Бернард Вербер – Її величність кішка (страница 70)
Мене охоплює невимовна й незрівнянна насолода — фізична втіха поєднана з духовною.
Я хочу, щоб ця мить тривала вічно.
У моєму запаленому мозку гарячково нуртують думки.
Я обмежена лише своїми уявленнями про себе.
Проте я — не лише така, якою себе уявляю.
Я думаю, що я — Бастет, але я можу бути кимось більшим. Я можу бути Бастет плюс Піфагор.
Я можу бути всіма котами. Я можу бути всіма тваринами.
Можу з’єднатися з усім живим. Навіть із деревами, планетою, зірками, Всесвітом.
Насправді я значно більша…
Я можу бути всім.
Збагнути це — і є справжня любов.
Сповна усвідомивши цю думку, я кричу — на весь голос, щосили.
Довго й надсадно.
Мене зупиняє лише гупання у двері нашої каюти.
Я розплющую очі. Піфагор — також; ми дивимось одне на одного. Вигляд у нього очманілий.
— Котра година? — запитую я.
Сіамець розсуває штори. Надворі ніч.
— Це було довго.
— І чудово. Тобі як?
— Неймовірно. Навіть не знаю, що сказати. Дякую тобі, Бастет.
— Тобі дякую, Піфагоре.
Уривчастий стукіт у двері гучнішає.
Я витягую USB-кабель. Піфагор, і собі висмикнувши дріт, відчиняє.
На порозі — схвильована Наталі, лепече щось по-людськи. Я вставляю в Третє Око свій приймач-передавач-перекладач.
— Ви всіх побудили. Горлаєте вже хвилин десять. Що сталося? З вами все гаразд?
Мені хочеться поділитися з нею моїм дивовижним відкриттям (Кохання з великої літери «К»), та її обмежений людський мозок навряд чи здатен осягнути це поняття, дарма що вона перша про нього розводилася — то, мовляв, виняткова перевага її виду.
— Тихіше, будь ласка… Ваші розваги не дають спати.
Авжеж, чуже щастя завжди дратує.
Я помалу оговтуюсь після щойно пережитого екстазу.
Затягнувши Наталі в її каюту, я стрибаю на краєчок ілюмінатора — хочу дивитися їй просто в очі.
— Ви мусите віддавати мені належну шану. Здається, часом ви забуваєте, хто я.
Ще зарано наказувати їй мене титулувати, тож я веду далі:
— Я — Бастет, я готую всесвітню революцію, революцію Блаженства. Пора вже вам, людям, зрозуміти: відтепер господарі не ви — а ми. Ваше панування минулося — як минулася доба динозаврів. Можете відпочивати. Тепер слово за нами.
Та чи здатен її куций розум осягнути цю очевидну істину?
— Не переймайтеся, покладіться на мене. Все буде добре. Я про все подбаю, — додаю наостанок.
А про себе думаю:
Я осягнула Гумор, Мистецтво і Любов. Тепер дорогою Блаженства поведу вас я.
76. Ієрархія вовчої зграї
Першими у вовчій зграї йдуть старі та хворі — саме вони визначають швидкість руху групи.
Одразу за ними — декілька сильних вовків: вони захищають зграю від ворогів та полюють на здобич.
Їм допомагають п’ятеро слабших, що рухаються по центру. Останній у колоні — ватажок. Йдучи позаду, він пильнує порядку. Отже, слабкі — попереду, сильні — позаду, ватажок — як наглядач — замикає ходу.
77. Земля обітована
Моя матуся завжди казала: «Якщо довго і пильно дивитися, то навіть найнудніша вистава виявиться цікавою».
Я дивлюсь на море і думаю, що завдяки цій пригоді краще пізнала себе, відкрила в собі приховані таланти. Від роздумів я поринаю в такий стан, що, певно, всі на кораблі помітили мою дивакувату поведінку.
Після єднання з Піфагором усі здаються мені милими, навіть до Анджело (цього бешкетника, що не проґавить нагоди мені допекти) я відчуваю ніжність.
А згодом магія кудись щезає. Щораз більше я стаю схожа на «себе колишню». Мені всі осоружні, на душі мулько через пацючу навалу, а Анджело дратує самим лише своїм виглядом.
Одначе повне єднання з Піфагором не повторилось. Надто вже було добре. Часто таке виробляти не можна: гадаю, досить одного разу на рік.
Я це зробила: знайшла ще одну стежку на шляху до самопізнання; тепер я розумію — це можливо, але втрачати голову не варто — і без того забагато клопоту.
Така вже халепа: довго шукаємо щастя, а як знаходимо — не знаємо, як втримати.
І навіть пристрасне кохання Наталі й Романа перейшло в рутину. Я більше не відчуваю між ними тієї електричної напруги, яка була, коли вони жили мріями про єднання. Мабуть, тому люди так розтягують прелюдії: знають, що стосунки охолонуть.
Подумки вертаюся до Піфагора. Тепер я розумію, звідки моя стриманість.
Коли по-справжньому кохаєш — повсякчас боїшся втратити.
Та втрачати голову не можна. І прихилятися до цього кота я не мушу. Піфагор — лише самець, нічим не кращий за інших.
Кохання треба остерігатися.
Я стріпуюся, вилизуюся, тюпаю на корму до моєї служниці, позіхаю, потягуюся й нарешті запитую:
— Скільки ми вже пливемо?
— Тридцять п’ять днів.
— І коли прибудемо?
— Не знаю.
— Я не хочу, щоб моя історія розвіялась за вітром, — нявчу я. — Тож розповім її котам на кораблі. Хай запишуть, коли зможуть.
Здається, Наталі не надто зацікавили мої слова, та я не відступаю:
— А як ні — я хотіла б диктувати мемуари вам. Я буду говорити з вами так, як із молодими котами; ви це запишете на диктофон, розшифруєте запис і зробите книжку. Я вже маю ідею для назви: «Завтра будуть коти».
Наталі супить брови.