Бен Ааронович – Річки Лондона (страница 36)

Оскільки обидві мої зустрічі з Ніколасом почалися в портику Акторської церкви, я розпочав саме там. Копи дивляться на світ не так, як решта людей. Полісмена можна впізнати по тому, як він оглядає кімнату. Цей холодний підозрілий погляд завжди видає його тим, хто знає, на що треба звертати увагу. Дивним є те, як швидко цьому вчишся. Коли я ще був стажистом, і був ним усього лише місяць, я завітав до квартири батьків і збагнув, що навіть якби я не знав, що мій батько наркоман, то дізнався би про це, щойно переступив поріг. Тут треба пояснити, що моя мати — фанатка прибирання, з килима на підлозі її вітальні їсти можна; але ознаки завжди знайдеш, якщо знаєш, де їх шукати.

Те саме сталося й з vestigia. Коли я доторкнувся долонею до вапнякових блоків, з яких складався портик, то відчуття — холодне, нечітке усвідомлення присутності, сильний запах сандалового дерева — були ті самі, але тепер, наче коп, що «читає» вулицю, я мав приблизне уявлення про те, що ці відчуття означають. А ще я очікував, що вони будуть сильніші. Я спробував повернутися подумки в той час, коли востаннє торкався цих каменів. Чи справили вони на мене тоді таке саме враження?

Я подивився навколо, чи не дивиться хтось на мене.

— Ніколасе, — сказав я стіні, — ви тут?

Я відчув долонею щось схоже на вібрацію, неначе десь далеко поїзд метро поїхав. Тóбі заскавчав і позадкував, шкрябаючи кігтями по камінню. Не встиг я й сам позадкувати, аж просто переді мною вигулькнуло біле й прозоре обличчя Ніколаса.

— Допоможіть! — сказав він.

— Що трапилося? — спитав я.

— Він їсть мене! — сказав Ніколас, а потім його обличчя засмоктало назад у стіну.

На мить я відчув щось дивне, ніби хтось тягнув мене за потилицю вперед, тож я швидко позадкував. Тóбі гавкнув, а потім розвернувся й побіг назад, у напрямку площі Рассел. Я важко впав спиною на землю, що було боляче, і перш, ніж зміг підвестися, якийсь час лежав, почуваючись дурнем. Я обережно наблизився до церкви й боязко знов доторкнувся до каменю.

Стіна була холодна й груба, більше нічого не відчувалося. Було таке враження, ніби vestigia було висмоктано з каменів так само, як у будинку з вампірами. Я відсмикнув долоню й відійшов. Площа була темна й тиха. Я розвернувся й пішов у ніч, шукаючи Тóбі.

Він побіг аж до Фоллі. Я знайшов його на кухні — він згорнувся на колінах у Моллі. Заспокоюючи собаку, вона суворо глянула на мене.

— Він має вміти дивитися в обличчя небезпеки, — сказав я. — Якщо він хоче тут залишитися, мусить працювати.

Те, що я займався розслідуванням, не звільняло мене від тренувань. Я вмовив Найтінґейла показати мені закляття вогняної кулі, і воно, звісно, виявилося варіацією на тему Lux із доданням Iactus для руху. Коли Найтінґейл переконався, що я можу виконати першу частину не спаливши собі руку, ми пішли в підвал, тренуватися в тирі. Я тоді, звісно, вперше дізнався, що в нас є тир. У самому низу задніх сходів треба було повернути ліворуч замість праворуч, і крізь кілька броньованих дверей, про які я раніше думав, що то склади вугілля, пройти до приміщення, що було п'ятдесят метрів завдовжки, в одному кінці мало стіну з мішків з піском, а в протилежному — рядок металевих шаф. На вішалках висів рядок військових шоломів, а під ним — рядок протигазів. Там був плакат з білими літерами на криваво-червоному тлі: «Зберігайте спокій і продовжуйте», і я вирішив, що це гарна порада. У дальньому кінці був стос крихких картонних мішеней, в яких досі можна було впізнати силуети німецьких солдатів. За вказівками Найтінґейла я обпер рядок з них на мішки з піском і повернувся до вогневого рубежу. Перш ніж почати, я переконався, що не взяв з собою свій новий мобільник.

— Дивись уважно, — сказав Найтінґейл.

Він змахнув рукою — спалахнуло світло, пролунав звук, ніби простирадло розірвали навпіл, а потім перша зліва мішень розлетілася палаючими шматками.

Почувши захоплені оплески, я обернувся й побачив Моллі, яка наче дитина в цирку шипіла від задоволення, стоячи навшпиньки.

— Ви не сказали латинське слово, — зауважив я.

— Тренуйся поки що мовчки, — сказав він. — Це закляття — зброя. Воно має єдине призначення — вбивати. Опановуючи його, ти береш на себе ті самі обов'язки, як і будь-який інший озброєний констебль, тож я рекомендую тобі ознайомитися з поточними настановами щодо використання вогнепальної зброї.

Моллі позіхнула, прикривши долонею рот, щоб не було видно, як широко він роззявляється. Найтінґейл спокійно глянув на неї.

— Він має жити у світі людей, — сказав він.

Моллі знизала плечима, мовляв, «як скажеш».

Найтінґейл продемонстрував закляття ще раз, цього разу вчетверо повільніше, а я спробував повторити. Вогняну кулю я до цього вже тренував, але коли я спробував докласти Iactus, вона здалася ковзкою, неначе на відміну від яблук її не було за що схопити. Коли ж я належним чином драматично змахнув рукою, моя куля вогню повільно пролетіла дистанцію, пропалила в мішені маленьку дірочку й застрягла в мішку з піском.

— Треба відпускати її, Пітере, — сказав Найтінґейл, — бо інакше вона не вибухне.

Я відпустив вогняну кулю, і з-поза мішені почувся приглушений удар. До стелі здійнялася цівочка диму. Моллі за моєю спиною захихотіла.

Тренування тривало годину, і наприкінці я був уже здатний метати полум'я в мішень із запаморочливою швидкістю джмеля, який вже виконав свою денну норму збору пилку й користався моментом, щоб насолодитися краєвидами.

Ми зробили перерву на ранковий чай і я розповів про свою ідею відновлення Ніколаса — за умови, що після того, як «щось» його «з'їло», від нього залишилося достатньо, щоб було що відновлювати.

— Полідорі згадує закляття, що може викликати привидів, — сказав я. — Воно працює?

— Це радше ритуал, аніж закляття, — сказав Найтінґейл.

Намагаючись не дати Моллі завалити нас їжею, ми зазвичай чаювали на кухні, виходячи з того, що якщо вона не сервіруватиме шість столів у кімнаті для сніданків, то буде лише дві порції. Так і вийшло, але ці порції були великі.

— Яка між ними різниця?

— Ти постійно ставиш такі питання, — сказав Найтінґейл, — яких не маєш ставити ще щонайменше рік.

— Лише основи — скорочену версію.

— Заклинання — це послідовність форм, які зв'язані одна з іншою з метою досягнення певного ефекту, а ритуал є саме ритуалом із супровідними атрибутами, що допомагають його виконанню, — сказав Найтінґейл. — Це зазвичай старіші заклинання, з початку вісімнадцятого століття.

— А ритуальні частини важливі? — спитав я.

— Чесно кажучи, я не знаю, — сказав Найтінґейл. — Це заклинання, що рідко використовуються. Якщо б вони були потрібні часто, їх би на початку двадцятого століття модернізували.

— Можете показати мені, як це робиться? — спитав я.

Тóбі помітив, що я намащую маслом булочку, й усівся переді мною. Я відламав шматочок і дав йому.

— Є ще одна проблема, — сказав Найтінґейл. — Цей ритуал вимагає приношення в жертву тварини.

— Що ж, — сказав я. — Тóбі добре вгодований і має гарний вигляд.

— Сучасне суспільство не схвалює такі дії, а надто їх не схвалить сучасна церква, на території якої, до речі, цей ритуал треба здійснити.

— А навіщо потрібне жертвопринесення?

— За словами Бартолом'ю, під час помирання внутрішня магія тварини стає доступною для «споживання» привидом і допомагає йому потрапити в матеріальний світ, — сказав Найтінґейл.

— Отже, сутність життя тварини використовується як магічне пальне? — спитав я.

— Так.

— А людей можна приносити в жертву? — спитав я. — Забирати таким чином їхню магію?

— Так, — сказав він. — Але є одна каверза.

— Яка каверза?

— Потім зазнаєш переслідування хоч до кінця віків, і зрештою тебе буде страчено.

Я не спитав, кому саме доведеться займатися переслідуванням і стратою.

Тóбі гавкнув — вимагав сосиску.

— Якщо нам потрібне просто джерело магії, — сказав я, — думаю, я знайду прийнятну заміну.

За словами Бартолом'ю, чим ближче знаходишся до місця поховання привида, тим краще, тому я кілька годин вивчав парафіяльні записи, а Найтінґейл тим часом переконував пастора, що ми хочемо спіймати церковних вандалів. Це дуже дивна церква; вона схожа на велику прямокутну кам'яну клуню, а спроектував її Ініґо Джонс. Східний портик, біля якого я вперше зустрівся з Ніколасом Волпенні, був декоративний; справжній вхід був з західного боку церкви й вів до цвинтаря, з якого зробили садок. Брама з кованого заліза вела з саду до Бедфор-Стріт. Найтінґейл спромігся випросити в пастора ключі.

— Якщо ви плануєте засідку, — сказав пастор. — чи не треба про всяк випадок і мені залишитися?

— Ми боїмося, що вони можуть стежити за вами, — сказав Найтінґейл. — Ми хочемо, щоб вони подумали, що тут нікого немає, щоб спіймати їх на гарячому.

— Для мене це небезпечно? — спитав пастор.

Найтінґейл подивився йому в очі:

— Лише якщо ви залишитеся цього вечора в церкві.

З трьох боків садок був обмежений цегляними стінами та закритими вікнами терасових будинків, що стояли тут від тих самих часів, що й решта Площі. Відрізаний від шуму автотранспорту, він був зеленим острівком спокою, над яким височів портик церкви. Уздовж доріжки росли вишні, рожеві від освітленого травневим сонцем квіту. За словами Найтінґейла, це одне з найгарніших місць у Лондоні. Шкода, що повернутися сюди я мав опівночі, для виконання некроманського ритуалу.