Бен Ааронович – Річки Лондона (страница 49)
Тепер я розумів цей страх — не за себе, а за когось іншого. Леслі була керована Генрі Пайком, який сидів у її голові вже щонайменше три місяці. Я спробував згадати, коли бачив її востаннє. Чи виглядало її обличчя інакше? А потім я згадав її усмішку, широку посмішку, яка не приховувала зубів. Чи посміхалася вона мені нещодавно? Я подумав, що це було можливо. Якби Генрі Пайк застосував на ній dissimulo, переробив її на подобу Пульчинелли, вона б не змогла приховати розтрощені зуби. Я не знав, як вийняти Генрі Пайка з її голови, але подумав, що якщо зможу дістатися до неї раніше, ніж поверненець спотворить її обличчя, то, можливо, зможу цьому запобігти.
На той час, коли доктор Валід повернувся до свого кабінету, я вже мав план.
— Який саме? — спитав він.
Я розповів, але на його думку цей план був жахливий.
Розділ 11
Бунт вершків суспільства
Першою задачею було знайти Леслі. Це я зробив просто: зателефонував їй і спитав, де вона.
— Ми на Ковент-Ґарден, — сказала вона.
«Ми» — це вона, Сівол і приблизно половина решти відділу розслідування вбивств, бо старший інспектор вирішив діяти за перевіреною часом традицією «коли маєш сумнів, залучи якнайбільше людей». Вони збиралися прочесати Площу, а потім швидко перевірити Королівську Оперу.
— Що він сподівається зробити? — спитав я.
— Перш за все обмежити поширення проблеми, — сказала Леслі. — А щодо більшого ми сподіваємося на тебе, чи ти забув?
— Я дещо вигадав, — сказав я. — Але важливо, щоб ти не робила нічого дурного.
— Гей! — сказала вона. — Це ж я!
Якби ж то це була правда!
Далі мені було потрібне авто, тож я подзвонив Беверлі на її водозахисний телефон, сподіваючись, що вона зараз не плаває під Тауерським мостом, чи що там ці німфи річок на дозвіллі роблять. З другої спроби вона взяла слухавку й захотіла знати, що я зробив з її сестрою.
— Вона незадоволена, — сказала Беверлі.
— Забудь про сестру, — сказав я. — Мені потрібна твоя машина.
— Лише якщо я теж поїду, — сказала вона. Я був до цього готовий; тобто, насправді я навіть розраховував на це. — А інакше йди пішки.
— Згода, — сказав я, вдаючи, що мені цього не хочеться.
Вона сказала, що за півгодини під'їде.
Третім пунктом було знайти якісь сильні препарати; зважаючи на те, що я знаходився у великій лікарні, ця задача виявилася напрочуд важкою. Проблема полягала в тому, що мій слухняний лікар мав сумніви щодо етики.
— Ви забагато телевізор дивитеся, — сказав доктор Валід. — Дротиків зі снодійним не буває.
— Бувають, — сказав я. — В Африці ними постійно користуються.
— Я спробую перефразувати й говорити повільніше, — сказав доктор Валід. —
— Це не обов'язково має бути дротик, — сказав я. — Чим довше ми залишаємо Леслі керованою, тим більша ймовірність того, що Генрі Пайк зруйнує її обличчя. Для того, щоб працювала магія, розум має бути притомним. Вимкніть ту частину мозку, що відповідає за свідомість, і б'юсь об заклад — Генрі не зможе скористатися закляттям, а лице Леслі залишиться таким, яким його Бог створив.
З виразу обличчя доктора Валіда я бачив, що він поділяє мою думку.
— Але що потім? — спитав він. — Ми не можемо тримати її в медичній комі невідомо скільки.
— Ми отримаємо час, — сказав я. — Може, Найтінґейл отямиться, може я встигну повернутися до бібліотеки Фоллі, може Генрі Пайк помре від старості… чи як там називається, коли непомерлі зникають.
Доктор Валід буркнув, пішов геть, і згодом повернувся з наповненими одноразовими шприцами, що були запаковані й мали емблему біологічної небезпеки та надпис «Ховайте від дітей».
— Розчин еторфіну гідрохлориду, — сказав він. — Достатньо для того, щоб приспати жінку вагою шістдесят п'ять кілограмів.
— Швидко діє? — спитав я.
— Це саме те, що колють носорогам, — сказав він і дав мені другий пакунок, в якому були ще два шприци. — А цей препарат для зворотного ефекту, наркан. Якщо вколеш собі еторфін, негайно вколи собі ось це, викликай швидку й зроби так, щоб вони прочитали ось цю картку.
Він дав мені картку, яка ще не охолола після ламінатора. Акуратним почерком доктора Валіда там було написано: «Увага! Мені стало дурості вколоти собі гідрохлорид еторфіну», а далі йшов перелік потрібних лікувальних процедур. Більшість з них стосувалася реанімації та героїчних заходів щодо збереження серцебиття та дихання.
Їдучі ліфтом униз, до вестибюля, я нервово плескав по кишенях куртки й тихо повторював, що транквілізатори — в лівій кишені, а протидія — в правій.
Беверлі чекала на мене там, де паркуватися було заборонено; на ній були штани кольору хакі та коротка чорна футболка з надписом «WINE BACK HERE» на грудях.
— Та-да! — сказала вона й показала мені свою машину.
Це був яскраво-жовтий «BMW Mini» з відкидним верхом, модель «Cooper S». Важко знайти машину, яка впадає в очі сильніше за цю, але поміщається на стандартній парковці. Я залюбки дозволив вести дівчині, бо не хотів, щоб мене побачили за кермом такої автівки.
Було спекотно, як для кінця травня, тож це був чудовий день, щоб їхати з відкинутим верхом, навіть попри вихлопи в годину пік. Вміння Беверлі водити машину було пересічно жахливим, чого й слід було чекати від того, хто отримав права менш ніж два роки тому. Хорошою рисою лондонського транспортного руху є те, що зазвичай водій не має можливості розігнатися до такої швидкості, на якій можна припуститися фатальної помилки. Цілком очікувано ми зрештою застрягли на початку Ґавер-Стріт, і переді мною повстала одвічна лондонська дилема: вийти та піти пішки чи чекати й плекати надію?
Я знову зателефонував Леслі, але її телефон відразу ввімкнув автовідповідач. Я зателефонував до відділку «Белгравія» і попросив з'єднати мене з «еїрвейвом» Стефанопулос. На випадок, якщо хтось прослуховував цей канал, сержант, як їй належало, наказала мені повертатися додому й чекати на накази, а потім повідомила, що востаннє бачила Сівола та Леслі, коли ті прямували до Королівської Опери. Я сказав їй, що негайно їду додому, і мій голос не зміг би переконати ні саму Стефанопулос, ні гіпотетичного слухача, але на друкованій розшифровці, якщо та потрапить до суду, ця фраза виглядатиме добре.
Затор закінчився, коли ми минули Нью-Оксфорд-Стріт, і я сказав Беверлі їхати по Ендел-Стріт.
— Коли ми туди приїдемо, ти маєш триматися від Леслі якнайдалі, — сказав я.
— Думаєш, я з нею не впораюся?
— Я думаю, що вона може висмоктати всю твою магію, — сказав я.
— Серйозно? — спитала Беверлі.
Я не був у цьому певний, але духи місця на кшталт Беверлі мали отримувати звідкись магію, а для поверненця на кшталт Генрі Пайка це робило їх привабливими жертвами. Можливо, духи місця мають проти цього якийсь природний імунітет, і я дарма переймався, але ризикувати не хотів.
— Серйозно, — сказав я.
— От лайно, — сказала вона. — А я вважала, що ми з нею подруги.
Я хотів був сказати щось втішне, але мало не був задушений паском безпеки, бо Беверлі з'їхала з вулиці з одностороннім рухом біля спортивного центру «Оаза» й повернула на Ендел-Стріт, ніяк не попередивши про це інших учасників дорожнього руху, а може, навіть, не усвідомлюючи їхнього існування.
— Леслі дійсно твоя подруга, — сказав я. — Але Генрі Пайк — ні.
Натовп людей, що раділи п'ятниці, виливався з пабів і кав'ярень на тротуари, і на кілька годин Лондон отримав справжню вуличну культуру, до якої повсякчас закликають ті, хто має вілли в Тоскані. Через звуження дороги та перспективу збити пішохода навіть Беверлі була змушена на мить прибрати ногу з педалі газу.
— Зважай на людей, — сказав я.
— Ха! — сказала Беверлі. — Хто їм винний, що вони водночас ходять і випивають?
Ми жорстко вписалися в закрут Лонг-Ейке, сповільнилися через скупчення випивох навпроти «Кемблз Гед» на розі та прискорилися, їдучи далі по Бау-Стріт. Оскільки біля будівлі Опери не було видно ні поліцейських автомобілів, ні пожежних, ні швидкої допомоги, я вирішив, що ми, можливо, встигли. Беверлі зупинилася на паркувальному місці для інвалідів навпроти Опери.
— Не зупиняй двигун, — сказав я, виходячи. Я, звісно, не сподівався, що зроблю все швидко, просто вирішив, що після таких слів вона сидітиме в машині й не потрапить у халепу. — Якщо хтось із поліції вимагатиме, щоб ти поїхала звідси, назви їм моє ім'я та скажи, що я всередині за офіційною справою.
— Можна подумати, що це допоможе! — сказала Беверлі, але залишилася сидіти в машині, а це було найголовніше.
Я перейшов вулицю до головного входу й штовхнув зроблені зі скла та червоного дерева двері. Після сонячного світла в атріумі було темно та прохолодно; у скляних вітринах біля дверей стояли вдягнуті в костюми минулих вистав манекени. Коли я пройшов крізь другі, внутрішні двері до вестибюля, мені назустріч несподівано рушив потік людей. Я швидко подивився на всі боки, шукаючи, що змусило їх схопитися з місць; попри те, що їхній рух був швидкий і цілеспрямований, паніки я не бачив. А потім я втелепав: настав антракт! Це курці, які йшли назовні, щоб насолодитися сигаретою.
І дійсно, великі групи людей виходили з дверей з надписом «партер» і прямували ліворуч; певно, до туалетів і до барів — саме в такому порядку. Я стояв на місці й дозволяв людям іти повз мене — такого великого чоловіка, як Сівол, помітити має бути легко. Модні тенденції мене не вразили: усі були вдягнені дорого, але здебільшого то був гарний повсякденний одяг, і лише подекуди в цю нудьгу вносили різноманіття вечірні сукні; я від вищого класу очікував кращого. Коли натовп став менш щільним, я злився з потоком, дозволив йому понести мене ліворуч, повз гардероб, сходами нагору, до головного бара. Табличка казала, що це «Ресторан Балконів», і наскільки мені було видно, його створили, кинувши кілька тонн соснової деревини всередину вікторіанської теплиці з кованого заліза. Спроектований спеціально для того, щоб обслуговувати антрактовий натовп — тисячу вражених громадян, що мчать сюди з метою спробувати залити почуті співи джином з тоніком — цей ресторан мав великі відкриті простори та звичайні м'які меблі. Вкритий білим склепінням з металу та скла, він виглядав так, ніби IKEA була найнята, щоб переустаткувати вокзал Святого Панкраса. Якби паровозик Томас був шведом, його вітальня мала б саме такий вигляд.