Бен Элтон – Знову й знову (страница 27)

І пристрелили б ту огидну стару горгону прямо на місці. У неї в кабінеті перед каміном, з чаркою коньяку в руці. 

А ціле його життя можна було розтрощити, звести нанівець за допомогою однієї-єдиної дорожньо-транспортної пригоди. Господи Боже, та МакКласкі, напевне, аж стрибала на радощах, коли згадала про нього. Абсолютно ж ідеальна кандидатура. 

— Вибач мені, Кессі, — прошепотів він, відсовуючи вбік суфле, до якого так і не торкнувся. — Вибачте, Тессо й Білле. Цій сволоті потрібен був я. Але заплатити довелося вам. 

Решту дороги до Парижа Стентон збавив здебільшого у своєму купе; бару уникав, а спроби інших пасажирів зав’язати розмову з вічно самотнім високим красенем, який щодня обідав у вагоні-ресторані, закінчувалися нічим. Смерть МакКласкі, звісно, нагнала всім трохи страху. Експрес зробив незаплановану зупинку в Люлебурґазі, де у потяг сіла поліція. Всіх пасажирів першого класу допитали, зокрема й Стентона, та оскільки на його вимогу квитки вони з МакКласкі купували й у потяг сідали окремо, а як він заходив у її купе, ніхто не бачив, ніякого зв’язку між ними не виявили. Жінка була вже в літах і подорожувала сама. В сумці у неї знайшли надпочату пляшку бренді і врешті дійшли висновку, що пасажирка спробувала напідпитку відчинити вікно і саме тоді з нею й трапився жахливий нещасний випадок. 

Втім, у будь-якому разі то була ще одна пригода, коли все висіло буквально на волосині, ще один потенційно катастрофічний за наслідками вчинок, що міг призвести до повного провалу. Стентон уявив собі, як почувався б, скніючи в турецькій в’язниці в очікуванні суду за звинуваченням у вбивстві й спостерігаючи за незворотним наближенням лихоліття Великої війни. 

Тепер потреба на якийсь час затаїтися стала ще нагальнішою. Треба було знайти місце, де можна перебути двадцять сім днів до початку місії, не завдавши і не зазнавши ніякої шкоди. Зопалу він вирішив повернутися на Лох-Марі, озеро, що загубилося бозна-де у найвіддаленішій частині північної Шотландії; саме там отримав на електронну пошту того першого листа від МакКласкі — апрошення до Кембриджа на Різдво. Отже, варто вирушити туди найкоротшою дорогою: «Східним експресом» до Парижа, потягом, поромом і знов потягом до Лондона, нічним потягом до Інвернесса, двоколкою до Марі. 

Цей задум віщував ще й певну втіху. Збудження, яким повнилися останніх півтори доби, призвело до того, що Стентон почав нарешті примирятися зі своєю важкою втратою. Мало знову не закурив. Та викриття підлої зрадливості МакКласкі сильно роз’ятрило рану, яка почала вже була помалу гоїтися. Він тужив за Кессі й дітьми так само, як тієї миті, коли дізнався про їхню загибель, тепер же до цієї глибоченної туги домішувалося ще й почуття змішаної з гнівом провини, бо ж хоч так, хоч сяк, а почасти причина їхньої смерті крилася в ньому самому. 

З усіх місцин у Британії, куди можна було б податися, далеке й усамітнене Лох-Марі нагадувало б себе у двадцять першому столітті найбільше, думалося йому. Там він був лише кілька місяців тому, намагаючись змиритися з важким ударом; туди повернеться й нині і пробуде тиждень чи два, прощаючись із тими, кого втратив. 

З цього плану Стентон дозволив собі лиш один виняток. 

Приїхавши у Лондон, він не вирушив із вокзалу Вікторія прямо на вокзал Юстон, а поїхав на метро у Кемден-таун. 

Спершу такого наміру в нього не було, та по прибутті потягом із Дувра на вокзал Вікторія його зненацька охопило нестримне бажання зробити те, що він планував зробити того ранку, коли, поклавши у гаманець роздруківки отриманих від Кессі листів, зарікся курити, звільнився з роботи, притьмом залишив розкішну яхту в Егейському морі і помчав у аеропорт. 

Поїхати додому. 

Спонукала його до цього карта метро. Вельми відмінна від добре йому знаної, та все ж зі здебільшого тими самими назвами станцій — зокрема й станцією Кемден-таун. 

Можна було зробити те, що він стільки разів робив, приїжджаючи на якийсь із лондонських вокзалів. Скочити у метро і поїхати додому. 

На ту саму вулицю. До того самого дому. 

Той дім ще там стояв, це йому було відомо. Чи то пак, уже стояв. 

На Сент-Маркс-кресент, у дільниці Прімроуз-Гілл. На забудованій у дев’ятнадцятому столітті вулиці. Ті самі цеглини й вапняний розчин, що їх вони з Кессі купили у нетривалий період заможності, коли почав приносити прибуток вебпроєкт. Дім, у якому вони жили вчотирьох із дітьми, і справді існував у цьому новому світі, де йому судилося тепер опинитися. Стентон, певна річ, усвідомлював, що ніякого реального зв’язку тут немає. Сьогодні той дім був на сто з лишком років молодший за той, який він знав, там не було нічого, що пам’ятало б його доторк чи було б йому любе. Проте, так чи інак, той дім стояв, стояв на тому ж самому місці. Його дім, такий самісінький; принаймні зовні змінитися не мав би, бо ж числився згодом у списку пам’яток місцевого значення. 

Зрештою, він же бачив його на власні очі. Якось Кессі купила на місцевому блошиному ринку і повісила на стіні у передпокої видрук світлини їхньої вулиці, зробленої близько 1910-го. Значить, те фото зняли тільки чотири роки тому. 

Лінії «Вікторія» ще не існувало, вона з’явиться лише за п’ятдесят років, а от лінія «Дістрікт» уже була, і Стентон поїхав нею з вокзалу Вікторія до Чарінґ-кросс, де пересів на свою, «Північну» (хоч тепер її називали ще «Гемпстедською»), — до Кемден-тауна. 

Відраховуючи одну по одній станції — «Тоттенгем-Корт-роуд», «Ґудж-стріт», «Воррен-стріт», «Юстон» — та не звертаючи уваги на незвичне гримотіння й торохкотіння у вагоні, він приплющив очі і на мить уявив собі, що зараз 2023-й і він їде додому, де його ждуть не діждуться дружина й діти. Ще якийсь тиждень тому така фантазія стала б для нього справжнісінькою тортурою, тепер же болю чомусь не завдавала, натомість давала змогу просто тішитися любими серцю спогадами. 

«Морнінґтон-кресент». 

«Кемден-таун». 

Стентон був удома. Його станція. Північний Лондон, рідні місця. «Кемден» — його станція і в дитинстві, і в ті часи, коли він сам став батьком. Довгий ескалатор розташовувався у тому самому місці й рухався під тим самим кутом. Додому звідси можна дійти і з зав’язаними очима. 

Догори по Парквей, понад залізницею і перед самим каналом — праворуч. 

Перш ніж повернути на Сент-Маркс-кресент, Стентон постояв хвильку, дивлячись за міст, через канал, уздовж Реджентс-Парк-роуд, що вела до церкви. Саме там вони троє й загинули, Кессі та діти. Чи загинуть. Чи не загинуть уже ніколи. Залежно, як на це дивитися. 

Він повернув і попрямував своєю вигнутою півмісяцем вуличкою. Бруківки і кам’яної плитки на тротуарі не впізнавав, а от вигин вулиці і фасади будинків були такі самісінькі, як тоді, коли він безліч разів проходив мимо. Обіч тротуару стояло навіть кілька машин — перші краплини-провісниці тієї хвилі, яка вже надходила і мала згодом затопити ціле місто. У дозволах на паркування потреби ще не було. 

На кілька секунд він спинився перед своїм домом. Цікаво, діти там є? А дружина, яка чекає на коханого чоловіка? Там живе родина, без сумніву: це ж будинок, якраз на сім’ю й розрахований. І прислуга, звичайно, теж є, принаймні двійко. У цьому сенсі без змін, певна річ, не обійшлося. 

Стентонові кортіло постояти, з’їсти яблуко, яке лежало в кишені, і зачекати: ану ж пощастить бодай мигцем їх побачити. Тамтешніх мешканців, далеких попередників його сім’ї. Та віддалік раптом з’явився і тепер поволі наближався полісмен, який обходив, либонь, свою ділянку. Тут теж зміни були очевидні: у його часи приязні «боббі» давно зникли, залишилося лише безконечне завивання сирен уночі. Полісмен зміряв Стентона поглядом, у якому явно читався сумнів: дужий чоловік із двома напханими ранцями в руках… чого б це йому стовбичити посеред вулиці й витріщатися на оселю заможної родини? 

Якщо той полісмен поцікавиться, що у нього в ранцях, буде скрутно. Час рушати. 

— Бувай, Кессі, — ледь чутно прошепотів Стентон. — Бувайте, Тессо й Білле. 

А тоді повернувся і пішов геть. 

19 

Попри всю свою вельми зловісну репутацію керівника найбрутальнішої та найнебезпечнішої в Європі шпигунської мережі, чоловік, відомий як Апіс, здійснив чи, радше, геть бездарно провалив організацію найнеоковирнішого й найкострубатішого вбивства в історії. 

Саме до такого висновку хоч-не-хоч знов і знов приходив Стентон у спекотному місяці червні 1914-го року, на початку того фатального літа, коли, відмахуючись від мошкари, обмірковував усі подробиці цієї події під час самотніх прогулянок неподалік від свого не менш самотнього табору в західній частині шотландського нагір’я. 

Саме від такого висновку йому й далі спирало віддих, коли він уже мандрував через пів Європи до Сараєва. Лежачи у своєму зручному спальному купе, Стентон вдивлявся у монітор єдиного на землі комп’ютера і ніяк не міг вийти з дива. Адже вбивство, яке залишило незгладимий відбиток на історії всього людства, було, по суті, справжнісіньким фарсом. Насправді цей замах узагалі виявився вдалим лише завдяки майже незбагненній посмішці лихої долі. 

Бо ж практично все у той день ішло шкереберть. Самі вбивці становили, фактично, жалюгідну купку кепсько озброєних і вкрай нерішучих тюхтіїв. Якби не хибний поворот, заглухлий двигун та найудатніші два постріли століття, то іскра, від якої розгорілася Велика війна, не спалахнула би взагалі.