Блейк Крауч – Рекурсія (страница 70)
—
Баррі обертається і цілує її. Гелена швидко йде гвинтовими сходами, цокаючи підборами по залізних східцях.
У підвалі лишаються тільки Баррі та Слейд.
Баррі витягує свій телефон, показує Слейду текст оповіщення про можливий ракетний удар по численних цілях в Америці.
Слейд усміхається.
— Я вже казав. Ви мене вбивали, викрадали, а тепер, мабуть, бре…
— Присягаюся, я кажу тобі правду.
— Доведи. От доведи мені, що це не фальшиве повідомлення, яке може прислати будь-хто. Або я пересвідчуюсь на власні очі, або котися ти куди подалі.
— Ми не маємо часу.
— Зате я маю його аж задосить.
Баррі ступає до скляних дверей, виймає ключ і відмикає камеру.
— І що? — питає Слейд. — Думаєш, виб’єш з мене силою?
Баррі справді аж кортить ухопити того та гамселити головою об стіну доти, доки від Слейдової голови нічого не залишиться.
Натомість він каже:
— Ходімо.
— Куди?
— Ми разом спостерігатимемо кінець світу.
Вони підіймаються нагору, минають стійла, комору для збруї, виходять надвір. Ідуть по зарослому високою травою косогору, аж поки залишають ранчо далеко внизу.
У небі сріблиться місяць, освітлюючи довкілля. На заході, за кілька миль, блищить Тихий океан.
На півдні мерехтять вогні прибережних районів Сан-Франциско.
Якусь часину сидять мовчки. Потім Баррі запитує:
— Навіщо ти вбив Гелену в першій часолінії?
— Я був ніхто, — зітхає Слейд. — Порожнє місце. Брів по життю, як той сновида. А потім життя підігнало мені цей… подарунок долі. Можливість прожити все заново. Думай про мене що завгодно, але я не зажав те крісло.
Біля мосту «Золоті ворота» спалахує куля біло-гарячого світла, освітлюючи небо й море дужче за найяскравіший полудень. Світить так, що Баррі мимоволі відвертається. Коли він обертається знову, ударна хвиля котиться затокою, накриває Пресідіо[50] та респектабельний Фінансовий район[51].
Коли друга боєголовка вибухає над Пало-Альто, Баррі дивиться на Слейда.
— Як думаєш, скільки народу загинуло, поки тривав цей спалах? І скільки ще помре страшною смертю від радіації за кілька наступних годин, якщо Гелена не обірве цю часолінію? Те, що зараз коїться у Сан-Франциско, відбувається по всій Америці. У найбільших містах наших союзників. Ми бахнули всім арсеналом по Росії та Китаю. Ось куди завела нас твоя велика мрія. І це вже п’ятий раз. То що, будеш сидіти далі, знаючи, що кров усіх цих людей на твоїх руках? Не дав ти людству жодного прогресу, Маркусе. Ти став нашим катом. Після такого в нас немає майбутнього.
Обличчя Слейда не виказує жодних почуттів.
Він дивиться, як два стовпи вогню здіймаються в небо, наче смолоскипи.
Електричне сяйво Сан-Франциско, Окленда та Сан-Хосе згасло, але самі міста жевріють, наче жар недогорілого багаття.
До них докочується ударна хвиля від першого вибуху, з цієї відстані вона звучить, немов гарматний постріл, який луною віддається межи схилами пагорбів. Земля під ногами здригається.
Слейд потирає голі плечі.
— Вам треба повернутися в самий початок.
— Ми намагалися. Багато разів. Гелена поверталась у вісімдесят шостий…
— Спробуйте мислити не лінійно. Не на початок цієї часолінії. І не останніх п’яти чи шести. Вам треба повернутися до тієї події, з якої все почалося, в оригінальній часолінії.
— Оригінальна часолінія існує тільки в хибних спогадах.
— Правильно. Вам потрібно повернутися назад і запустити її заново. Тільки так ви звільните людей від хибних спогадів.
— Але ж хибні спогади не піддаються фіксації.
— А ви намагалися їх записати?
— Ні.
— Це складніше за все, що ви досі робили. Може так статися, у вас не вийде, і тоді це означатиме кінець. Але в принципі це можливо.
— Звідки ти знаєш?
— Гелена вигадала, як це робити, в мене на платформі.
— Брехня. Якби вигадала, то ми…
Слейд сміється.
— Баррі, не тупи. Звідки, по-твоєму, я знаю, що воно працює? Бо щойно ми знайшли цей спосіб, як я сам ним скористався. Я повернувся в хибний спогад і перезапустив часолінію якраз перед тією миттю, як вона це зрозуміла. — Він клацає пальцями. — Раз — і стер всі її спогади про це відкриття! Її та всіх решти.
— Навіщо?
— Бо кожен, хто знав би, міг би вчинити так само, як зараз пропонуєш ти. Забрати крісло в мене, зробити так, щоб воно взагалі не з’явилося. — Слейд дивиться Баррі в очі, в його зіницях відбиваються міста, охоплені вогнем. — Я був ніким. Наркоманом. Моє життя пішло за вітром. А з кріслом я ставав кимсь особливим. У мене з’явився шанс зробити щось таке, що змінить хід історії. Не міг же я ризикувати всім оцим. — Він хитає головою, усміхається. — І це рішення не позбавлене елегантності, правда? Скористатись відкриттям, щоб його ж стерти.
— Із якої події все це почалося?
— У початковій часолінії я вбив Гелену п’ятого листопада дві тисячі вісімнадцятого року. Поверніться якнайближче до цієї дати… і спиніть мене.
— А як ми…
Наступний спалах світла за сто миль південніше заливає все море.
— Іди, — каже Слейд. — Якщо не доберешся до Гелени раніше, ніж вона помре в капсулі, ти не згадаєш те, що я казав, аж до наступного…
Баррі зривається на рівні й кидається бігти, щодуху мчить пагорбом до будинку, на бігу вихоплює з кишені телефон, зашпортується, падає, знову спинається на ноги та врешті-решт набирає Гелену.
Він біжить до будинку, що сяє вогнями, тримаючи телефон біля вуха.
Гудок.
Гудок.
До нього долітає звук ще одного вибуху.
У телефоні далі йдуть гудки.
Вмикається голосова пошта.
Схил пагорба закінчується, Баррі жбурляє телефон на землю, піт роз’їдає очі.
Будинок уже просто перед ним.
— Гелено! Зачекай! — волає Баррі.
Будинок — масивна заміська резиденція, збудована над річкою, що звивається долом.
Баррі злітає по східцях на ґанок і забігає в дім через передні двері, на ходу гукаючи Гелену. Він ракетою проноситься через вітальню, перекинувши журнальний столик і скинувши склянку з водою, що розбивається на кахляній підлозі.
Тоді коридором у східне крило, повз головну спальню, аж до кінця коридору — де розчинено сейфові двері до лабораторії.