Бекетт Саймон – Шепіт мертвих. Третє розслідування (страница 23)

— Я був би вдячний, якби ви придивилися, — попросив він. — Як побачите пса, не дозволяйте йому втекти. Він доброзичливий, не вкусить.

— Звісно, — відповідь пролунала без ентузіазму. Але, поки собачник сумно озирався навколо, читач знову неохоче опустив газету.

— Нещодавно в кущах щось шуміло. Я не бачив, що саме, але міг бути собака.

Чоловік витягнув шию, крутив головою, намагаючись побачити.

— Де?

— Там, — читач невиразно показав на підлісок.

Хазяїн собаки дивився в той бік, ланцюг теліпався в руці:

— Біля стежки? Я нічого не бачу.

Покірно зітхнувши, читач згорнув газету.

— Здається, простіше вам показати.

— Дуже вам вдячний, — усміхнувся собачник, коли вони підійшли до дерев. — Давно такого не було. Я думав, що привчив його, але час від часу він просто зривається.

Він перервав тираду, щоб свиснути й знову погукати пса. Читач неспокійно глянув на важкий собачий ланцюг, а потім озирнувся на доріжку. Нікого не було видно.

Раптом собачник закричав і побіг уперед. Він упав на коліна біля купи кущів. За ними лежало тіло чорного лабрадора. Темне хутро на розтрощеному черепі вкрилося кров’ю. Руки собачника зависли над раною, ніби він боявся її торкнутися.

— Джексоне? Боже мій, подивіться на його голову, що сталося?

— Я розтрощив йому череп, — відповів, наближаючись, читач газети.

Хазяїн собаки почав підводитися, але щось затиснуло його шию. Тиск був невблаганним, він заглушив його крик ще до того, як чоловік спробував гукнути. Затиснутий, чоловік намагався звестися на ноги, але втратив рівновагу, руки й ноги ослабли. Із запізненням він згадав про собачий ланцюг. Мозок намагався подати потрібні команди м’язам, але світ уже почорнів. Раз чи двічі його рука стиснулась, а потім ланцюжок випав із млявих пальців.

Високо на гілках дятел схилив голову, щоб оцінити сцену внизу. Переконавшись, що загрози немає, птах продовжив полювання на личинок.

Його тук-тук-тук відлунювало лісовим ранком.

Я прокинувся, почуваючись добре, як ніколи за ці останні місяці. Ніч минула спокійно, ліжко лишилося не розкуйовджене — я майже не крутився уві сні. Зробив зарядку, вирушив на ранкову пробіжку. Зазвичай усе це вимагало від мене додаткових зусиль, але цього разу навіть сподобалося.

Після душу, поки одягався, увімкнув телевізор, шукаю­чи канал міжнародних новин. Перемикаючись з каналу на канал, я наче гойдався на хвилях у потоці реклами й банальних балачок. Випадково потрапивши на місцеві новини, я не одразу второпав, що саме бачу.

Повернув попередній канал. Так і є: бородате обличчя Ірвінґа знову з’явилося на екрані. Зі щирим поглядом він звертався до журналістки, розмальованої, мов лялька з вітрини.

— …звичайно. «Серійний убивця» — цю фразу дуже часто використовують. Справжній серійний убивця, на відміну від того, хто просто вбиває кількох жертв, є хижаком, простим і чистим. Вони — тигри сучасного суспільства, які непомітно ховаються у високій траві. Маючи стосунок до такої кількості кейсів, як у мене, рано чи пізно починаєш цінувати різницю.

«О, заради бога», — простогнав я. Пригадав, що Ірвінґ запізнився в морг напередодні, тому що записував телевізійне інтерв’ю, але я тоді це майже пропустив повз вуха. Мій настрій псувався з кожною хвилиною перегляду.

— Чи правда, що вас викликало БРТ, щоб надати профіль злочинця, після виявлення понівеченого тіла в орендованій хатині в Смокі-Маунтінс? — наполягала журналістка. — І що в рамках тієї ж справи на кладовищі в Ноксвіллі було ексгумовано друге тіло?

Ірвінґ зобразив жалібну усмішку:

— Боюсь, я не маю права коментувати поточні розслідування.

Інтерв’юерка з розумінням покивала, лаковане біля­ве волосся навіть не поворухнулося.

— Але, оскільки ви експерт із профілювання серійних убивць, мабуть, БРТ стурбоване тим, із чим зіткнулося. Це може бути лише початком серії вбивств?

— Знову ж таки, боюся, я справді не можу комен­тувати. Хоча впевнений, що люди самі зроблять ви­сновки, — невинно додав Ірвінґ.

В усмішці журналістки під криваво-червоною помадою відкрилися ідеальні білі зуби. Вона схрестила ноги.

— Тож можете ви принаймні сказати мені, чи склали профіль убивці?

— Стефані, ви знаєте, що наразі я не можу нічого відповісти, — усміхнувся Ірвінґ. — Але можу сказати, що всі серійні вбивці, з якими я стикався, — і, повірте мені, їх було чимало, — мають одну визначну рису. Вони пересічні.

Інтерв’юерка похитала головою, наче не почула.

— Перепрошую, ви хочете сказати, що серійні вбивці пересічні? — її здивування було відверто штучним, наче вона заздалегідь знала, що він скаже.

— Саме так. Очевидно, вони такими себе не вважають — навпаки. Але насправді вони нікчемні, майже за визначенням. Забудьте про гламурного психопата популярного горору: у реальному світі ці особи — сумні невдахи, для яких убивство стало першорядним бажанням. Хитрі? Так. Небезпечні? Звісно. Та одна їхня визначальна риса полягає в тому, що вони зливаються з натовпом. Ось чому їх так важко виявити.

— Проте, напевно, через це їх важче зловити?

Посмішка Ірвінґа розтягнулася у вовчий вишкір.

— Саме це робить мою працю такою складною.

Інтерв’ю закінчилося, з’явилася ведуча студії.

— Це був біхевіорист, професор Алекс Ірвінґ, автор бестселера «Розбиті его», який учора розмовляв з…

Я вимкнув телевізор. «Його его ціленьке», — пробурмотів, відкидаючи пульт. Таке інтерв’ю абсолютно не виправдане. Воно не мало на меті нічого, окрім додаткової можливості для Ірвінґа покрасуватися на телебаченні. Цікаво, чи Ґарднер знає. Чомусь я не думаю, що він схвалить спробу Ірвінґа скористатися його розслідуванням для реклами нової книги.

Але навіть самовдоволення психолога не могло зіпсувати передчуття цікавої роботи, що сповнювало мене дорогою до моргу. Цього разу я навіть випередив Тома, щоправда, тільки на хвилину. Щойно я пере­одягнувся, як він прийшов.

Я з полегшенням побачив, що він посвіжішав проти вчорашнього. Їжа та хороший нічний сон, може, й не вилікують усіх хвороб, але точно не зашкодять.

— Комусь не терпиться, — прокоментував він, побачивши мене.

— Ми з Полом учора ввечері щось знайшли.

Я показав йому баночки з лялечками й таємничу комаху, пояснивши, як ми на них натрапили.

— Усе дивасніше й дивасніше![9] — пробурмотів він, розглядаючи комаху. — Ти, здається, маєш рацію: до поховання тіло розкладалося на поверхні. Щодо цього… — він легенько постукав по баночці з мертвою комахою. — Гадки не маю, що це таке.

— О… — я припускав, що Том визначить знахідку.

— Вибач, що розчарував. М’ясні мухи та жуки — це одне, але з таким я ще не стикався. Та є людина, яка нам допоможе. Ти знаєш Джоша Телбота, га?

— Не думаю, — я знайомий з кількома колегами Тома, але це ім’я мені нічого не сказало.

— Він наш штатний судовий ентомолог. Ходяча енциклопедія комах. Якщо хтось може пояснити, що це таке, то тільки Джош.

Поки він телефонував Телботові, я взявся промивати кістки з ексгумованого тіла, яке протягом ночі замочували в реагенті. Устиг поставити сушитися до витяжної шафи перші з них, коли Том закінчив розмову по телефону.

— Нам пощастило. Він збирався їхати на конференцію в Атланту, але спочатку заскочить сюди. — Том почав допомагати мені складати кістки у витяжну шафу. — До речі, бачив учора ввечері нашого друга Ірвінґа по телевізору?

— Якщо ти про інтерв’ю, то вчора ні, але насолодився сьогодні вранці.

— Щасливчик. Мабуть, це вже повтор, — Том усміхнувся й похитав головою. — Слід віддати йому належне: шансу він не втрачає, правда?

Одразу за його словами у двері легенько постукали. Том нахмурився.

— Для Джоша зарано, — пробурмотів він, збираючись відчинити.

То справді був не Джош. Це був Кайл.

Проковтнувши своє здивування, Том відійшов убік, впускаючи хлопця.

— Не очікував побачити тебе знову на роботі. Може, краще взяти відпустку?

Кайл натягнуто посміхнувся.

— Мені пропонували, але неправильно, щоб інші хлопці працювали за мене. Я почуваюся добре. І, мабуть, краще працювати, ніж удома сидіти.

— Як рука? — запитав я.

Він продемонстрував долоню. Єдиною ознакою вчо­рашньої пригоди був невеликий пластир посередині. Кайл дивився на руку так, наче вона не була його частиною.

— Нема на що дивитися, так?