Бен Элтон – Знову й знову (страница 51)
І, ніде правди діти, певною мірою побачене Стентона таки порадувало. У перші години після успішного замаху на кайзера план хроноситів працював, мов годинник. Того дня якісь там загарбницькі війни не спали б на думку жодному німцеві. Вони мали з ким зводити рахунки й удома.
Тож британську армію він урятував. Урятував усю молодь Європи і не тільки. Поки що, одначе, картинка око не тішила. Принаймні не у Берліні.
— Червона Роза! Червона Роза! — злостиво скандувала юрба.
Слухати жменьку безіменних бородатих інтелектуалів-ліваків, яких і між собою не розрізниш, ніхто не хотів. Їм потрібна була окраса програми, головне чуперадло, відьма-революціонерка. Польська шльондра. Роза Люксембург, яку багато хто шанував, але більшість люто ненавиділа. Номінально — все ще соціал-демократка, проте добре відома як непримиренна радикалка і запекла противниця правлячих кіл держави з династією Гогенцоллернів на чолі.
Авжеж, їм потрібна вона, але дідька лисого вони її отримають, думав Стентон. Усе ж таки Роза Люксембург — жінка дуже розумна, а щоб з’явитись ось так перед цим натовпом, треба бути хіба що самогубцем психованим, не інакше.
І тут, на превеликий подив Стентонові та й усім решта теж, саме так вона і вчинила. З-поміж людей, які скупчилися у глибині помосту, виокремилася постать і, накульгуючи (наслідок перенесеної у п’ятирічному віці хвороби), рішуче вийшла на середину.
То була невисока, скромно одягнута жінка. Кремова спідниця, біла блузка, чорна краватка, простенький капелюшок пастельної барви — якої саме, Стентон у світлі вуличних ліхтарів розрізнити не міг. Одначе, на відміну від інших на помості, чорної жалобної пов’язки на руці в неї не було. Натомість вона виклично пов’язала собі через плече червоний шарф.
На мить усі аж притихли, вражені так само, як і Стентон: невже ця жінка справді зважилася на такий крок попри те, що багато хто в натовпі прагнув її крові? І власне цією хвилевою тишею вона й скористалася, щоб її почули. Жодного рупора не мала, проте давно вже звикла виступати перед публікою і голос мала гучний та виразний, добре чутний принаймні у перших рядах.
— Друзі! — крикнула вона. — Дякую, що долучилися до нас на цьому мітингу. Попрошу хвильку уваги, бо хочу дещо вам пояснити. Покійного імператора я вважала деспотом, це правда, але…
Продовжити їй не дали.
Далі, зрозуміло, мало йти засудження вбивства деспота, але сказати цього вона вже не змогла. Натовп ураз кинувся вперед, усі як один, наче звір на здобич. Квола лінія оборони з партійних працівників та робітників розсипалася вмить, і студентський авангард опинився на помості, перш ніж у когось з’явилася бодай найменша нагода звідти втекти. Погромники відразу пустили в діло кийки і кинулися на вражених підстаркуватих бороданів, яких намагалися вивести у безпечне місце вірні прибічники.
У будівлю полетіли цеглини й каміння, почувся дзенькіт скла, що розліталося на друзки. Де ж поліція, запитував себе подумки Стентон. Та у поліції, безперечно, були тієї ночі справи важливіші, ніж рятувати жменьку соціалістів від доброї прочуханки, на яку ті, байдуже, винуваті чи ні, давненько вже заслужили. Коли почалася сутичка, Стентон згубив Розу Люксембург з очей і тепер лише сподівався, що вона зуміла повернутися в будинок. Справді, її відданість принципам, байдужість до небезпеки та відвага викликали захоплення. Не хотілося б, щоб оскаженілий натовп роздер цю жінку на шматки. Поза тим, і Бернадет про неї високої думки. Він мав усе ж надію, що їй пощастило вибратися.
А тоді її побачив.
Полонену. В руках у юрби. Наче якийсь згорток, Розу Люксембург просто передавали над головами, несли у саму гущу натовпу. Геть безпорадну, ніби мишу, що потрапила в лапи котячій зграї.
І тягнули прямісінько до вуличного ліхтаря.
Стривайте, вони ж не лінчувати її збиралися?
Атож, власне: лінчувати. І не збиралися, звісно, а якраз це й робили: лінчували. Колективна істерія замкнулася на собі. Юрба, як то зазвичай буває, заводила сама себе. Якщо вихопити зараз із цього натовпу окремого індивіда, здогадувався Стентон, відвести його набік і спокійно запитати, чи справді він хоче зробити те, що, властиво, вже робить: повісити людину без суду і слідства, фактично, скоїти прямо на вулиці холоднокровне вбивство, — то більшість ось цих консервативно налаштованих молодиків від такого наміру майже напевне відхрестилася б. Але разом, об’єднані спільним божевіллям, радістю та, звичайно, анонімністю, вони були глухі до будь-яких аргументів, навіть якби комусь стало відваги такі аргументи висловити.
Крім того, жертва їм трапилася досконала.
Їхнього імператора вбив якийсь соціаліст, а вона — найвідоміша у Берліні соціалістка.
Жінка. Іноземка. Революціонерка. Та ще й єврейка.
Хто з-поміж верстви німецьких юнкерів уважав, що повісити єврея — аж такий уже злочин? На якусь сотню миль східніше їх вішали просто так, для розваги.
Встояти годі.
Стентон не вірив своїм очам. Упорядковані й самовдоволені, електрифіковані й помережані трамвайними лініями вулиці, якими він захоплювався ще зовсім недавно, того ж таки дня, моторизована мережа доставки
Крові, щоправда, жадали не всі. Дехто дивився на те, що діялося, стурбовано, з острахом, вражений тим, як стрімко розвивалися події. Проте в епіцентрі бурі натовп обернувся на справжнє багатоголове страховисько, об’єднане спільною метою. Стентон побачив, як через перекладину ліхтарного стовпа перекинули мотузку. Електричний ліхтар, цей яскравий символ упорядкованої та прогресивної нації, вмить перетворили на шибеницю, що мала послужити найбільш ницому та первісному з людських інстинктів — жадобі крові.
Йому впало в око обличчя жертви, яке то білішало, то темнішало, бо та пручалася, викручувалася, поверталася туди-сюди під різким електричним світлом, що падало на неї згори. Таке дрібне лице. Така дрібна жінка. Проте водночас і велика. Колись йому траплялося читати, що, виступаючи перед людьми, вона аж наче ставала вищою на зріст, заворожувала слухачів своїм звучним голосом і дошкульною дотепністю. Тільки-от цієї миті весь її уславлений розум нічим зарадити їй не міг. Стентон бачив, що губи у неї ворушаться. Що ж вона робила — сперечалася з напасниками? Намагалася розкрити їм очі, прибрати шори, вказати на те, що в їхніх діях відсутня елементарна логіка? Та ні, швидше за все, просто благала дарувати їй життя — справа так само безнадійна.
Навколо неї вирувала сила-силенна рук: вони шарпали її, штовхали, підносили до шибениці. Жити їй залишилось якусь хвилину, не більше.
Стентон відвернувся. Дивитись, як вона помирає, йому не хотілося.
І тут у нього в голові залунав голос. Голос Бернадет. Теплий голос із таким милим ірландським акцентом ніби нашіптував прямо у вухо: «Знаєш, це чудова жінка. Навіть не уявляю, хто б іще міг викликати в мене такий захват. Дуже розумна, дуже пристрасна, дуже відважна і роль відіграє дуже вагому».
Саме так сказала Бернадет тієї ночі, яку вони провели разом у Відні. Її уста були тоді так близько біля його, що майже їх торкалися. І тепер вона говорила далі: «Що ж це ти робиш, капітане Стентон з повітряно-десантного полку спеціального призначення? Невже так просто дозволиш, щоб ця безневинна й беззахисна жінка померла? Оце так поводяться британські солдати? Не забудь, що лінчують її через тебе! У тебе, чорт забирай, залишилася ще бодай дрібка честі чи ні?».
Вона таки мала рацію.
А тоді в друге вухо зашепотіла Кессі. Обидві жінки закликали його негайно братися за розум і до діла.
У нього в портмоне лежав лист від дружини: «Я ніколи не мала нічого проти, щоб вийти заміж за солдата. Бо знала: ти віриш у те, заради чого ризикуєш своїм життям».
Того чоловіка вона кохала. Хлопця, який робив те, що треба.
Дівчата мали рацію. Час зібратися й узятися до чоловічої роботи.
Стентон обернувся і заходився проштовхуватися вглиб натовпу. Зрештою, а що йому втрачати? Місію виконано, історія пішла новим руслом, його життя тепер належить лише йому і нікому іншому, а вчинки важать не більше й не менше за вчинки будь-кого з решти люду на цій планеті. Він вільний діяти, як сам собі вирішить, і має право ризикнути життям, щоб ні в чому не винну жінку не повісили зараз прямо на вулиці.
А якщо його спіткає така сама доля? Що ж, непоганий спосіб померти.
Часу в нього було небагато.
«Ворушися, чорт забирай, ворушися!» — кричав йому в одне вухо голос Бернадет.
«Швидше, Г’ю! Швидше! — підганяв його в друге вухо голос Кессі. — Її ж зараз уб’ють!»
Він то штовхав, то тягнув, то буквально прорубував собі шлях крізь юрбу, відганяючи відпрацьованими ударами тих, хто, собі на лихо, опинився в нього на дорозі й не зреагував одразу на його уривчасті команди. Знав із власного досвіду, що розлючений натовп хоч і небезпечний, проте водночас млявий і тупий, а тому рішуча людина здатна з ним упоратися — принаймні до певної міри. Люди розступалися практично тієї ж миті; гадали, без сумніву, що він квапиться долучитися до вбивства, і потай раділи, мабуть, що брудну роботу виконають інші, а вони просто тішитимуться виставою збоку, не беручи на себе жодної відповідальності.