Бенджамин Стивенсон – Усі в моїй родині — вбивці (страница 60)
До речі, ім’я Евонна — анаграма до «не вона» на випадок, якщо ви підозрюватимете її в цих убивствах (насправді її звуть Івонна). Дарій — це ім’я перського короля, і саме в Персії вигадали спосіб тортур попелом. Але цього імені я не змінював. Джеремі й справді вигадав його для себе сам. Шкода, що він не напав на групу професорів історії — вони б одразу все зрозуміли.
Сповіщення на телефоні Джульєтт луною прокотилося на порожньому горищі. За кілька секунд до мене долинув короткий, хрипкий смішок. Джульєтт визирнула на мене.
— Евонна планує наступне родинне возз’єднання, — повідомила вона. Джульєтт була в нашому родинному чаті на воцапі: серйозний крок, я знаю. — Питає, куди ми хочемо поїхати.
— Аби там було тепло.
Джульєтт знову засміялась і затарабанила коробками на горищі. Я повернувся до своєї сумки й вийняв звідти пом’яту, поцвілу куртку. Вона ще була волога, коли я сунув її у валізу, кваплячись додому. Тхнуло від неї нестерпно. Це була остання крапля в чаші мого терпіння, і я вирішив просто викинути всю валізу. Там усе одно не було нічого потрібного, і в мене не було сил копирсатися в цьому мотлоху. Я перевірив кишені, щоб упевнитися, що там немає нічого важливого, і вийняв звідти складений квадратик паперу. Картка для бінго, яку дала мені Софія.
Я глянув на виправлення Майкла: «Ернест щось
І я залагодив. Попри нове нагадування про всі ті події, я відчув знайомий прилив тепла, вийнявши ручку й закресливши той квадратик. Для бінго бракувало закреслених клітинок, та я все-таки пишався собою.
Саме тоді я зрозумів, що не дослухаюся до власних порад.
Я взяв свій новий телефон (заряд батареї: 4 %; мені соромно зізнатися, що із цим куди гірше, ніж на горі в хуртовину). Завантажив застосунок для збільшення зображення в камері — не окуляр ювеліра, звісно, але я сподівався, що цього вистачить.
Я пригадав, як довго Майкл думав, перш ніж виправити мою картку. Тоді він поклав біля себе контейнер для лінз, але, можливо, він витратив ці кілька секунд не на те, про що я подумав. (Я знав, що він не носить лінз!) Можливо, він виймав звідти щось дрібне — настільки дрібне, що моєму батькові для цього знадобилася голка… але кінчик пера ручки теж згодився б. «Не загуби, — сказав він, притискаючи до картки великий палець, наче перевіряв, чи висохло чорнило, перш ніж передати картку мені. — Я довіряю тобі». Тоді виправив на картці кілька слів, але також поставив крапку в кінці речення. Я вже казав вам: у детективних романах підказки є в кожному слові — дідько, навіть у кожному розділовому знаку…
Від хвилювання здавалося, що серце калатає аж у горлі. Я увімкнув камеру в додатку для збільшення зображення (заряд батареї: 2 %) й наблизив крапку, яку додав Майкл. Світлини. Шістнадцять знімків, розташовані сіткою 4 × 4.
Фотограф стояв на початку широчезної під’їзної доріжки перед розкішним маєтком. Кожен знімок був підкреслений огорожею, що потрапляла в кадр. Біля облямованого колонами входу в маєток стоїть седан з відкритим багажником. Кожен із шістнадцяти знімків зображає ту саму сцену, змінюються лише пози двох людей, які стоять на подвір’ї. Облич не видно. На п’ятому знімку постаті зникають, але двері маєтку перетворюються на чорну діру: вони відчинені. Постаті повертаються на восьмому знімку, але цього разу вони несуть щось схоже на спальний мішок, тримаючи його за протилежні кінці. На дев’ятому знімку вони вже на півдорозі до машини. Там також видно, як з одного кінця мішка звисає щось довге, схоже на пасма волосся. На десятій світлині спального мішка вже немає, а багажник зачинений. На шістнадцятій автівка рушає. Одна з постатей лишається біля дверей, спостерігаючи за машиною. Тут нарешті можна роздивитися обличчя.
Вас може розчарувати, що я не дам вам приємної сцени, у якій поганці отримують по заслузі, але моє видавництво дуже хоче надрукувати книжку до початку судових засідань, тож я просто не можу вам про це розповісти. Ось єдине, що скажу: максимально збільшивши зображення, я розгледів обличчя Едґара Маколі, освітлене лампою біля дверей маєтку. Позаяк я не змінив його імені в книжці, ви можете здогадатися, що невдовзі він загримить до в’язниці на багато років.
«Майкл показував вам світлини?»
Едґар Маколі повторив це запитання двічі. Удруге він здавався роздратованим. Я тоді подумав, що це просто нетерплячість, та насправді це був розпач. Він хотів знати, чи я бачив світлини й чи зрозумів, що на них саме він. Я пригадував розпач Шивон від новини про те, що тіло їхньої доньки лежить на дні озера, і спокійну репліку Едґара: «Ми наймемо пірнальників».
Маколі не хотіли платити за повернення викраденої доньки, але заплатили вдвічі більше за тіло і світлини її вбивці. Алан продавав їм не душевний спокій — то був звичайнісінький шантаж. Спершу він звернувся до Джеремі, сподіваючись вивудити гроші з Вільямсів, щоб не ризикувати з Маколі. Коли цей план провалився, йому довелося ступити на небезпечнішу стежку. Аланові потрібен був посередник між ним та Едґаром, і Каннінґем у цій ролі додавав його погрозі ваги. Саме тому він звернувся до Майкла. Вийшовши з в’язниці й побачивши, хто на знімках, Майкл вирішив, що Маколі йому винні. Що він сказав мені в сушарні про гроші? «Вони їх нам завинили». Вони.
Удаване викрадення, щоб приховати вбивство. Розумно. Найняти відому банду, яка додасть ситуації переконливості, створити мотив, відмовившись платити, і вийти з цього жертвою, а не підозрюваним. Як Марсело й казав, це стара як світ історія, нічого незвичного: у таке легко повірити. І всі повірили. Але Ребекка була мертвою ще до вимоги про викуп.
Я зателефонував у поліцію. Детектив сказав, що по обіді вони проїжджатимуть повз і візьмуть докази, а тоді в мене розрядився телефон.
— Агов, Ерне! — Джульєтт знову визирнула з горища. У руці вона тримала запилюжену пляшку вина. — Воно старе або в гарному сенсі, або в поганому. Підіймешся?
Я пообіцяв, що в цій книжці не буде певних речей, тож закінчу розділ тут, щоб не зажити слави брехуна.
Я піднявся до неї на горище.
«Як писати детективні романи, наче ви з 1930-х: 10 простих кроків» та «Уроки „золотої доби“: Як писати детективний роман» Ернеста Каннінґема можна придбати на «Амазоні» за 1,99 $.
Подяка
Гарні подяки наприкінці книжки треба писати так, щоб між рядків читалося: «Дякую, що терпіли мене».
Дякую Беверлі Казінс, моїй видавчині. Дякую, що дозволяла цілити вище за хмари, але терпляче повертала мене на землю, коли мій розмах набував нездорових масштабів. Дякую, що не лякалася жодної моєї ідеї, що читала нескінченні чернетки, від яких ми потім відмовлялися, і вірила в те, що зрештою я знайду свій голос та історію, яку захочу розповісти. Мені дуже пощастило бути одним з твоїх авторів, і я дуже цим пишаюся. Дякую тобі.
Дякую Аманді Мартін, моїй редакторці. Я вдячний за гостре око, готовність дослухатися до мене й творчий підхід до розв’язання проблем. Редагувати детективний роман — це як будувати картковий будиночок: один невдалий рух — і все валиться. Редактори — це клей, завдяки якому все тримається купи. Вибач за той жарт про редакторів у розділі 27. Як бачиш, тут я посилаюся на розділ, а не на сторінку, бо підозрюю, що в тебе залишився ПТСР після редагування тих номерів. Тож принагідно перепрошую і за те, що їх було так багато.
Неррілі Вейр та Еліс Річардсон невтомно працювали, щоб ця книжка знайшла якомога більше читачів у всьому світі. Я в захваті від думки про те, що зможу розповісти свою історію стільком людям, і вдячний за всі зусилля, за роботу з раннього ранку й до ночі та за всі конференції в зумі. Дякую Келлі Дженкінс та Ханні Ладбрук, які займалися рекламою, за ваш ентузіазм і жваве просування цієї книжки — далеко не всім авторам щастить мати на своєму боці таких майстрів своєї справи.
Я просто обожнюю дизайн обкладинки Джеймса Рендалла. (Показую її на вечірках, як деякі люди — світлини своїх собак, і тепер мене часто уникають так само, як їх.) Дякую за неймовірну винахідливість. Також вдячний Соньї Гейджин за уважне око та «Мідленд тайпсеттерс» за чудову верстку та внутрішній вигляд книжки — знову ж таки, вибачте за номери сторінок.
Піппа Массон, моя агентка, та Кейтлан Купер-Трент — дякую вам обом за підтримку й поради. На кожному етапі написання цієї книжки ви вірили в те, що я можу її поліпшити. Мені б нічого не вдалося без вас. Не перебільшуватиму, якщо скажу, що ваша професійна підтримка перевернула моє життя. Дякую Джеррі Калайджану за те, що так захопився ідеєю екранізації й допоміг отримати на неї права. Також маю сказати, що всі літературні агенти заслуговують на безплатне медичне страхування, адже змушені підпрацьовувати психологами й психотерапевтами.
Дякую Ребецці Маколі за щедру пожертву пожежній службі Австралії та допомогу у відновленні після лісових пожеж в обмін на ім’я в книжці.
Дякую моїм батькам, Пітерові та Джуді, моєму братові Джеймсу та сестрі Емілі, а також родині Паз — Ґабріель, Елізабет та Адріанові, — за підтримку моїх творчих починань. Джеймсе, вибач, що я весь час убиваю брата. Присягаюся, це нічого не означає. І ще: ніхто в моїй родині насправді нікого не вбивав. Принаймні наскільки мені відомо.