Бекетт Саймон – Шепіт мертвих. Третє розслідування (страница 26)

Я подумав про відвертий флірт Ірвінґа із Саммер і навіть з Джейкобсен, попри те що він публічно принизив Діану. Нічого дивного, що вони не єдині такі. Очевидно, не всі піддавалися його чарам.

— Тож ти думаєш, що він інсценував своє зникнення? — із сумнівом запитав Том.

— Як я вже сказав, ми розглядаємо всі можливості. Але над Ірвінґом висіла не просто справа про домагання. Податкове управління переслідує його за несплачений податок на всі ці книжкові угоди й телевізійні виступи. Йому світив рахунок у понад мільйон доларів, можливо, навіть термін у в’язниці. Ірвінґові загрожував професійний і фінансовий крах, попри всі його заслуги. Зникнення могло здатися ідеальною можливістю вибратися з-під тиску.

Том витягнув нижню губу, нахмурився.

— Усе так, але вбити власного собаку?

— Люди чинили гірше за менші гроші. І ти, мабуть, також знаєш, що ми знайшли чіткі відбитки пальців на залізному пруті, яким убили собаку Ірвінґа. Їх перевірили, вони належать дрібному злодієві, на ім’я Ной Гарпер. Він рецидивіст, має ряд судимостей за автокрадежі й пограбування зі зломом.

— Якщо у вас є підозрюваний, то чому в тебе такий похмурий вигляд? — запитав Том.

— Бо, з одного боку, всі злочини Гарпера в мину­лому були незначними. З іншого боку, він зник без­вісти майже сім місяців тому. Не з’явився на останню перевірку — він перебував на умовно-достроковому звільненні, — а відтоді його ніхто не бачив. Усі речі залишилися у квартирі, а орендна плата сплачена до кінця місяця.

— Він афроамериканець? — запитав я. — Від п’ятдесяти до шістдесяти, сильно накульгує?

Гріх було не потішитися здивуванню Ґарднера.

— Звідки ви знаєте?

— Думаю, він у секційній залі, далі по коридору.

Я спостерігав, як від цього усвідомлення на його пом’ятому обличчі з’явилося ще більше зморщок.

— Починаю тупити, — сказав він з огидою.

Джейкобсен невпевнено переводила погляд з нього на мене.

— Ви маєте на увазі тіло, яке було в могилі Вілліса Декстера? Це Ной Гарпер?

— Час підходить, — сказав Ґарднер. — Тільки-от якщо Гарпер мертвий, то як його відбитки пальців опинилися на знарядді, яким убили собаку Ірвінґа?

— Можливо, так само, як відбитки Вілліса Декстера опинилися в хатині, — припустив Том.

Ми обмірковували нові факти, запала тиша. Досі існу­вала ймовірність того, що Вілліс Декстер не інсценував свою смерть, а вбивця привласнив його тіло та відбитки пальців. Але в цьому випадку таке не проходило.

— А на трупі в труні Вілліса Декстера обидві руки на місці? — запитала Джейкобсен.

— Обидві, — відповів я. — І всі пальці теж.

— Можливо, хтось міг зберегти касету з плівкою та сталевий прут із відбитками Декстера й Гарпера, — припустив Том.

— Можливо, касету з плівкою. Відбиток Декстера був змащений мінеральною олійкою, яка використовується для догляду за шкірою малюків. І немає способу дізнатися, скільки часу він там був, — сказав Ґарднер. — Але відбитки Гарпера на пруті залишилися в плямах крові. Їм усього кілька годин.

— Тоді тіло з труни не може належати Ною Гарперу. Це просто неможливо, — наполягала Джейкобсен.

Ніхто нічого не сказав. Логіка підказувала, що вона мала рацію. Такого не могло бути, якщо відбитки пальців залишені цього ранку. Але, судячи з виразів обличчя присутніх у кабінеті, ніхто не міг прийняти такий висновок остаточно.

Том зняв окуляри й почав їх протирати. Без них він здавався втомленим і якимось вразливим.

— Девіде, розкажи, будь ласка, що ще ти знайшов.

Ґарднер і Джейкобсен мовчки слухали. Я описав знахідку лялечок і наяду бабки в труні, а також непо­шкоджену під’язикову кістку й рожеві зуби ексгумованого тіла.

— Тож схоже на те, що Террі Луміса і того, хто був у труні, вбито однаково, — сказав Ґарднер, коли я закінчив. Він звернувся до Тома. — І ви думаєте, що ці рожеві зуби спричинені удушенням?

— Здається більш вірогідним, ніж утоплення, — м’яко погодився Том, а я спробував не всміхнутися. Він не пригадав, як Ґарднер глузував з мене в хатині, але, очевидно, не забув цього. — Не було б жодних сумнівів, якби не очевидна втрата крові та рани на тілі Луміса.

Ґарднер потер потилицю.

— Сліди бризок у хатині мали вигляд справжніх. Але, поки ми не отримаємо результати ДНК, неможливо точно дізнатися, чи була то кров Луміса.

— Це займе тижні, — прокоментував Том.

— Розкажи мені про це. У такі моменти я шкодую, що ми більше не визначаємо просто групу крові. Так хоча б знали, збігається вона з його чи ні. Але ж у нас прогрес! — З виразу обличчя було видно, що він про це ­думає. — Я піду в лабораторію. Вони обіцяли пришвидшити дослідження, але подивлюсь, чи не зможуть ще трохи поквапитися.

Надії в голосі агента не було. Хоча ДНК забезпечує набагато точніший метод зіставлення та ідентифікації, ніж стара методика визначення групи крові, процес тестування надзвичайно повільний. Те саме по обидва боки Атлантики. Скільки мені довелося вислухати офіцерів британської поліції, які скаржилися, що робота в лабораторії займає набагато більше часу, ніж показують у кіно чи на телебаченні. У реальному світі підганяй — не підганяй, такі речі можуть тривати місяцями.

Том оглянув лінзи окулярів і продовжив їх полірувати.

— Ти досі не відповів на моє запитання, Дене. Чи варто нам хвилюватися?

Ґарднер розвів руками.

— Що ти хочеш почути, Томе? Я не можу читати думки цього хлопа. Я не знаю, що він збирається робити далі. Хотів би я таке вміти. Але навіть якщо він винний у зникненні Ірвінґа, то це не означає, що хтось інший, залучений до справи, перебуває в небезпеці. Мені дуже шкода Ірвінґа, та подивімося правді в очі: ця людина грала на публіку. Поява на телебаченні могла розбурхати безліч психів — не тільки цього.

— Тоді ми повинні просто працювати далі, наче нічого не сталося?

— У розумних межах, так. Якби я думав, що існує якийсь реальний ризик, повірте, встановив би цілодобову охорону для вас усіх. Упевнений, що причин для хвилювання немає, якщо ви вживатимете розумних запобіжних заходів.

— «Розумних запобіжних заходів»? — нетерпляче повторив Том. — Що це значить? Не брати цукерок від незнайомців?

— Це означає — не вигулювати собак у лісі на самоті, — відповів Ґарднер. — Не ходити темними вулицями вночі наодинці. Облиш, Томе, мені не потрібно цього говорити.

Ні, не потрібно. Я подумав про те, як налякав мене охоронець минулої ночі. Можливо, у майбутньому припаркуюся десь не так ізольовано.

— Гаразд. Це розумні запобіжні заходи, — погодився Том, хоча його голос був невеселим. Він знов надягнув окуляри. — То як ви думаєте, які шанси знайти Ірвінґа?

— Ми залучаємо всі наші ресурси, — сказав Ґарднер, знову наїжачившись.

Том не тиснув. Ми всі точно знали Ірвінґові шанси.

— Чи залучите ви іншого психолога?

— Це розглядається, — обережно сказав Ґарднер. — Ми не скидали з уваги профіль, який Ірвінґ склав для вбивці, але також розглядаємо альтернативні точки зору. І Діана висунула цікаву теорію.

Колір розцвів на незворушних рисах Джейкобсен. Рефлекс почервоніння важко контролювати. Можу собі уявити, як це злить того, хто так старанно відпрацьовував зовнішній спокій.

— При всій повазі до професора Ірвінґа, я не думаю, що вбивства мають сексуальний характер або що вбивця обов’язково є гомосексуалістом, — сказала вона. — Можливо, професор Ірвінґ міг бути введений в оману тим фактом, що обидві жертви — оголені чоловіки.

Вона висловила ту ж думку, що й при першій зустрічі, коли біхевіорист приїздив оглянути тіло Террі Луміса, знайдене в хатині. Її тоді поставили на місце за те, що вона наважилася не погодитися. Заради Ірвінґа я сподівався, що вона має рацію.

— То як би ви це пояснили? — запитав Том.

— Наразі не пояснила б. Але дії вбивці свідчать про те, що він не мав сексуальних планів, — зараз вона розмовляла з Томом як з рівним, забувши про стриманість. — У нас є два місця злочину та два комплекти відбитків пальців осіб, які, ймовірно, самі є жертвами. А ще є голки для ін’єкцій, встромлені в тіло в могилі Вілліса Декстера, які чекають, коли ми його ексгумуємо. Убивця хизується, бігає по колу, щоб показати, хто головний. Йому мало вбивати — він хоче визнання. Я б погодилася з професором Ірвінґом, що вбивства свідчать про патологічний нарцисизм, але тут, можливо, дещо більше. Це більше психіатрична територія, ніж моя, та думаю, що вбивця має всі ознаки злоякісного нарциса.

Том ніяк не прореагував.

— Даруйте, але я не розумію, що це означає.

Джейкобсен надто захопилася, щоб соромитися.

— Усі нарциси одержимі собою, але злоякісні нарциси — це крайній ступінь. У них патологічна самовпевненість — навіть почуття грандіозності, — яка вимагає уваги та захоплення. Вони переконані, що особливі, і хочуть, щоб інші люди теж це визнали. Важливо, що вони також садисти, позбавлені совісті. Заподіювати комусь біль не обов’язково приносить їм задоволення, але вони насолоджуються відчуттям сили, яке приходить із цим. І вони байдужі до будь-яких страждань, що б кому не робили.

— Це схоже на психопатію, — сказав я.

Сірі очі Джейкобсен глянули на мене.

— Не зовсім, хоча є спільні характеристики. Попри те що злоякісний нарцис здатний на надзвичайну жорстокість, він чи вона все ще може відчувати захоплення та навіть повагу до інших людей, але за умови, що об’єкт їхньої поваги демонструє те, що вони вважають «відповідними» характеристиками, — як правило, певний ступінь успіху чи влади. Як свідчить Кернберґ…