Блейк Крауч – Рекурсія (страница 27)

Образ Меґан на столі (потрощене тіло, вкрите суцільним чорним синцем) ніколи не полишить Баррі, хоча спогад про нього тепер став таким самим примарним, як усі хибні спогади.

Але ось вона, і ось він сам.

З кожною наступною секундою Баррі почувається в цьому тілі дедалі природніше. Уривчаста вервечка спогадів з іншого життя віддаляється, ніби він щойно прокинувся після найдовшого й найстрашнішого кошмару, що тягнувся одинадцять років.

«Бо це кошмар, як не крути», — міркує Баррі.

А те, що зараз, він дедалі більше відчуває як свою реальність.

Баррі тихенько, наче миша, прослизає в кімнату дочки, стає коло ліжка й дивиться на сонну Меґан. Навіть якби він бачив, як зароджується Всесвіт, то й тоді не відчув би глибшого зачудування, радості і всеохопної вдячності, ніж відчуває тепер перед тією незбагненною силою, що наново створила світ для Меґан і для нього.

Проте й холодний жах теж дихає йому в потилицю — від думки, що все може виявитися маною.

Що ця реальність нез’ясовного походження може розсипатися від чийогось дотику.

Баррі блукає оселею, наче привид із минулого життя, наново відкриває місця та речі, які вже майже стерлися з пам’яті.

Ніша у вітальні, де вони ставили ялинку на Різдво. Столик при вході, де Баррі тримав свої речі.

Його улюблене горня для кави.

Стіл з відкидною кришкою в гостьовій, де він сплачував рахунки.

Крісло у вітальні, в якому сидів щонеділі із «Вашингтон Пост» і «Нью-Йорк Таймс» і вставав, лише прочитавши всі газети до останньої шпальти.

Музей спогадів.

Його серце калатає швидше, ніж зазвичай, в одному ритмі з головним болем, що ниє й пульсує десь за очима. Хочеться закурити. Його не тягне, ні — курити він нарешті кинув ще п’ять років тому, після численних безуспішних спроб. Просто, напевне, організм — якому зараз тридцять дев’ять років — фізично потребує дози нікотину.

Баррі заходить на кухню й наливає з крана склянку води. Він стоїть біля раковини та дивиться, як перші барви ранку оживляють задній двір.

Відчинивши шафу праворуч від мийки, Баррі дістає з неї каву, яку тоді пив. Ставить кавник, закидає до посудомийної машини вчорашній посуд, а що не влізло, миє в мийці під краном. Мити посуд вручну було в цьому шлюбі його штатним обов’язком.

Баррі закінчує. Бажання закурити не зникає. Тоді він повертається до столика при вході, видобуває звідти пачку «Кемелу», виходить надвір і кидає цигарки в бак для сміття. Зробивши це, вмощується на ґанку й попиває каву. Може, хоч на ранковому холоді голова проясніє? Цікаво, чи стежить за ним зараз тип, що повернув його сюди? Мабуть, сидить десь на вищому щаблі буття і пасе його, Баррі? Або з якогось позачасся.

У ньому знову оживає страх.

Ану як вирвуть із цієї миті та закинуть назад, у колишнє життя?

Чи дадуть-таки залишитися тут назавжди?

Баррі придушує паніку, що наростає. І каже собі, що не міг він придумати СХП і майбутнє. Надто ювелірна робота, такої навіть його розум детектива не потягне.

Це відбувається насправді.

Це відбувається тепер.

Це існує.

Меґан жива, і вже ніщо не забере її в нього.

Баррі починає говорити вголос, і з усього сказаного ним за все життя ці слова найбільше схожі на молитву:

— Якщо ти зараз чуєш, то, будь ласка, не забирай мене звідси. Я зроблю все, що скажеш.

Однак замість відповіді — світанкова тиша.

Баррі знову відсьорбує каву й дивиться, як сонце ллється між дубовими гілками на прибиту інеєм траву, і трава починає парувати.

Гелена

5 липня 2009 року

Спускаючись сходами на третій рівень надбудови, Гелена думає про своїх батьків — особливо про матір.

Уночі вві сні їй чувся мамин голос.

Лагідна західна вимова.

Милозвучна м’якість.

Вони сиділи в полі біля старої ферми, де минуло Геленине дитинство.

Осінній день. Дзвінке повітря, підсвічене золотом надвечірніх годин, коли сонце пірнає за гори.

Дороті була молода, її волосся, ще каштанове, маяло на вітрі. Губи її не ворушилися, але голос був чистий і сильний. Гелена не згадає жодного промовленого матір’ю слова — тільки звук її голосу, що дотепер лунає в ній, неначе заклинання. Чиста самовіддана любов із присмаком щемкої ностальгії, від якої скніє серце.

Страшенно хочеться поговорити з батьками, але відколи два тижні тому з’ясувалося, що вони зі Слейдом випадково створили не пристрій для занурення у спогади, а щось значно серйозніше, вона не надто хоче торкатися теми спілкування з матір’ю та батьком. Іншим разом, пізніше, коли все вляжеться та перемелеться.

Їй непросто, адже треба усвідомити, що то за винахід вийшов у неї, змиритися з думкою, що Слейд відверто використав її, і зрозуміти, на що сподіватися далі.

А поки що вона повернулася до роботи в лабораторії.

Ходить у тренажерний зал.

До всіх усміхається.

І намагається бути корисною.

Вже перед дверима до лабораторії Гелена відчуває сильний викид адреналіну.

Сьогодні в них новий експеримент над Рідом Кінгом, дев’ятий. Знову реальність тремтить під ногами. І ніде правди діти, це хвилює.

Коли Гелена підходить до дослідного боксу, з-за рогу виринає Слейд.

— Доброго ранку, — вітається вона.

— Ходімо зі мною.

— Що сталося?

— Наші плани змінилися.

Напружений і заклопотаний, Слейд заводить Гелену до конференц-залу, заходить сам і зачиняє двері. Рід уже там, за столом, у подертих джинсах і плетеному светрі, міцно стискає в руках чашку гарячої кави. За час, проведений на платформі, він трохи додав у вазі, з очей вже зникла наркоманська порожнеча.

— Експеримент скасовується, — повідомляє Слейд, вмощуючись на чільному місці.

— Але ж я мав отримати за нього п’ятдесят тисяч, — нагадує Рід.

— Гроші тобі заплатять. Фактично ми його вже провели.

— Про що це ви? — запитує Гелена.

Слейд дивиться на годинник.

— Експеримент відбувся п’ять хвилин тому, — переводить погляд на Ріда, — ти помер.

— А хіба мало статися щось інше?

— Ти помер у капсулі, але в реальності нічого не змінилося, — каже Слейд. — Ти помер, от і все.

— Чому ви так гадаєте? — питає Гелена.

— Коли Рід помер, я сів у крісло й записав більш ранній спогад про те, як я порізався станком сьогодні вранці. — Слейд підіймає голову, тицяє пальцем у бридкий поріз на горлі. — Ми витягнули Ріда з капсули, я сів, помер і повернувся в ту мить, коли голився, щоб потім повернутися сюди та припинити хід експерименту.

— І в чому ж тут прокол? — запитує Гелена. — Задіяли замало синапсів?

— Ні, кількість синапсів була цілком достатня.

— Який був спогад?