Блейк Крауч – Рекурсія (страница 17)

— У родинному колі?

— Не пам’ятаю. Скоріш за все. — Баррі раптом відчуває тиск у грудях, і такий сильний, що здається, все лусне. — Я стільки років не говорив про той вечір.

Чоловік сидить на табуреті, посмикує бороду й пильно дивиться холодними очима на Баррі, чекаючи на продовження.

— Бачу, як із коридору зайшла Меґан. Не пам’ятаю точно, у чому вона була, але мені здається, що на ній були джинси й бірюзовий светр, який вона завжди носила.

— Скільки років вашій дочці?

— Десять днів до шістнадцятиліття. І вона зупиняється перед журнальним столиком між мною й телевізором — це я вже точно пам’ятаю, — бере руки в боки, обличчя насуплене.

Очі Баррі наповнюються сльозами.

— Для вас це надзвичайно чутлива тема, — відзначає бородань. — Добре.

— Будь ласка, — молить Баррі, — не змушуйте мене робити це.

— Продовжуйте.

Баррі робить глибокий вдих, навпомацки шукаючи в собі бодай якусь опору, щоб повернути емоційну рівновагу.

Нарешті каже:

— Тоді я востаннє зазирнув дочці у вічі. Я ж не знав, що має статися, мене більше цікавив телевізор.

Баррі не хоче розплакатися перед цим типом. Ще тільки цього бракувало!

— Продовжуйте.

— Меґан запитує, чи можна їй у «Дейрі квін». Вона бувала там пару разів на тиждень, робила домашку, тусувалася з друзями. Ну, я питаю, як завжди: а мама не проти? Ні, говорить, прийшла запитати в мене. А уроки всі зроблені? Ні, не всі, але саме тому вона йде, щоб зустрітися з Мінді та обговорити лабораторну з біології, яку вони разом виконують. А хто там ще буде? Вона назвала імена, в основному знайомі. Не забуваю позирати на годинник — пів на дев’яту, ще йдуть перші інінги — і кажу їй: добре, йди, але о десятій, щоб як штик. Вона засперечалася, чому, мовляв, не об одинадцятій? Я їй кажу: «Завтра школа, свій режим ти знаєш». Вона прямує до дверей. І ще, пригадую, гукнув наостанок, що люблю її.

Сльози ринули річкою, все тіло Баррі стрясається від напливу почуттів, але ремені міцно притискають його до крісла.

— Якщо чесно, — схлипує Баррі, — то я не пам’ятаю, чи казав їй це. Мабуть, ні, скоріш за все, просто перемкнувся на гру. І навіть не згадував про неї аж до десятої, коли здивувався, що її нема.

— Комп’ютере, зупини сеанс, — командує чоловік. — Дякую, Баррі.

Він нахиляється до Баррі, витирає йому сльози тильним боком долоні.

— Який в усьому цьому сенс? — запитує зламаний Баррі. — Це гірше за будь-які фізичні тортури.

— Зараз я покажу.

Чоловік натискає кнопку на крапельниці.

Баррі переводить погляд на трубку, що відходить до катетера.

Цією трубкою до його вени тече якась прозора рідина.

Гелена

20 червня 2009 року

Він жилавий і високий, на худих руках — сліди від підшкірних ін’єкцій. На лівому плечі тату — ім’я «Міранда». На вигляд зовсім свіже, бо ще набрякле й почервоніле. На голові сріблястий шолом, щільно прилеглий до черепа. На лівому передпліччі — якийсь пристрій, формою та розміром як губка для класної дошки. Чоловік голяка стоїть перед великим, схожим на яйце, об’єктом. Біля реанімаційного столика стоять напоготові двоє медиків — жінка й чоловік.

Гелена сидить за головною консоллю в суміжній апаратній, між Маркусом Слейдом і лікарем Полом Вілсоном, що керує медичною групою, і стежить за процесом крізь скло з однобічною видимістю. Ліворуч від Слейда сидить Сергей — єдиний з попередніх співпрацівників, що залишився у проекті.

Хтось торкає Гелену за плече. Вона обертається — і бачить Чжи Уна, який щойно зайшов і вмостився за нею.

Подавшись до Гелени, Чжи Ун шепоче їй на вухо:

— Я дуже радий, що ви вирішили залишитися. Без вас це вже була б не та лабораторія.

Слейд позирає на Сергея, який вивчає на моніторі дуже чітке зображення черепа піддослідного.

— Як справи з координатами реактивації? — питає Слейд.

— Повна готовність!

Слейд обертається до лікаря.

— Поле, ви як?

— Чекаємо команди.

Слейд натискає кнопку гарнітури, каже:

— Ріде, в нас усе готово. Можеш залазити.

Жилавий реагує не одразу.

Він стоїть і тремтить, зазираючи всередину «яйця» через відкритий люк. У світлі ламп його тіло видається синюшним, на тлі нездорової блідості добре видно червоні сліди від шприца.

— Ріде! Мене чути?

— Так. — Голос піддослідного звучить з чотирьох динаміків у кутках апаратної.

— Ти готовий?

— Я… цей… А що як стане боляче? Звідки я знаю, що там буде?

Він дивиться на скло з однобічною видимістю, худющий, виснажений — шкіра та кістки.

— Буде те, про що ми говорили, — запевняє Слейд. — Поруч зі мною сидить лікар Вілсон. Хочете щось сказати, Поле?

Чоловік із хвилястою срібною чуприною надягає навушники.

— Ріде, переді мною на моніторі всі ваші життєві показники, які я відстежую в реальному часі, і якщо я побачу, що з вами щось не те… Ми маємо запасний план.

— І пам’ятай про премію, яку я виплачу тобі, якщо сьогоднішній експеримент пройде успішно, — нагадує Слейд.

Рід знову переводить порожній погляд на резервуар.

— Добре, — нарешті каже він, бадьорячись. — Тоді до справи.

Він хапається за ручки по боках деприваційної капсули й не дуже зграбно залазить усередину. Через динаміки чути плескіт води.

— Ріде, як умостишся, дай знати, — просить Слейд.

— Я на плаву, — лунає з капсули по деякім часі.

— Якщо з тобою все гаразд, я замикаю люк.

Минає десять напружених секунд.

— Ріде, з тобою все гаразд?

— Так, я в нормі.

Слейд набирає код команди. Люк повільно опускається на місце, зливаючись із капсулою в одне ціле.

— Ріде, ми вже готові вимикати світло й починати. Як почуваєшся?

— Думаю, що я готовий.

— Про що ми говорили вранці, пам’ятаєш?

— Та ніби.

— Так чи ні?