Блейк Крауч – Рекурсія (страница 10)
— Ми саме зібралися повечеряти.
— Вибачте, що завадив, але я щойно з нью-йоркського потяга.
Під’їзна доріжка до будинку в один автомобіль завширшки петляє поміж деревами, плавно ведучи до будинку на вершині пологого згірка. Здалеку оселя здається скляною, інтер’єр її сяє, немов оаза світла в пустелі ночі.
Баррі розплачується з водієм і двадцять баксів накидає зверху, щоб той почекав.
Він виходить під дощ і по сходах рушає до входу. Двері відчиняються одразу, щойно він ступив на ґанок. Джо Берман здається старшим, ніж на фото з водійського посвідчення: у волоссі пасма сивини, а загорілі щоки обважніли і трохи обвисли.
Із Френні час обійшовся помітно ласкавіше.
Три довгих секунди Баррі не знає, пустять його всередину чи ні. Нарешті Френні робить крок назад, видушує із себе усмішку та запрошує гостя зайти.
Простір із відкритим плануванням — диво ідеального поєднання дизайну та комфорту. Скляні панелі від підлоги до стелі. Баррі уявляє, який тут удень відкривається огляд на море й лісовий заповідник. Будинком лине запах їжі, що печеться на кухні, нагадуючи Баррі ті часи, коли він харчувався домашніми стравами, а не перебивався розігрітим у мікрохвильовій пічці чи доставленим у пластику людьми, яких він не знав.
— Я триматиму все в шафі для підігрівання, — каже Френні, стискаючи чоловікову руку. І до Баррі: — Дозволите ваше пальто?
Джо веде Баррі у свій кабінет із вікном на всю стіну. Решту стін заставлено стелажами з книжками. Чоловіки вмощуються один навпроти одного біля газо-дров’яного каміна, і господар каже:
— Мушу визнати, трохи бентежить, коли до тебе перед самою вечерею приходить поліціянт.
— Вибачайте, якщо нагнав страху. Не хвилюйтесь, усе гаразд.
Джо всміхається.
— Із цього й треба було починати.
— Я одразу до справи. П’ятнадцять років тому ваша дружина зійшла на сорок перший поверх По-білдингу у Верхньому Вест-Сайді, і…
— Зараз їй набагато краще. Зовсім інша людина. — Прикрість чи страх майнули на обличчі Джо, він зблід. — Навіщо ви сюди прийшли? Навіщо ви прийшли в наш дім цього спокійного вечора, який я збирався провести з дружиною, і тривожите наше минуле?
— Три дні тому я їхав додому, і по рації надійшов виклик — код 10–56 А — спроба самогубства. Я прибув першим і застав там жінку, що сиділа на карнизі сорок першого поверху По-білдингу. Вона повідомила, що в неї СХП. Ви, може, знаєте, що це?
— Хибні спогади.
— Вона розповіла мені про своє життя, яким ніколи не жила. Вона мала чоловіка й сина. Жили вони у Вермонті. Спільно займалися ландшафтним бізнесом. І вона розповіла, що її чоловіка звали Джо. Джо Берман.
Джо завмирає, як статуя.
— Її звали Енн Восс Пітерс. І вона була впевнена, що Френні кинулася вниз із того самого місця, де сиділа вона. Ця жінка розповіла мені, що приїздила сюди і розмовляла з вами, але ви її не впізнали. А на карниз вона подерлася не просто так, а сподіваючись, що ви прийдете і врятуєте її, спокутувавши цим свою невдачу з Френні. Та пам’ять Енн десь дала збій, бо насправді ви врятували Френні. Я з’ясував це сьогодні з поліційного звіту.
— А що сталося з Енн?
— Мені не вдалося її врятувати.
Джо заплющує очі, знову розплющує.
— Чого вам треба від мене? — запитує він мало не пошепки.
— Ви знали Енн Восс Пітерс?
— Ні.
— Тоді звідки вона знала вас? Звідки вона знала, що ваша дружина підіймалася на той самий карниз із наміром скоїти самогубство? Чому вона вважала, що ви були одружені з нею? Що у вас був син Сем?
— Не маю жодного уявлення, але дуже хотів би, щоб ви зараз пішли.
— Містере Берман…
— Будь ласка. Я відповів на ваші запитання. Нічого поганого я не зробив. Ідіть собі.
Баррі не знає чому, але був переконаний, що Джо Берман бреше.
Він повільно підводиться зі стільця. Сягає рукою до кишені піджака і дістає візитку, кладе на столик, що стоїть поміж стільцями.
— Якщо раптом передумаєте, наберіть мене.
Джо не відповідає, не підводиться і не дивиться на Баррі. Натомість він тримає руки на колінах, — щоб не тремтіти, розуміє Баррі — і не відводить очей від вогню в каміні.
Дорогою в Монток Баррі заходить у додаток
Перекусна майже порожня, і Баррі гепається на стілець за стійкою, ще відчуваючи адреналін від розмови з Джо.
Перш ніж йому приносять їжу, заходить чоловік із виголеною головою і сідає в кабінці. Замовляє каву й сидить, читаючи щось у телефоні.
Хоча ні.
У нього надто пильний погляд, а горбок під шкіряною курткою натякає на плечову кобуру. У ньому відчувається поліційна чи військова виправка. Очі не стоять на місці, весь час у русі, щось постійно вивчають, хоча голову він тримає нерухомо. Це звичка, якої вже ніколи не позбудешся.
Але цей чоловік жодного разу не поглянув на Баррі.
«Та ти просто стаєш параноїком».
Баррі вже більш як наполовину з’їв хуевос ранчерос[19] і думає про Джо та Френні Берман, коли в голові, десь за очима, спалахує пронизливий біль.
З носа в Баррі пускається кров, і коли він угамовує її серветкою, в його свідомості рояться зовсім інші спогади про три останніх дні. П’ятничного вечора він їхав додому, але не отримував по рації жодних викликів 10–56 А. Не підіймався ні на який сорок перший поверх По-білдингу. Не бачив ніякої Енн Восс Пітерс. І тим паче не бачив, як вона стрибнула з хмарочоса. Він не читав ніяких поліційних звітів про спробу самогубства якоїсь Френні Берман. Не купував ніякого квитка на потяг до Монтока. Не розмовляв ні з яким Джо Берманом.
Як розібратися, Баррі просто сидів у кріслі у своїй однокімнатній квартирі на Вашингтон-Гейтс і дивився по ящику гру «Нікербокерів»[20], а потім раз — і він уже в перекусній Монтока із заюшеним носом.
Коли він намагається дивитися на ці альтернативні спогади впритул, виявляється, що вони не схожі на жоден інший спомин. Позбавлені життя, статичні, чорно-білі — такі, якими їх описувала Енн Восс Пітерс.
«Невже я заразився від неї?»
Кровотеча припинилася, але затремтіли руки. Баррі кидає гроші на стійку і виходить у ніч. Він намагається триматися спокійно, але його хитає.
У житті небагато такого, на що ми можемо розраховувати, чекаючи від цього якогось відчуття постійності, твердого ґрунту під ногами. Нас підводять люди. Нас підводять наші тіла. Ще ми підводимо самих себе. Все це Баррі уже пережив. На що ж тоді спиратися, якщо можуть змінитися навіть спогади? Що завжди залишатиметься справжнім? І якщо відповідь буде: «Нічого», — то що нам залишається?
Баррі запитує себе, чи не божеволіє він, чи не так почуваються люди, втрачаючи глузд?
До станції чотири квартали. На вулиці жодного автомобіля, місто вимерло, і Баррі, мешканця мегаполіса, що ніколи не спить, нервує міжсезонна сплячка.
Він спирається на ліхтар, чекаючи, поки відчиняться двері вагона. Крім нього, на пероні ще троє людей, і серед них — отой тип з перекусної.
Дощ, який січе по руках, перетворюється на сльоту, пальці коцюбнуть, але саме цього і хочеться Баррі.
Холод — єдина ланка, що сполучає його з дійсністю.
Гелена
31 жовтня 2008 року — 14 березня 2009 року
За два дні після першого пуску крісла Гелена сидить в апаратній, в оточенні групи візуалізації, та дивиться на величезний монітор зі статичним об’ємним зображенням її мозку. Активність синапсів підсвічено відтінками синього кольору.
— Просторова роздільна здатність — це просто фантастика! — мовить вона. — Я про таку навіть не мріяла.
— Чекай-чекай, — каже Раджеш.
Він натискає клавішу «пробіл» — і картинка оживає. Нейрони засвічуються і згасають, неначе трильйон світляків, що освітлюють літній вечір. Неначе мерехтіння.
Запускається спогад, і Раджеш масштабує картинку до зображення одиничних нейронів.
Від синапса до синапса струмують електричні імпульси.
Раджеш уповільнює відтворення, щоб показати активність за мілісекунду, і навіть на цьому відтинку складність процесу залишається неймовірною.
Коли спогад завершується, Раджеш каже:
— Ти обіцяла розповісти нам, що це ми бачили.