Бенджамин Стивенсон – Усі в моїй родині — вбивці (страница 21)

— Хтось був у твоїй хатині вчора ввечері, — сказав я.

Софія наморщилась і закліпала очима, наче з’їла щось кисле. Вона не чекала цього почути. Щоправда, я не розумів, що саме її приголомшило: те, що в її кімнаті хтось був, чи те, що мені це відомо.

— Поки ти була в мене, — пояснив я. — Пам’ятаєш, як задзвонив телефон? Це був хтось із твоєї кімнати, бо коли я перетелефонував, слухавку взяла ти. Я подумав, що хтось міг щось шукати й випадково зачепив клавішу швидкого набору.

— «Хтось»? Ти думаєш, що це був Зелені Черевики? Думаєш, він був у моїй кімнаті? Шукав гроші?

— Так, я про це подумав.

— І що я прикінчила вибивайла, захищаючи себе?

— Або хтось убив його заради тебе.

Софія замислилась на мить. Я не детектив, тож мені було складно зрозуміти, образилась вона чи просто думає, як замести сліди.

Тоді сестра схилила голову набік і запитала:

— Перш ніж я відповім на це непристойне звинувачення: ти вже вирішив?

— Ти про гро?.. — Я згадав, що вона просила не кричати про це. — У мене ще не було…

— То ти ще нічого не вирішив?

— Не вирішив.

— А якщо я скажу, що моє життя в небезпеці?

Софія взялася вистукувати пальцями по столу. Я поклав свою руку на її.

Намагаючись надати своєму голосу всієї серйозності (що для мене вкрай незвично й складно), я запитав:

— Це правда?

Звівши на неї очі, я помітив, що Софія ледь тамує посмішку. Уже за мить вона не стрималась і вишкірилася від вуха до вуха:

— Ну ж бо! Ти себе чуєш? Вибивайло? Як у мафії? В Австралії взагалі є мафія? Я думаю, це все твої расові упередження, бо я з Південної Америки.

Вона комічно наморщила носа.

— Тоді це був би картель, а не мафія, — сказав я. — І до тебе вирядили б якогось наркокур’єра. Тобто якби це були стереотипи.

— Ох, так, у такому разі… В’яжи мене.

Вона покірно випростала руки.

— Вибач. Я втомлений. Певен, що це не виправдання, але мені важко мислити тверезо.

— Та нічого, я тебе розумію. Знаю, що це здається підозрілим: я приходжу просити в тебе грошей, а наступного ранку на території знаходять задубілого чолов’ягу. Слухай, я попросила, бо в тебе є повна сумка і я не вважаю, що Майкл заслуговує на них, а мені вони й справді потрібні для дечого. Але це особисте. А тепер, будь ласка, поговорімо про щось інше.

— Тобі не сподобаються інші теми, які крутяться в моїй голові, — сказав я, нарешті витиснувши з неї хихотіння. Схоже, ми знову друзі. — Отже, ти хочеш удати, що тобі цікаво, чи міцно я спав сьогодні або чи сподобався мені подкаст, який слухав дорогою сюди? До речі, на обидва запитання я відповів би: «Не надто». Ще є теми «Чорний Язик» та «Інше».

— Гаразд, я скажу тобі, що нічого катастрофічного не сталося. — Говорячи це, вона вистукувала ложечкою по краєчку чашки. Мені подумалось, що ритмічне дзенькання допомагає Софії не надто заглиблюватися в спогади. Водночас цей рух не здався мені несвідомим: схоже, вона робила так, бо вважала, що це здається буденним і невимушеним. — Я не вперше втрачаю пацієнта.

Отже, тема «Інше».

— Але не подумай, що мені байдуже, бо це не так. Мені паскудно. Щоразу. Але операції мають ускладнення. У нас є новітні технології та чудові ліки, але навіть найменші втручання мають свої ризики. Навіть зламана рука може вбити, якщо в тебе станеться емболія. Ти знав це?

— Це те, що сталося з твоїм пацієнтом?

— Слухай, я просто людина. Я виконую свою роботу. У мене бувають гарні дні й не дуже.

— Хочеш сказати, що ти помилилася? Ти першокласна спеціалістка, Софіє. Марсело довірив тобі своє плече, а воно потрібне йому, щоб драматично стукати кулаками по столах у судових залах. Це те саме, що оперувати на голосових зв’язках Бейонсе.

— Ти трохи перебільшуєш, як на мене. А тато… що ж, ти знаєш, як він любить усе контролювати. — Вона знову дзенькнула ложечкою. — Я вже думала про це так і сяк і можу чесно сказати, що ні, я не помилилася. Я все робила правильно в тій ситуації, яка склалася. Якби таке сталося ще раз, я робила б те саме. Експертиза мене виправдає. Просто люди, які подали позов, мають зв’язки в адміністрації лікарні, тож справа трохи затягнулася. І через це дехто розпустив язика.

Погляд Софії метнувся в бік Евонни. Може, мені лише здалося, але та миттєво відвела очі, наче Софія підбила більярдний м’яч, який зрикошетив від стіни й ударив її у спину. Евонна не мала ніяких зв’язків у медичній сфері, та й узагалі я не назвав би її впливовою людиною. Я обвів поглядом залу. Енді роздобув десь колоду карт (або, може, він завжди носив їх при собі на випадок, якщо хтось захоче подивитися на аматорські фокуси — це було на нього схоже) і тепер розважав себе пасьянсом. У протилежному кутку Люсі затиснула в губах цигарку. Ні, я не збрехав про її останню цигарку. Перш ніж Люсі запалила її, до неї підійшов офіціант і попросив вийти надвір. Люсі тужливо зиркнула на засніжене вікно, рама якого аж рипіла від натиску завірюхи, і сховала цигарку в кишеню.

Я досі думав про Евонну.

— Коли проводять експертизу операції, то враховують алкоголь? — запитав я.

— Чому ти про це подумав?

— Що ж, ти знаєш, як Евонна ставиться до алкоголю. І вона справді на тебе напосідається. Я гадав, вона зла, бо вважає, що ти псуєш нам вихідні своїми теоріями про вбивство, а тепер бачу, що вона намагається виставити тебе безвідповідальною п’яницею, а ми з тобою знаємо, що це не так. Мені здалося, що її щось зачепило за живе. — Софія набрала повні груди повітря, щоб відповісти, але я вчасно похопився. — Ні, вибач. Слухай, мені явно треба навчитися опитувати людей, не звинувачуючи їх на кожному кроці. Я просто кажу, що після того нещасного випадку Евонна з головою поринула в усі ці клуби анонімних алкоголіків. Вона знає там усе вздовж і впоперек, її поважають. Вона була б гарною спільницею. Якщо це стосується алкоголю. Ти знаєш, що ми завжди тобі допоможемо.

Софія пирхнула.

— О так, ще та святенниця. Схоже, ти дещо призабув, якщо вважаєш, що вона змінилася після нещасного випадку. Так, вона спробувала кинути й протрималася кілька тижнів. Але в неї добряче їхав дах. Татові з Одрі довелося взяти все у свої руки, щоб нарешті вона схаменулася. Це не та людина, у якої я просила б поради.

Той нещасний випадок, його наслідки та реабілітація Евонни справді злилися в моїй пам’яті в єдину подію. Я чомусь не усвідомлював, що ці три події насправді були розкидані в часі.

— Але ти не відповіла на моє запитання.

— Я випила один келих вина, — сказала Софія, нарешті поклавши ложечку. — Годин за вісім до операції, не менше. І я їла тоді. Утім, коли щось таке трапляється, вони встромляють носа в усі шпарини. І якщо якийсь інтерн скаже, що бачив тебе в барі — до речі, це був ресторан — напередодні ввечері, а вони не можуть цього перевірити, проте їм здається, наче ти заливаєш за комір, це ускладнює справу. Може, той інтерн з кимось мене сплутав, або ж він хоче за щось помститися, або хтось лагідно переконав його… — Софія склала в «окей» великий та вказівний пальці. — …прикрасити свою розповідь. Це серйозна справа, і декому це вигідно. Ведуться залаштункові ігри. Мораль історії: ніколи не вечеряй у місці, куди студенти-медики ходять перекинути чарчину. Казати, що ти прийшов туди поїсти, — це все одно, що переконувати когось, наче купив «Плейбой», аби читати статті.

— Ян Флемінг друкувався в цьому журналі, — бовкнув я, хоча навряд чи їй це якось допомагало. Я замислився на секунду, копирсаючись у пам’яті. — Етвуд також.

— Саме так! Як і кажу, я просто вечеряла. Я не була п’яна. Це не була помилка. І слухай, вони не перевіряють лікарів, як атлетів. То що вони можуть сказати? Що інтерн бачив мене з келихом вина? Усі такі смерті повинен розглянути коронер упродовж тридцяти днів. І так, вони повинні провести експертизу. Але їхні звинувачення ні на чому не ґрунтуються. Вони нічого не знайдуть.

Мені це здалося шквалом завчасно підготовлених виправдань людини, яка готується себе захищати, але я нічого їй не сказав.

— То чому Марсело відмовляється тебе захищати? — запитав я. — Звісно, у лікарні є свої адвокати. Але ж він вочевидь кращий.

— Кажу ж тобі, там ведуть залаштункові ігри. Між іншим, ти ж бо тепер теж адвокат… Вільний наступного тижня?

Я приснув сміхом.

— Чому Евонна так гостро це сприйняла?

— Евонна роздратована, бо… що ж, бо це її нормальний стан. А ще тому, що до неї дійшли всі ті чутки, і вона прийшла до мене з тими самими запитаннями, що й ти. Вона запропонувала допомогу, і коли я пояснила все те, що сказала тобі, її це образило. Мабуть, вирішила, що я безнадійна. Але я не хотіла б бути під її опікою, навіть якби мала привід.

Я кивнув. Це й справді було схоже на Евонну.

— А тепер, віриш чи ні, маю запитання до тебе.

— Справедливо.

— Навіщо ти це робиш? Тут є поліцейський. Нехай він виконує свою роботу.

— Ти ж бачиш, що це не перший його день на роботі. Це другий. А ще… — Я постукав кісточками пальців по склу. — Я не розраховував би на підкріплення.

— Але це не значить, що ти можеш розслідувати цю справу.

— Майкл попросив мене про допомогу. І я думаю, що мушу віддати йому борг.

— Знову ти зі своїми боргами. Ти надто часто про це говориш. Родина не кредитна картка.

Так, так, я все розумію. Це класична сцена «Навіщо тобі це?». Навіть з крихтою «Тебе це не стосується». Я знаю, як знав і тієї миті, що це стандартна тактика, яку застосовують, щоб зупинити надміру допитливого детектива (мене), перш ніж він дізнається щось неприємне про людину, яка це каже (у цьому разі про Софію). Щоправда, не слід плутати її з іншою класичною сценою, «Вас відсторонено», бо це може стосуватися хіба що Кроуфорда — точно не мене. Але я чудово зрозумів мотив Софії. Якщо не втручатимусь і Майкл покине курорт у кайданках, гроші залишаться в мене. І цього разу я не триматиму їх у себе три роки — годі й казати про двадцять п’ять. Я витрачу їх. Або віддам. Тож я не сприйняв це як спробу Софії відвернути увагу від себе. Вона радше намагалася усунути з гри Майкла, щоб завадити йому забрати гроші. Але якби вона намагалася підставити його, то напосілася б на мене агресивніше, а не просто застерегла. Я був переконаний, що в неї є особистий мотив, але навряд чи це стосувалося вбивства.