Бенедикт Спиноза – Теологічно-політичний трактат (страница 56)

Відтак, оскільки зрозуміло, що так влаштована людська природа, то виходить, що закони, встановлювані відносно думок, стосуються не злочинців, а людей шляхетних, і що вони видаються не для погамування зловмисників, а радше щоб дратувати чесних людей, і не можуть бути захищені без великої небезпеки для держави. Додайте, що такі закони зовсім непридатні, бо ті, хто вважає думки, засуджені законом, здоровими, не будуть у змозі коритися законам. А ті, хто, навпаки, відкидає такі думки як неправдиві, приймають закони, які їх засуджують, як привілеї і до такої міри їх підносять, що потім начальство не має сили їх скасувати, якби навіть і хотіло. До цього приєднується те, що ми вивели вище, в розділі XVIII, із історії гебреїв у пункті 2. І нарешті, безліч єресей у церкві виникло здебільшого від того, що влада хотіла законами припинити суперечки вчених! Бо якби люди не були одержимі надією притягти на свій бік закони і начальство, торжествувати при загальному схваленні простолюду над своїми супротивниками і здобути пошану, то вони ніколи не сперечалися б з таким неприязним відчуттям і їхню душу не збуджувала б така лють.

І цього вчить не тільки розум, але й повсякденний досвід. Саме подібні закони, які диктують те, у що кожен повинен вірити, і забороняють щось говорити чи писати проти того чи іншого міркування, часто встановлювалися на догоду чи швидше у вигляді поступки гніву тих, хто не може терпіти вільних думок і здатний завдяки грізному, сказати б, авторитету легко міняти благоговіння бунтівливого простолюду на лють і підбурювати його проти того, на кого вони хочуть [його] нацькувати. Але наскільки краще було б стримувати гнів і лють простолюду, аніж запроваджувати непотрібні закони, які можуть порушувати тільки люди, які люблять доброчестя й науки, і ставити державу в таке скрутне становище, що вона не може терпіти шляхетних людей! Чи можна вигадати більше зло для держави, аніж те, що чесних людей, ніби злодіїв, відправляють на вигнання тому, що вони інакше думають і не вміють прикидатися? Що, кажу, згубніше за те, що людей вважають за ворогів і ведуть на смерть не за якийсь злочин чи негідний вчинок, а тому, що вони мають вільний розум, і що ешафот (пострах для негідників) стає найкращим театром, де показують найвищий приклад терпіння і доброчестя на поганьблення величності? Адже ті, що усвідомлюють себе чесними, не бояться, як ті злочинці, смерті й не благають скасувати кару, тому що дух їхній не мучиться жодним каяттям у ганебній справі, а, навпаки, вони вважають за честь (а не покару), померти за добру справу, і за славу — померти за свободу. Відтак що за приклад дає страта таких людей, причин якої байдужі й слабкодухі люди не знають, — бунтівливі ж їх ненавидять, а чесні поважають? Кожному, звичайно, вона може дати тільки приклад для наслідування або принаймні привід для лестощів.

Таким чином, для того щоб у ціні була не догідливість, а чистосердість і щоб верховна влада краще за все утримувала панування і не була змушена поступатися бунтівникам, необхідно допустити свободу мислення; людьми треба так керувати, щоб вони, відверто сповідуючи різні й протилежні думки, все ж таки жили у згоді. І ми не можемо сумніватися щодо того, що цей спосіб правління є найкрашим і має менші незручності, бо він найбільше узгоджується з природою людей. Адже ми показали, що в демократичній державі (яка більш за все підходить до природного стану) всі домовляються діяти за загальним рішенням, а не судити і розмірковувати. Тобто, оскільки всі люди не можуть мислити цілком однаково, то вони домовляються, щоб силу ухвали мало те, що одержало більше число голосів, зберігаючи, між іншим, право скасувати це рішення, коли побачать краще. Відтак, чим менше дають людям свободи думки, тим більше ухиляються від стану найбільш природного і, відповідно, тим більш насильницьки панують. Але, щоб далі було ясно, що з цієї свободи не виникає ніяких незручностей, яких не можна було б усунути одним лише авторитетом верховної влади, і що їм одним легко утримати людей від заподіяння образ одне одному, хоча б вони й сповідували відверто протилежні погляди, приклади цього очевидні, і мені не треба їх шукати далеко.

Прикладом може служити місто Амстердам, яке пожинає, як свій великий успіх і на подив усім націям, плоди цієї свободи. Адже в цій квітучій республіці й чудовому місті всі, хоч би до якого народу і секти вони належали, живуть у найбільшій згоді і, щоб довірити комусь своє майно, намагаються довідатись тільки про те, багата він людина чи бідна і чи звикла вона чинити добросовісно, чи обманювати. Щоправда, релігія чи секти їх аж ніяк не хвилюють, тому що перед суддею ті ніскільки не допомагають виграти чи програти позов, і нема ніякісінької ненависної секти, послідовники якої (аби лиш вони нікому не шкодили, віддавали кожному своє і жили чесно) не знаходили б покровительства в публічному авторитеті та допомозі магістрату. Навпаки, коли якось суперечку ремонстрантів і контрремонстрантів стосовно релігії почали розбирати політики й чини провінцій, вона зрештою перейшла у схизму, і тоді на багатьох прикладах підтвердилося, що закони про релігію, видавані з метою припинення суперечок, більше дратують людей, аніж їх виправляють, і що дехто потім одержує необмежену волю на основі тих-таки законів. Крім того, єресі виникають не з великого поривання до істини (тобто до джерела зичливості й лагідності), а від великого бажання домінувати. Із цього ясно як Божий день, що ті, хто засуджує твори інших і, бунтуючи, підбурює ошалілу юрбу проти письменників, найімовірніше є схизматиками, більшими аніж самі письменники, які пишуть здебільшого тільки для вчених і закликають на допомогу тільки розум. Видно також, що насправді підбурювачами є ті, хто свободу мислення, яку не можна задушити, хочуть, однак, знищити у вільній державі.

Цим ми показали: 1) що неможливо забрати у людей свободу говорити те, що вони думають; 2) що ця свобода без шкоди для права й авторитету верховних властей може бути дана кожному, і що кожний може її зберегти без шкоди для того ж права, якщо при цьому він не бере на себе ніякої сміливості ввести в державі щось подібне до права чи зробити щось проти прийнятих законів; 3) що цю саму свободу кожний може мати, зберігаючи мир у державі, і що від неї не виникає жодних незручностей, яких не можна було б легко усунути; 4) що кожний може її мати також без шкоди для благочестя; 5) що закони, видавані стосовно спекулятивних предметів, пуста справа; 6) нарешті, ми показали, що ця свобода не тільки може бути допущена без порушення в державі миру, благочестя і права верховних властей, але її навіть слід допустити, щоб усе це зберегти. Нав­паки, там, де намагаються забрати її у людей і до суду притягаються особи, що мають різні думки, а не душі, які тільки й можуть грішити, там задля прикладу карають чесних людей.

Ці приклади радше здаються мучеництвом, і вони не так лякають, як дражнять решту і спонукають швидше до співчуття, якщо не до помсти. Крім того, добрі життєві звички і щиросердя псуються, підлабузники й підступні люди заохочуються, і супротивники тішаться, що їхньому гніву поступилися і що вони зробили наділених владою прихильниками свого вчення, тлумачами якого вони вважаються. Внаслідок цього відбувається те, що вони наважуються привласнювати собі авторитет і право влади й не соромляться хвалитися, ніби вони безпосередньо обрані Богом і їхні рішення божественні, а рішення верховної влади, навпаки, людські, які тому й повинні поступитися божественним, тобто їхнім, рішенням. Що все це, безумовно, суперечить добробутові держави, ніхто не може не знати. Тому тут, як і вище, в розділі XVIII, ми робимо висновок, що для держави нема нічого безпечнішого за те, щоб благочестя і віра зводилися тільки до любові й справедливості і щоб закони верховної влади як стосовно священних справ, так і мирських стосувалися тільки дій, а в усьому іншому щоб кожному дозволялося і думати те, що він хоче, й говорити те, що він думає.

Цим я закінчив те, що вирішив викласти в цьому трактаті. Лишається тільки спеціально нагадати, що я нічого в ньому не написав такого, чого вельми охоче не піддав би розгляду й міркуванню верховної влади моєї вітчизни. Бо якщо вона вирішить, що я сказав щось таке, що суперечить вітчизняним законам або шкодить благу суспільства, тоді я хотів би, щоб цього не було сказано. Я знаю, що я людина і міг помилитися, але всіляко дбав про те, щоб помилок не робити, а передусім про те, щоб усе, що написав, цілком відповідало законам вітчизни, благочестю і добрим звичаям.

Примітки

1 Єврейський канонічний текст Біблії (Старий Заповіт християнської традиції) складається з 39 книг. Якщо рахувати «дванадцять» (малих пророків) за одну книгу, а дві «Книги Самуїлові», «Царів» і «Хронік» за одну, то всього в каноні 24 книги. В нашому виданні цитати з Біблії подано за перекладом Івана Огієнка (Біблія, або Книги Святого Письма Старого й Нового Заповіту. — Вид. Українського Біблійного товариства, 1991).

2 Див. прим. 10 до «Основ філософії» Рене Декарта.

3 Крім тих Десяти Заповідей, які існують у двох варіантах: у «Виході» (20:3—17) і в «Повторенні Закону» (5:6—21), у Біб­лії є ще один список заповідей: «Вихід» (34:12—26), який містить лише культові приписи.