Бен Элтон – Знову й знову (страница 68)

Перед інстинктивним бажанням самому схопити руку напасниці за зап’ястя Стентон устояв, цілком усвідомлюючи, що в цій ситуації перевага — на її боці. Хватка у неї була мертва, у нього залишалися лічені секунди. 

Жінка розплющила очі. 

А він же був упевнений, що вона непритомна. Лежала в гарячці, на око — геть квола і чахла, але доторк чужої руки, видно, привів її до тями і наділив неймовірною силою. 

— Ніхто мене не зґвалтує, — прогарчала англійською вона. 

Стентонове горло пронизував уже неабиякий біль. Хрящі гортані хрустіли і лаштувалися вламатися у трахею. У такі лещата він не потрапляв зроду. І спіймала його в ті лещата жінка, та ще й хвора. 

Вибору не було. Стентон підняв руки, які несамохіть опустив був їй на плечі, відвів трохи назад, а тоді рубонув її ребрами долонь з обох боків у шию. 

Хватка не ослабла. Взагалі. Ані на грам. 

Неймовірно. 

Звісно, бив він не на повну силу, бо аж ніяк не хотів її убити. Зате вона була вже зовсім не далеко від того, щоб убити його. 

Стентон ударив обіруч ще раз. І ще раз. Її шия скидалася на сталевий трос. З таким самим успіхом можна було застосовувати прийоми карате до ліхтарного стовпа. 

У голові в нього вже все пливло. В очах темніло. Сміх та й годі. Просто немислимо. Ще якихось десять секунд тому він збирався забрати з лікарняного ліжка безпомічну жінку. Й ось ця ж таки жінка вичавлювала з нього останній подих життя. 

Стентон згадав про складаний ніж, яким перерізав зав’язки на її сорочці; поклав був його на тумбочці біля ліжка. А тепер сягнув рукою назад і намацав — там, де й сподівався. Невеличкі ножиці, один із численних інструментів, так і залишилися відкритими. Він розмахнувся і всадив їх жінці глибоко у витягнену руку, яка тримала його за горло. 

Це дало йому менше, ніж секунду. На коротку мить хватка ослабла. Відпустити вона його не відпустила, але стиск залізних лещат і справді на якусь дрібку ослаб. Очі в неї натомість розширилися. Навряд чи напасниця повністю усвідомлювала, що відбувається, але біль у руці таки дещо її до свідомості наблизив. 

Стентон ударив ще раз. 

Очі у неї на мить спалахнули. А потім заплющилися. 

Вона знову зісковзнула у непритомність. 

Лещата поволі розімкнулися. 

Обстежувати своє мало не розтерзане горло чи вражатись безжальною несамовитістю жінки часу у Стентона не було. Проте вона мало його не прикінчила — розпростерта горілиць на лікарняному ліжку, ослаблена інфекцією, володіючи, фактично, лиш однією рукою. Дідько з ними, з наколками; схоже, ті інші хроносити таки знали, що роблять, коли обрали саме її. 

Тепер жінка у ліжку начебто й справді лежала непритомна, але Стентон був уже насторожі. Думав навіть уколоти їй заспокійливе, та не знав, якими ліками її вже накачали, тому вирішив, що ризикувати не варто. Шприц, утім, тримав напоготові — так, про всяк випадок. Він відірвав шмат простирадла і перев’язав рану від удару ножицями, тоді зумів якось натягнути їй на голе тіло нічну сорочку, а насамкінець надів на голову жіночий чепець для спання. 

То була мить достоту химерна, бо в тому чепці, з пишним білим коміром під підборіддям навіжена дикунка перетворилася раптом на образ невинності та супокою. Крім одного чи двох дрібних шрамів, обличчя в неї особливих ушкоджень не зазнало й, обрамлене білою тканиною, справляло зовсім інше враження, мало якийсь аж ніби лагідний вигляд. Якби Стентон не знав, то ніколи не повірив би, що під тією нічною сорочкою ховається худе й жилаве, пошрамоване і понівечене тіло воїна. 

Він узяв її на руки й, переступивши через охоронців, які нерухомо лежали долі, підійшов до дверей і визирнув назовні. У коридорі нікого не було. Щастить, нічого більше й не треба. Головне — вийти непоміченим з палати, а далі поводитися впевнено, майже нахабно, й усе буде гаразд, тут сумнівів Стентон не мав. Твердим кроком він вийшов у коридор і попрямував до ліфта. Дивився лише вперед, голову тримав високо. Раптом просто перед ним де не взялася медсестра. Він одразу ж гиркнув наказовим тоном: 

— У пацієнтки зневоднення, вона знепритомніла. На щастя, я саме робив обхід, а то вона лежала б зараз на підлозі. Про це поговоримо згодом. Біля ліфта стоїть крісло-каталка. Привезіть негайно. 

Після того, що накоїла з його горлом колега по мандрах у часі, говорити було страшенно важко і боляче. Либонь, скрипучий голос таки наганяв страху, бо медсестра аж виструнчилась, і Стентон не здивувався б, якби вона ще й честь йому віддала. Дбати про безпеку чи ставити запитання до її обов’язків не належало. Якраз навпаки. Від самого початку навчання їй без упину вбивали в голову, що найперший її обов’язок — слухатися лікарів. І вона тут-таки кинулася вперед, хоч Стентон рухався насправді так стрімко й цілеспрямовано, що, попри все її панічне бажання прислужитися, до крісла вони дісталися одночасно. 

— Дякую, сестро, наразі це все, — мовив він, обережно опускаючи в те крісло свою ношу. 

У ліфті Стентон хутко стягнув з себе халат і засунув його під сидіння каталки, перетворившись відтак на дбайливого чоловіка, який забирає зі шпиталю свою дружину. Коли двері ліфта відчинилися на першому поверсі, він упевнено покотив крісло до виходу. 

— Скоро будемо дома, люба, — сказав, минаючи приймальню. 

А тоді — через вхідні двері надвір. Ліворуч від кам’яних сходів був пандус, і буквально через кілька секунд Стентон уже садив свою колегу-хроноситку в «мерседес». 

45 

Рани у жінки не становили такої загрози для життя, як та рана, що її завдали нещодавно Стентонові. Його поранили в живіт, їй же кулі прошили руку і верхню частину грудної клітки, ближче до плеча, не зачепивши ні серця, ні легенів. Зараження крові, втім, — проблема серйозна і від характеру поранень не залежить. Рука у нової сусідки Стентона страшенно набрякла. Залишалося тільки сподіватися, що все це не зайшло ще надто далеко й антибіотики подіють. Думка про ампутацію в готельному номері, хай навіть обладнаному такою зручною новомодною вигодою як власна ванна, неабияк його лякала. 

Організм жінки, однак, на лікування відреагував позитивно, і коли Стентон промив їй рани й розпочав курс антибіотиків, вона вже невдовзі стала виявляти ознаки одужання, а йому трохи відлягло від серця. До кінця першої ночі гарячка почала спадати, та й сон був уже не такий тривожний. 

Стентон купав її, дбав про всі тілесні потреби, годував бодай кількома ложками ріденької юшки — у ті хвилини, коли вона нібито наближалася до поверхні свідомості. Подумував навіть про внутрішньовенні вливання розчину глюкози — адже якусь саморобну крапельницю змайструвати, напевне, зумів би. Та потім усе ж таки від цієї ідеї відмовився: надто вже дивний вигляд мала б ця конструкція в очах покоївок та інших працівників готелю, які заходили в номер. Адміністрація завжди страшенно переймається, коли в готелі хтось помирає, а Стентон не хотів, щоб там дізналися, в якому кепському стані була його «сестра», коли приїхала з лікарні. 

Цілих чотири дні він отак нею опікувався, перш ніж вона опритомніла і почала знову набиратися сил. І весь цей час міг лише розмірковувати про природу та характер цієї особистості, фактично, ще однієї версії його самого, і про космічну химерність ситуації, у якій вони двоє опинилися. 

А химерність ця й справді була достеменно космічною. 

Ланцюжок подій, початок якому поклав Ісаак Ньютон на два (і три) століття раніше, призвів до того, що двоє істот із двох різних світів зустрілися у третьому. В готельному номері. 

Коли довгими нічними годинами Стентон сидів біля жінки, міряв їй пульс і прислухався до дихання, у нього незмінно складалося враження, наче він перебуває поза своїм тілом. Наче всі тепер уже відомі йому різні версії Г’ю Стентона в якийсь незбагненний спосіб існують окремо від нього самого. Його перше життя, що закінчилося м’ятним поцілунком незнайомки у стамбульському погребі. Друге, яке було для нього таємницею, окрім хіба того факту, що минуло воно у столітті, в якому народилася ось ця поранена жінка. І то народитися вона мала через багато років після того, як він помер. А тепер уже й третє, яке почалося тієї миті, коли ось ця його пошрамована і з голови до ніг татуйована пацієнтка залишила перший відбиток у пилюці на підлозі того погреба в Константинополі й запустила часову петлю спочатку, відправивши на нове коло і Стентона, й увесь світ. 

То хто ж вона така? Через які жахіття мусила пройти? І чому? Що за світ намагалися виправити ті нові хроносити? 

Щодня обмиваючи її тіло, Стентон знав уже шрами на ньому не гірше, ніж вона сама. А може, й краще, особливо ті попросту божевільні білі спагеті рубців, які вкривали їй усю спину, сідниці і тильний бік ніг. Сліди нечувано жорстоких, просто-таки несосвітенних знущань. Її пороли батогом. Шмагали дев’ятихвостою нагайкою. Сікли тонкими різками і гамселили важкими киями. Шпигали стилетами і різали ножами, кусали зубами й іклами — люди і звірі. Стріляли і палили вогнем. Озираючи сліди такої страшної наруги, Стентон відчував, як здіймається у ньому шалений гнів. 

Як вона взагалі вижила після такого? 

Мабуть, лише завдяки тій незламній упертості, з якою й тепер боролася проти смертоносного сепсису. Людина незламніша Стентонові не траплялася ще зроду — ні чоловік, ні жінка. Фізично він, звісно, сильніший, але за впертістю йому до неї далеко.