи то кіт, чи то собака надер вовни так, що сотні ниточок стирчать з нього на всі боки, замацані окуляри, навіть волосся не таке — довге та стягнуте в повсякденний кінський хвіст.
З її вигляду зрозуміло, що Гелена цілком поглинута ідеєю створити крісло пам’яті, і Баррі страшенно її шкода.
Він займає стілець коло неї, та вона на нього навіть не зважає.
Баррі вловлює в її подиху запах пива, однак крізь цей запах пробивається інший, тонший і простіший аромат дихання його дружини, який він упізнав би з мільйона. Він намагається не дивитись на неї, але спричинені її близькістю почуття неможливо приборкати. Її обличчя він востаннє бачив, забиваючи соснове віко домовини. І ось вона пише комусь електронний лист, а він тихенько сидить коло неї та перебирає в пам’яті всі їхні спільні життя.
Чудові миті.
І не дуже — теж.
Прощання, смерті.
І зустрічі — такі, як ця.
Ця зустріч схожа на ті шість, коли вона підходила до нього, двадцятиоднорічного, у портлендській третьорозрядній забігайлівці, сідала поряд — молода, ясноока, прекрасна й безстрашна.
Баррі подумки всміхається, бо в цю мить вона навіть віддалено не нагадує даму, готову пригостити випивкою незнайомця.
Вигляд у неї… який і має бути в Гелени: вся в роботі, геть не зважає на довколишній світ.
З’являється бармен. Баррі робить замовлення, а потім сидить з пивом і ставить собі запитання, продиктоване ситуацією: що сказати найвідважнішій із жінок, з якою прожито пів дюжини фантастичних життів, з якою разом рятували світ, яка рятувала
Баррі відпиває пива й ставить кухоль на стійку. Повітря наелектризоване, як перед грозою. У мозку лавиною проносяться запитання…
Наляканий, піднесений — всі почуття загострені, серце калатає — Баррі нарешті повертається до Гелени, яка, відчувши його увагу, дивиться на нього смарагдово-зеленими очима.
І він каже…
Подяки
Ця книжка не з’явилася б на світ, якби не безцінна підтримка з боку моєї партнерки по творчості й життю — а подеколи і злочинствах — Джекі Бен-Зекрі. Дякую тобі за безліч розмов (часто — в наших улюблених барах), присвячених твору та персонажам. І дякую за терпіння (а надто в такі миті, коли здавалося, що все моє життя підпорядковане цій книжці) та за чудовий редакторський внесок, що пішло в усіх розуміннях на користь «Рекурсії».
Девід Гейл Сміт, мій ніндзя, найманий асасин і ковбой, а за сумісництвом мій літературний агент, уже дев’ять років підставляє мені своє плече. Брате, я вдячний долі, що ти є в моєму житті.
І, продовжуючи тему вже рідної мені «Інквелл менеджмент», висловлюю найвищу похвалу Алексіс Герлі, яка прославила мої книжки на цілий світ, Натаніелю Джексу — за надзвичайну скрупульозність у підготовці контрактів, та Річарду Пайну, що твердою рукою керує кораблем агенції.
Анжело Ченг Каплан і Джоель Вандер Клоот, про вас можу сказати одне: кожен письменник був би щасливий, якби його танком у божевільних голлівудських битвах керував такий екіпаж, як ви.
Я вже тривалий час займаюся письменством, і з жодним видавництвом мені не було так комфортно, як із командою «Краун». Моя редакторко Джуліан Павіа, видавчине Моллі Стерн, а також Майє Мавджі, Еннслі Роснер, Девіде Дрейк, Крісе Бренд, Анжеліно Родрігес і фантастична піарнице Даяно Мессіна — ви найкращі з найкращих!
Подвійна подяка Джуліану, який змусив мене до найменших дрібниць опрацювати оповідь, щоб читач не лишався байдужим. Адже це робиться для нього. Твоя готовність дотягнути твір до високої планки не поступалася моїй, а коли це так, то чого ще бажати автору? Без твого гострого редакторського ока «Рекурсія» була б незграбною подобою себе самої.
Бейне Брукс із британського «Пан Макміллан», я неймовірно щасливий, що по той бік океану промоцією мого твору займався саме ти.
Рейчел Мендік зробила бездоганну коректуру остаточної версії тексту.
Д-р Кліффорд Джонсон, професор кафедри фізики й астрономії з університету Південної Каліфорнії, надав неоціненну допомогу на завершальній стадії роботи над рукописом. Уся відповідальність за невиправлені помилки, необгрунтовані припущення та божевільні теорії лежить лише на мені.