Бен Ааронович – Річки Лондона (страница 22)

Несподівано Найтінґейл звернув ліворуч, у браму одного з будинків, і попрямував до дерев'яних дверей, що вели в бічний хід навколо будівлі. Не сповільнюючи ходи, він зробив правою рукою випад убік воріт, клямка клацнула, відскочила від дощок і поторохтіла по доріжці.

Ми зайшли в ці двері. Тут нас не було видно з вулиці. Найтінґейл кивнув на двері, і я причинив їх і підпер великим теракотовим квітковим горщиком. У горщику досі була земля, з якої стирчало висохле зіщулене стебло. Я помітив такі самі горщики, що стояли вздовж сонячної сторони доріжки; вони теж усі були мертві. Найтінґейл нахилився, взяв жменю землі й підніс її до носа. Я зробив те саме, але земля не мала ніякого запаху, неначе занадто довго стояла на підвіконні

— Вони тут уже досить довго живуть, — сказав Найтінґейл.

— Хто? — спитав я.

Ззаду будинку були залізничні колії, тож нам треба було турбуватися лише через сусідів з двох боків. Садок не можна було назвати джунглями, але газон мав такий вигляд, ніби його не косили вже кілька місяців, а колись охайні клумби були такі самі мертві, як і рослини в горщиках. Великі скляні двері, що вели в садок, були заперті, а штори щільно засунуті. Ми обійшли навколо й підійшли до кухні. На вікнах були опущені жалюзі, а двері були заперті зсередини на засув. Я уважно стежив, розраховуючи, що Найтінґейл знову виб'є замок, але натомість він просто розбив вікно своєю тростиною. Просунувши руку за шибку, він посунув засув і відчинив двері. Я зайшов за ним усередину.

Якщо не зважати на погане освітлення, це була цілком нормальна приміська кухня. Шведська кам'яна робоча поверхня, газові плита та духовка, мікрохвильова піч, горщики зі штучного каменю, підписані «цукор», «чай» і «кава». Холодильник вимкнений, до його дверцят магнітами прикріплені записки та рахунки. Найновішому рахункові було шість місяців. Біля нього була записка: «Дідусь?» Нижче був розклад, в якому серед іншого був час, коли треба забирати дітей з дитсадка.

— Тут діти живуть, — сказав я.

Найтінґейл був похмурий.

— Уже не живуть, — сказав він. — Саме це і привернуло нашу увагу.

— Це матиме поганий кінець? — спитав я.

— Так. Для сім’ї, що тут мешкала.

Ми тихо зайшли в передпокій. Найтінґейл показав рукою, щоб я перевірив, що нагорі. Ідучи по сходах, я розсунув свій кийок і тримав його напоготові. Вікно над сходами було грубо заклеєне чорним папером, щоб усередину не потрапляло світло. На одному з листів паперу був дитячий малюнок: будиночок, квадратні вікна, завитки диму з кривого димаря, а збоку гордо стоять мама з татом.

Дійшовши до темного сходового майданчика, я збагнув, що в мене на язиці вертиться слово: починається на «в», римується з «кефір». Я прикипів до місця. Найтінґейл сказав, що все, що я перераховував, у певному сенсі існує, але ж не міг він мати на увазі й вампірів теж? Я сумнівався, що вони були хоч трохи схожі на те, якими їх зображують у книжках і в серіалах, і єдине, в чому був певний — вони не сяятимуть на сонці, як у «Сутінках».

Ліворуч від мене були двері. Я змусив себе зайти в них. Дитяча спальня; вона належала хлопчику, який був достатньо малим, щоб досі гратися «Лего» та солдатиками, що були розкидані по підлозі. Ліжко було акуратно застелене синьо-фіолетовим простирадлом, наволочка та ковдра були такі самі. На стіні висіли плакати мультфільму «Ben 10» і футбольного клубу «Челсі». Тут був запах пилу, але анітрохи сирості або плісняви, які асоціювалися в мене з давно покинутими будинками.

Спальня дорослих була така сама: ліжко акуратно застелене, в повітрі сухий пил, але жодного павутиння в кутах стелі. Цифровий будильник біля ліжка не працював, хоча шнур був у штепселі. Коли я взяв той годинник у руки, зі шпарини в його нижній частині посипався білий пісок. Я обережно поставив його на місце й вирішив повернутися до нього пізніше.

Головною кімнатою задньої частини будинку була дитяча. Шпалери з казковими малюнками, колиска, манеж. Протяг з дверей колихнув гіпоалергенні дерев'яні іграшки, що висіли над колискою. Як і у випадку інших кімнат, не було жодної ознаки боротьби або навіть швидкого від'їзду; усе було акуратно прибране. Це неприродно, як для дитячої кімнати. Неприродною була й відсутність плісняви у ванній кімнаті та запаху води в резервуарі.

Остання кімната верхнього поверху була, як кажуть ріелтери, «напівспальнею», яка насправді годилася хіба що для маленьких дітей або для карликів. Вона була переобладнана на міні-кабінет, у якому були настільний комп'ютер дворічної давнини, шафа IKEA та настільна лампа. Доторкнувшись до комп'ютера, я отримав спалах пилу та озону — той самий vestigium, який я вже відчув у спальні батьків. Знявши з системного блоку бокову стінку, я побачив усередині такий самий білий пісок. Я потер його між пальцями. Він був дуже дрібний, як порох, але безумовно складався з гранул і мав золотаві блискітки. Коли я збирався вийняти материнську плату, у дверях з'явився Найтінґейл.

— Якого біса ти тут чекаєш? — прошипів він.

— Комп'ютер перевіряю, — сказав я.

Вагаючись, він змахнув з лоба волосся.

— Облиш його, — сказав він. — Залишилося лише одне місце перевірити.

Треба не забути повернутися з пакетами для доказів і забрати весь комп'ютер.

У передпокої були двері, за якими вузькі сходи вели вниз. Сходинки були з потертих товстих дощок — напевно, їх тут було встановлено ще тоді, коли було збудовано цей будинок. За дверима висіла лампочка без абажура; вона мене засліпила й темрява внизу стала більш непроникною.

Підвал — чому мене це не дивує?

— Що ж, — сказав Найтінґейл, — старість — не радість.

Я із задоволенням пропустив його вперед.

Спускаючись вузькими сходами, я здригнувся. Було холодно, неначе ми спускалися до морозильника, але моє дихання не перетворювалося на пару. Я сунув долоню під пахву, але різниці в температурі не відчув. Це був не фізичний холод, це був якийсь різновид vestigium. Найтінґейл зупинився, потоптався на місці та розім'яв плечі, наче боксер перед боєм.

— Ти відчуваєш? — спитав він.

— Так, — прошепотів я. — Що це?

— Tactus disvitae, — сказав він. — Запах антижиття — вони мають бути тут, унизу.

Він не сказав, хто «вони», а я не спитав. Ми пішли далі вниз.

Підвал був вузький і напрочуд добре освітлений однією флуоресцентною трубкою, що тягнулася на половину його довжини. Хтось повісив на одній зі стін полиці, а під ними поставив робочий стіл. Відносно недавно на бетонну підлогу кинули старий матрац, а на ньому лежали двоє вампірів. Вони були схожі на безхатьків, на тих стародавніх волоцюг, що колись вдягалися в лахміття й гарчали на людей з тіні. Коли ми з Найтінґейлом наблизилися до них, відчуття холоду посилилося. На вигляд здавалося, що вони сплять, але не було ні звуків дихання, ні тієї духоти, що мала бути в обмеженому просторі, де сплять люди.

Найтінґейл дав мені сімейну фотокартку в рамці, напевно, поцуплену з полиці над каміном у вітальні, а потім взяв свою тростину у праву руку.

— Я хочу, щоб ти зробив дві речі, — сказав він. — Перевірив їхні особистості та перевірив, чи є в них пульс. Зможеш?

— А ви що робитимете?

— Прикриватиму тебе, — відповів він. — На випадок, якщо вони прокинуться.

Я на мить замислився.

— А вони можуть прокинутись?

— Раніше таке траплялося, — сказав Найтінґейл.

— Наскільки часто? — спитав я.

— Чим довше ми тут стоїмо, тим більша ймовірність, — сказав Найтінґейл.

Я присів і обережно простягнув руку, щоб відгорнути комір пальта найближчого. Я рухався обережно, щоб не торкнутися шкіри. Це було обличчя чоловіка середнього віку, білого, з неприродно гладенькими щоками й мертвотно-блідими губами. Я порівняв його з фотокарткою, і хоча риси обличчя були ті самі, справжньої схожості з усміхненим батьком на світлині не було. Я розвернувся, щоб оглянути друге тіло. Це була жінка, риси її обличчя збігалися з рисами матері на фото. Добре, що Найтінґейл обрав фотокартку, на якій не було дітей. Я простягнув руку, щоб перевірити пульс, але завагався.

— На цих тілах ніщо не живе, — сказав Найтінґейл. — Навіть бактерії.

Я притиснув пальці до шиї чоловіка. Шкіра холодна, пульсу немає. Так само й з жінкою. Я підвівся й позадкував звідти.

— Нічого, — сказав я.

— Повертайся нагору, — сказав Найтінґейл. — Хутко.

Я не побіг, але назвати мою ходу розслабленою теж не можу. Найтінґейл піднявся відразу за мною, тримаючи напоготові свою тростину.

— Давай гранати, — сказав він.

Я взяв із торби гранати, Найтінґейл взяв одну з них і показав мені, що з ними робити. Мої руки трохи тремтіли й висмикнути чеку було важче, ніж я очікував — напевно, це зроблено для безпеки. Висмикнувши чеку зі своєї гранати, Найтінґейл указав вниз, на сходи до підвалу.

— На рахунок три, — сказав він. — Кидай так, щоб до самого дна долетіла.

Він почав рахувати й на «три» ми кинули гранати вниз і я як дурень дивився, як моя стрибає сходами до дна, доки Найтінґейл не схопив мене за руку й не потягнув мене геть.

Ще до того, як ми добігли до вхідних дверей, я відчув подвійний удар під ногами. Коли ми вибігали з будинку на газон перед ним, з підвалу валив білий дим.

— Білий фосфор, — сказав Найтінґейл.

Звідкись зсередини почувся тонкий крик. Не зовсім людський, але майже.

— Ви чули? — спитав я Найтінґейла.