Блейк Крауч – Рекурсія (страница 3)
— Ти знаєш, я й так це роблю для неї.
— Знаю, серденько.
На мить обоє замовкають, кожен намагається плакати так, щоб співрозмовник не почув, і обом це однаково не вдається. Гелені дуже хочеться сказати, що скоро так буде, але ж це неправда.
— Я наберу тебе ввечері, коли буду вдома, — обіцяє вона.
— Домовились.
— Скажи, будь ласка, мамі, що я її люблю.
— Скажу. Але вона й так це знає.
За чотири години в надрах неврологічного корпусу в Пало-Альто, коли Гелена вивчає ментограму викликаного страхом спогаду в миші — зображення підсвічених флуоресцентним сяйвом нейронів, пов’язаних хитросплетінням синапсів, — на порозі її кабінету з’являється незнайомець.
Відірвавши погляд від монітора, вона бачить чоловіка в бавовняних штанах, білій футболці та з усмішкою на кілька тонів білішою, ніж слід.
— Гелена Сміт? — питає незнайомець.
— Так.
— Чжи Ун Черкавер. Знайдете трохи часу для розмови?
— Лабораторія охороняється. Хто вас сюди впустив?
— Вибачте, що без запрошення, але, здається, я зможу вас зацікавити.
Гелена може попросити його залишити приміщення чи викликати охорону.
Однак чоловік не здається небезпечним.
— Ну добре, — каже вона. Раптом Гелена уявляє, що за картина відкривається очам незнайомця: мрія скнари, жах клаустрофоба, на який перетворився її кабінет, без вікон, захаращений, з пофарбованими стінами зі шлакоблоків. Відчуття клаустрофобії посилювали стоси коробок із тисячами рефератів і статей (три фути заввишки, два фути завширшки), якими був оточений її стіл.
— Вибачте за гармидер. Зараз я звільню місце.
— Не хвилюйтесь, я сам.
Чжи Ун дотягується до складаного крісла та сідає навпроти неї.
Його очі блукають по стінах, майже цілком укритих чіткими, з високою розділовою здатністю картинками мишачих ментограм і нейронних випалин у людей, хворих на деменцію та хворобу Альцгеймера.
— Чим можу вам допомогти? — запитує вона.
— Мій роботодавець у захваті від вашої статті про візуалізацію спогадів, надрукованої в «Нейроні»[4].
— Ваш роботодавець має ім’я?
— Е-е, це залежить…
— Від чого?..
— Від того, як складеться наша бесіда.
— Чому я взагалі маю розмовляти з кимось, не знаючи, кого він представляє?
— Бо гроші, які виділив вам Стенфорд, закінчуються за півтора місяця.
Вона підіймає брову.
— Мій бос щедро платить мені за те, щоб я знав усі таємниці тих, хто його цікавить, — додає Чжи Ун.
— Ви хоч самі зрозуміли, в чому щойно зізналися?
Чжи Ун витягує зі шкіряної сумки темно-синю теку.
Її заявка.
— Точно! — вигукує вона. — Ви з «Маунтінсайд капітал»!
— Ні. І фінансувати вас вони не будуть.
— Тоді звідки у вас це?
— Це не суттєво. Просто ніхто не буде вас фінансувати.
— Звідки ви знаєте?
— Звідси. — Він кидає її заявку на захаращений стіл. — Це курям на сміх. Просто продовження того, що ви робили у Стенфорді останні три роки. Бракує амбіцій. Вам тридцять вісім, а в академічних колах це як дев’яносто. Не за горами той день, коли ви прокинетесь і зрозумієте, що найкращі дні вже позаду. Що ви змарнували…
— Я думаю, вам краще піти.
— Вибачте, коли образив. Якщо дозволите, я скажу, в чому ваша проблема: ви не наважуєтесь попросити того, чого насправді потребуєте.
У Гелени чомусь виникає думка, що незнайомець глузує з неї. Вона розуміє, що не треба танцювати під його дудку, та нічого не може вдіяти.
— Чому це я боюся попросити?
— Бо ваші забаганки обійдуться в круглу суму. І йдеться не про семизначне число. Дев’ять знаків як мінімум. А може, всі десять. Потрібна команда програмувальників, яка напише алгоритми для комплексної каталогізації та проєкціювання пам’яті. Обладнання для експериментів з людьми.
Гелена дивиться на нього через стіл.
— Про експерименти за участі людей у моїй заявці не було жодного слова.
— А якщо я скажу, що ми дамо вам усе, чого ви попросите? Необмежене фінансування. Вас таке зацікавить?
Серце в Гелени б’ється дедалі швидше.
Гелена думає про крісло вартістю п’ятдесят мільйонів доларів, створити яке мріяла відтоді, як у матері почалися проблеми з пам’яттю. Це дивно, але досі вона не уявляла його як щось реальне — тільки як креслення в заявці на патент, що вона подасть одного дня. Вже була готова назва: «Імерсивна платформа для проєкціювання недискретних спорадичних ремінісценцій».
— Гелено?
— Якщо я скажу так, ви назвете свого боса?
— Так.
— Тоді так.
Він називає.
Коли її щелепа вертається на місце, Чжи Ун видобуває із сумки інший документ і простягає їй поверх коробок з паперами.
— Що це таке? — запитує Гелена.
— Угода про наймання і про конфіденційність. Без права внесення змін. Гадаю, ви погодитеся, що умови напрочуд щедрі.
Баррі
4 листопада 2018 року
Кав’ярня розташована у мальовничому місці на березі Гудзону, нижче Вест-Сайдського шосе. Баррі приходить за п’ять хвилин до призначеного часу, та Джулія вже сидить за столиком під парасолькою. Вони обіймаються, коротко й легенько, ніби зроблені не з плоті, а зі скла.
— Радий тебе бачити, — каже Баррі.
— І я рада, що ти прийшов.
Вони сідають. Підскакує офіціант, приймає замовлення.
— Як Ентоні? — цікавиться Баррі.