Бенедикт Спиноза – Теологічно-політичний трактат (страница 53)

Відомо, що любов (pietas) до вітчизни є найвищою любов’ю, яку людина може виявити. І справді, зі знищенням державної влади ніщо добре не може встояти, але все зазнає небезпеки, і тільки лють та беззаконня панують, наводячи неймовірний жах на всіх. Звідси випливає те, що нічого благочесного не можна зробити заради ближнього, що не стало б неблагочесним, якщо від цього йде шкода для всієї держави, і навпаки, нічого нечестивого проти ближнього не можна вчинити, чого б не приписали благочестю, якщо це робиться заради збереження держави. Наприклад, тому, хто сперечається зі мною і хоче взяти мою туніку, благочестно віддати і плащ, але якщо взяти до уваги, що це згубно для збереження держави, то, навпаки, благочесно притягти його до суду, хоча б він і заслуговував на смерть. З цієї причини і прославився Манлій Торкват, оскільки благо народу для нього важило значно більше, аніж любов до сина. А оскільки це так, то виходить, що благо народу (salus populi) є найвищим Законом, до якого повинно бути пристосоване все людське і божественне.

Але оскільки тільки верховній владі доручено визначати те, що необхідне для блага всього народу й безпеки держави, і віддавати ті накази, які вона вважає за необхідні, то звідси випливає, що тільки верховній владі доручено визначати те, яким чином кожний повинен висловлювати любов до ближнього, тобто яким чином кожний зобов’язаний слухатися Бога. Із цього ми виразно розуміємо, яким чином верховна влада виявляється тлумачем релігії. Далі, розуміємо, що ніхто не може несхибно коритися Богові, якщо він не пристосовує служіння любові до ближнього до обов’язкової для кожного всенародної (publicae) користі або якщо він не дослухається до всіх рішень верховної влади. Та оскільки, згідно із заповіддю Бога, ми всі (без усякого винятку) зобов’язані вправлятися у благочесті й не чинити шкоди нікому, то звідси випливає, що нікому не дозволено допомагати комусь на шкоду іншому, а тим більше на шкоду всій державі, і що, вочевидь, ніхто не може благочесно ставитися до ближнього, згідно із заповіддю Бога, якщо він благочестя і релігію не узгоджує із загальною користю. Але про те, що корисно для держави, ні одна окрема людина не може знати інакше, як на підставі рішення верховної влади: тільки їй дано керувати громадськими справами. Отож ніхто не може правильно вправлятися у благочесті й слухатися Бога, якщо він не виконує всіх рішень верховної влади. І це потверджується також самою практикою: бо кого (громадянина чи чужинця, приватну особу чи наділеного владою над іншими) верховна влада визнала гідним смерті чи ворогом, тому ніхто з підлеглих не має права виявляти допомогу.

Так само, хоча гебреям було сказано, щоб кожний любив ближнього, як самого себе («Левіт», 19:17, 18), однак вони зобов’язані були вказувати судді того, хто вчинив щось проти постанов Закону («Левіт», 5:1; «Повторення Закону», 13:8, 9), і вбивати його, якщо визнавали, що він заслуговує на смерть («Повторення Закону», 17:7). Потім, для того щоб гебреї могли зберегти набуту свободу і утримати над землями, які вони зайняли, необмежене панування, їм необхідно було, як ми показали в розділі XVII, пристосувати релігію тільки до своєї держави і виокремити себе серед інших народів. І тому їм було сказано: «Люби свого ближнього і ненавидь свого ворога» («Євангеліє від Матвія», 5:43). Але, після того як вони втратили державу і були відведені як полонені до Вавилону, Єремія вчив їх дбати про добробут і того міста, до якого вони були приведені в полон, а після того як Христос побачив, що вони будуть розсіяні по всьому світі, він учив їх любити абсолютно всіх. Все це вельми ясно показує, що релігія завжди була пристосовувана до користі держави. Якщо ж хто запитав би тепер, за яким же правом учні Христа, як люди приватні, могли проповідувати релігію, я б сказав, що вони зробили це за правом влади, яку одержали від Христа проти нечис­тих духів («Євангеліє від Матвія», 10:1).

Вище, наприкінці розділу XVI, я вже зауважив, що навіть до тирана всі повинні зберігати вірність, за винятком тих осіб, кому Бог у відомому одкровенні обіцяв особливу допомогу проти тирана. Тому брати приклад з цього випадку не дозволено нікому, якщо він не має влади творити чудеса. Це стає очевидним також із того, що Христос і учням сказав, щоб вони «не лякалися тих, хто тіло вбиває» («Євангеліє від Матвія», 10:28). Якби це було сказано кожному, то даремно було б заводити уряд і вислів Соломона («Приповісті», 24:21): «Бійся, сину мій, Господа та царя», був би нечестивим, а це аж ніяк не правильно. Виходить, треба визнати, що те право, яке Христос дав учням, було дано лише тільки їм, і що з того іншим не можна брати приклад. Щоправда, я ніскільки не зупиняюся на доказах супротивників, якими вони хочуть відокремити божественне право від права цивільного і стверджують, що у верховної влади є тільки останнє, а перше належить загальній церкві. Бо ці докази настільки легковажні, що не заслуговують спростування.

Одного тільки не можу обійти мовчанкою: як жалюгідно вони обманюються, коли для потвердження цієї обурливої думки (прошу вибачення за дещо різке слово) наводять як приклад верховного первосвященика гебреїв, у якого колись там було право управління священними справами. Так, ніби первосвященики не одержали того права від Мойсея (який, як ми вище показали, один володів верховною владою)! Своїм рішенням він міг і позбавити їх цього права. Адже він сам обрав не тільки Аарона, але й сина його Елеазара, й онука Пінхаса, і дав їм владу управляти первосвященством. Первосвященики зберегли її пізніше, причому так, що вони вважалися все ж заступниками Мойсея, тобто верховної влади. Бо, як ми вже показали, Мойсей ніякого наступника на панування не обрав, але всі обов’язки правителя розподілив таким чином, що нащадки здавалися його вікаріями і правили державою так, ніби цар був відсутній і не вмирав. Потім, у період другого царства, первосвященики дістали необмежене володіння цим правом, після того як разом із первосвящеником набули й право верховної влади.

Тому право первосвященства завжди залежало від припису верховної влади і первосвященики ніколи ним не володіли інакше, як поєднуючи його з княжою гідністю. Навіть більше: право стосовно священних речей було у царів необмежене (як буде видно з того, що скажу в кінці цього розділу), крім одного, — що їм не дозволялося доторкатися руками до вживаних у храмі священних предметів, тому що всі, хто не вів свого родоводу від Аарона, вважалися мирянами, що, звичайно, в християнській державі не має жодного місця. І тому ми не можемо сумніватися щодо того, що тепер священні справи (управління якими вимагає особливих моральних якостей, а не родовитості, внаслідок чого ті, хто володіє владою, не усуваються від нього, як миряни) залежать єдино від права верховної влади. І ніхто інакше, як за дорученням або зі згоди їх, не має права і влади управляти ними; обирати служителів при них; визначати і встановлювати основи церкви та її вчення; міркувати про мораль і вчинки благочестя; відлучати когось чи приймати до церкви і, нарешті, піклуватися про бідних.

І виявляється (як ми вже довели), що це не тільки істинне, але й передусім необхідне для збереження як самої релігії, так і держави. Бо всі знають, як багато значать в очах народу право і влада, які мають стосунок до святині, і наскільки кожний залежить від того, хто володіє нею. Так що можна стверджувати, що більш за все панує над розумом людей той, кому ця влада належить. Отож, якщо хто бажає відняти її у верховної влади, той прагне розділити правління, з чого неодмінно повинні будуть виникнути, як колись між гебрейськими царями і первосвящениками, суперечки і незгоди, які ніколи не можуть бути уладнані. Більше того: хто прагне забрати це право у верховної влади, той (як ми вже сказали) прокладає собі дорогу до влади. Бо що може звеліти верховна влада, якщо це право за нею не визнається? Нічого, справді, — ні про війну, ні про будь-яку справу, якщо вона зобов’язана чекати думки іншої особи, яка навчила б її, благочесне чи неблагочесне те, що вони визнали за корисне; але, навпаки, все краще робиться за рішенням того, хто має право судити й вирішувати, що благочесне чи нечестиве, законне чи незаконне.

Приклади цього бачили всі віки, я наведу тільки один із них, який служить зразком для всіх. Оскільки римському первосвященику це право було надане необмежено, то він поволі почав забирати всіх королів під свою владу, доки не досягнув апогею панування. І все, що б пізніше монархи, особливо германські імператори, не чинили для зменшення хоч якоюсь мірою його авторитету, їм нічого не вдавалося, але, навпаки, вони тим самим набагато його збільшили. І воістину те саме, що ні один монарх не міг зробити ні вогнем, ні мечем, церковники змогли зробити одним тільки пером. Навіть із цього легко пізнаються сила й міць цього авторитету, а також те, що необхідне для верховної влади, аби зберегти цей авторитет за собою.

Якщо ж ми захочемо розглянути й те, що в попередньому розділі зазначили, то побачимо, що й воно також неабияк сприяє релігії і благочестю. Адже ми бачили вище, що хоч самі пророки й були обдаровані божественним доброчестям, однак внаслідок того, що вони були приватними людьми, своєю вільною настановою, викриттям і закидами радше дратували, аніж виправляли людей, які, однак, легко схилялися перед царськими застереженнями і покарами. Потім ми бачили, що самі царі тільки з причини того, що їм це право не належало необмежено, вельми часто відпадали від релігії, а з ними майже і весь народ: відомо, що і в християнських державах це траплялося з тієї ж причини досить часто. Але тут, можливо, хтось запитає мене: «Хто ж у такому випадку буде захищати благочестя згідно з правом, якщо ті, хто наділений владою, захочуть бути нечестивими? Невже й тоді вони повинні вважатися тлумачами його?» Але я, в свою чергу, запитаю його: «А що, коли служителі церкви (а вони люди, просто люди, яким належить дбати тільки про свої справи) чи інші, кому він хоче надати право займатися священними справами, захочуть бути нечестивими? Невже й тоді їх треба вважати його тлумачами?»