Бен Элтон – Знову й знову (страница 4)

— Ти був у Шотландії, правда? — спитала МакКласкі, пустивши повз вуха Стентонове запитання. — Я говорила з твоїм полковником. 

— А звідки це йому відомо, де я? Він же мене витурив. 

— Тебе тримають на оці. Бояться, видно, щоб ти не почав розпатякувати направо й наліво про свої приголомшливі секретні місії. Міг би заробити на цьому купу грошей. 

— Купи грошей мені не треба. І ніколи не було треба. Вони мали би про це знати. Крім того, навіть якщо тому бовдуру відомо, де я, то якого милого він вам про це розповідає? Мені здавалось, у полку мали б поводитися стриманіше. 

— Твій полковник закінчив Трініті-коледж. А це щось та й означає, навіть у наш час. 

Г’ю кивнув. Звісно ж, означає. У країні, розпанаханій найрізноманітнішими поділами, що їх тільки може породити суспільство, — сектантськими, релігійними, расовими, статевими, фінансовими, — такі-от прадавні зв’язки і справді мали ще значення. У певні кола люди потрапляли за правом народження, а Стентонова мати працювала водійкою автобуса. З тіньовою діяльністю мережі так званих «старих друзів по університету» він запізнався, коли почав учитися на військовій стипендії у Кембриджі, і вона й досі неабияк іноді його дивувала. 

— Гаразд, то що вам від мене треба? — запитав Стентон. — Навіщо ви мене розшукували? 

— І до цього дійдемо, Г’ю, не турбуйся, дійдемо, — відповіла МакКласкі, і в її м’якому начебто тоні прозвучали раптом сталеві нотки, що наганяли страху не одному поколінню студентів. — Але я воліла б робити це на свій лад і своїм темпом. 

Стентон прикусив губу. Дещо не зміниться ніколи. МакКласкі й далі була професоркою, а він — студентом, і залишити ці ієрархічні стосунки в минулому було годі, хай що відбувалося у житті потім, після університету. Колишні студенти МакКласкі ставали міністрами, послами або, як‑от він, відзначеними не одною нагородою солдатами і знаменитими шукачами пригод. Та варто було їм знов опинитись у цьому-от старовинному, часів королеви Анни кріслі й відчути на собі погляд цих-от несамовитих, налитих кров’ю очей, що свердлили їх з-під густих кущуватих брів, як вони знову перетворювалися на вісімнадцятилітніх першокурсників. Ці брови — прозвані, до речі, «чагарями МакКласкі» — були тепер кумедно підведені вугільно-чорною фарбою. «Якщо вже вона завдає собі клопоту їх фарбувати, то могла б і трохи підрівняти», — подумав Стентон. Він ковтнув чаю. Навіть коньяк не перебивав виразного смаку: то був улюблений ґатунок професорки, «Інґліш брекфест» з ароматом полуниці. Цього чаю йому не доводилося куштувати п’ятнадцять років. 

— Я був у Шотландії, в горах, — підтвердив він. — Ген далеко на північному заході. Жив у наметі на схилах біля озера Лох-Марі. 

— Холоднувато. 

— Трохи. 

— Бичування й очищення, так? 

— Просто подумав, що, може, якісь серйозні фізичні випробування дозволять трохи відволіктися. 

— Але, звісно, не так сталося, як гадалося. 

— Не так. 

— То була дурнувата ідея. 

— Мабуть. 

— Якщо вже тобі кортить похандрити, то це можна робити і в теплі. 

— Напевне, я трохи розраховував на те, що помру там від голоду чи виснаження. 

— Боже милий, та невже? Чого ж тоді просто не застрелитися? 

— Я не вірю в самогубство. 

— А-а… Ану ж існує все-таки потойбічне життя. Зрозуміло. Тобто ти сподівався, що встрянеш у боротьбу зі стихіями, а далі матінка-природа про все подбає сама і відправить тебе чистенького, без жодної плямки на сумлінні, прямісінько у небуття? 

— Еге ж, щось таке я й мав на думці. 

— Тільки-от, на лихо, ти — «Граніт» Стентон. Чоловік, якого не так просто вбити. Бо ж на скелях забагато їстівного лишайника. Під кригою плаває кумжа, яку ти навіть кульковою ручкою проткнеш і витягнеш, не те що острогою. Навколо цілком достатньо галузок та вересу, щоб сплести рятівну ширму від крижаного вітру. Г’ю, тут у коледжі всі залюбки дивилися твої відео. Дивилися і страшенно пишалися. Студенти постійно про тебе розпитують. А я їм розповідаю, як ти колись голими руками ловив під час лекцій щурів і їв їх сирими. 

— Я зловив одного-єдиного щура, — відповів Стентон, — і, звісно, його не з’їв. Така перекуска, мабуть, мене вже точно вбила б. 

— Ну, легенд, якими обростає твоє ім’я, вже не зупинити. «Граніт супроти граніту». Чудове шоу. Я собі всі випуски завантажила. Навіть заплатила. Ну, ті гроші все одно на доброчинність пішли. 

Стентон поморщився. «Граніт супроти граніту» — назва справді вийшла непогана. Ніяких тобі нісенітниць типу «Людина супроти дикої природи». Його досвід свідчив, що «людина проти природи» — ідея доволі безглузда, бо ж природі байдужісінько, живий ти чи мертвий. Коли людина випробовує себе супроти дикої природи, то у тім-то, власне, й річ, що випробовує вона себе. Тому Стентон і придумав для тих своїх аматорських відео таку назву. А от скористатися для цього своїм армійським прізвиськом — це вже була повна дурня. Чудово, звісно, коли товариші по службі вважають тебе шаленим, відчайдушним сучим сином і прозивають «Гранітом», але використовувати це прізвисько у серії викладених у мережу відеороликів — показуха, як не крути. 

— Я, — вела далі МакКласкі, трохи стишивши свій зазвичай громовий голос, — хочу також сказати, що мені страшенно прикро і все таке… Через той нещасний випадок. Прийми співчуття… хотіла написати ще тоді, коли щойно про це почула. Просто жахіття якесь. 

Професорка поклала собі у чай ще одну ложечку цукру і тепер розмішувала його, на позір страшенно збентежена. 

— Нещасний випадок? Я не вважаю це нещасним випадком, — відповів Стентон. — Це було вбивство. 

МакКласкі підвела погляд від своєї чашки. 

— Вбивство, Г’ю? Ти справді так думаєш? 

— А як іще назвати ситуацію, коли маму з двома дітьми збивають на шаленій швидкості просто на пішохідному переході й тікають? 

— Ну, якщо подивитися на це так… 

— Я вважаю це вбивством. Якби міг, то засудив би кожного з них до смерті і сам виконав би вирок. 

— А я б тобі куртку тим часом потримала, — сказала МакКласкі. — Але їх так і не знайшли? Всі четверо зникли й усе тут? 

— Еге ж. Вернулися до того наркопритону чи метанолової лабораторії, звідки вилізли. 

Стентон простягнув чашку, і МакКласкі хлюпнула туди ще коньяку. 

— То ти просто взяв і відрізав своє колишнє життя? — запитала професорка. 

— Десь так. 

— А як же друзі? 

— У мене ніколи не було їх багато. З моєю роботою так простіше. 

— Родина? 

Стентон зміряв МакКласкі дещо підозріливим поглядом. 

— До чого це ви хилите? 

— Просто підтримую розмову, Г’ю. 

— Навряд. Вам потрібна відповідь. 

— У такому разі, — різко відповіла МакКласкі, — ти міг би зробити мені ласку і відповісти. 

Дивовижно, як легко, вмить вона перехоплювала ініціативу і змушувала співрозмовника оборонятися. Йому доводилося віч-на-віч стикатися у глушині з ведмедем — і він брав гору, а от упоратися за чашкою чаю з МакКласкі не міг. Звісно, не володіючи мистецтвом провадити бесіду, першою жінкою-деканом кембриджського Трініті-коледжу не станеш. 

— Знаю, твоя мати померла, — вела далі професорка. — Цигарки, правда? 

— Так, рак легенів. 

— У принципі, їй ще пощастило. Якщо вже гинути, то принаймні від того, що тобі до вподоби. І ти, звісно, єдина дитина. Батько ще живий? 

— Не знаю. Мені байдуже. Все одно я ніколи його не бачив. Ну, годі вже, професорко, що це за… 

— А рідня твоєї дружини? — МакКласкі не дала збити себе з пантелику і гнула своє. — Це ж тепер, фактично, твоя сім’я. Горе мало б вас поєднати… ну, й таке інше. 

Розуміючи, що не відкараскається, Стентон знизав плечима. 

— Тактовність до ваших сильних сторін ніколи не належала, правда, професорко? Гаразд, якщо вже ви наполягаєте… Ні, з батьками Кессі я майже не спілкуюся. Вони — прихильники нью-ейджу, по суті, справжні гіпі. А тут, уявіть собі, їхня донька виходить заміж за військового, та ще й спецняка — просто терориста у формі, на їхнє переконання. Словом, вони з цим так і не змирилися. А та серія відео у мережі вибісила їх ще більше: вони забрали собі в голову, що я під’юджую різних придурків убивати рідкісних тварин. Я їм ніколи не подобався, смерть Кессі нічого не змінила. Після похорону я з ними не бачився. 

— Чудово. 

— Чудово? Чому чудово? До чого це все, професорко? 

— На все свій час, Г’ю, — відказала МакКласкі. — Погода кепська, і в нас цілий день попереду. А де ж ти взагалі жив? Дома тебе не було, це мені відомо, і на Лох-Марі просидіти три місяці ти не міг. У листопаді там ударили такі морози, що не вижив би навіть ти. 

— Та так, то тут, то там, — відповів Стентон. — У готелях, у хостелах усіляких. Часом ночую де попало. У дорозі час якось легше минає. 

— Час до чого? 

— До смерті, мабуть. 

— То ти вирішив просто здатися? 

— Що значить — здатися? Світ зійшов на пси, мені до нього байдуже… та й до себе самого байдуже теж.