Бекетт Саймон – Хімія смерті. Перше розслідування (страница 38)

Отже, Тіна нікому не сказала про лисицю. Тільки через кілька днів, коли значення цього стане надто очевидним, вона згадає про неї.

18

За наступну добу сталися дві події. Про першу люди говорили більше. За звичайних обставин вона могла б стати джерелом скандальних пліток, предметом нескінченних пересудів та переказів, а потім її поглинув би менемський фольклор й вона перетворилася б на розділ у селищній історії, про який теревенитимуть і пересміюватимуться ще багато десятиліть. Але оскільки ця пригода сталася саме зараз, наслідки вона викликала значно серйозніші за ті фізичні ушкодження, що спричинила.

Протистояння Бена Андерса і Карла Бреннера, яке, за оцінками багатьох, тривало роками, вилилось у бійку.

Частково її спричинила випивка, частково — ворожнеча, а частково — все те, що ми переживали цими днями. Ці двоє ніколи не вдавали, що добре ставляться одне до одного, а надзвичайна напруга в селищі роз’ятрила й значно менші неприязні, ніж у них. Це сталося в «Ягняті» майже перед закриттям. Бен саме замовив віскі «на коня», а перед тим пропустив, як він потім зізнався, на пінту-дві пива понад свою норму. У заповіднику день видався пекельний: єгер надавав першу допомогу орнітологу, у якого через спеку стався серцевий напад. І все це — на тлі звичного перенавантаження туристичного сезону.

Тому, коли в паб зайшов Карл Бреннер, «самовпевнений та самовдоволений», як потім розповідав Бен, мій друг повернувся до нього спиною, аби не дратуватися й не дати поганому дню завершитися ще гірше.

Та не вийшло.

Бреннер не просто випити зайшов. Розпалений напередодні Скарсдейловим закликом до зброї, він прибув для вербування прихильників та декларації наміру. З ним завалився й Дейл Бреннер, смаглявий кузен, не дуже схожий зовні, але справжній брат за звичками й темпераментом. Вони належали до більшої групи, яка через спонукання Скарсдейла заповзялася день і ніч патрулювати селище.

— Поліція звалила, так що самі розберемося з цим покидьком, — заявив Бреннер, висловлюючи не так слова преподобного, як його почуття.

Попервах Бен мовчав. Бреннери намагалися набрати дедалі більше волонтерів. Але потім Карл, посміливішавши від алкоголю та своєї нової місії, зробив велику помилку, звернувшись до Бена напряму:

— А ти що ж, Андерс?

— А що я?

— Ти з нами чи ні?

Перед відповіддю Бен повільно допив своє віскі.

— Отже, ти збираєшся розібратися з цим падлюкою, правда?

— Та так. А що, якісь проблеми?

— Тільки одна. Звідки знати, що він не один з вас?

Бреннер, який ніколи не страждав на гострий розум, про таке навіть не думав.

— Справді, звідки знати, що це не ти? — допитувався Бен. — Ями копає, пастки ставить. Дуже на тебе схоже.

Потім він зізнався, що просто дражнив супротивника, навіть не второпав, яке це дійсно серйозне звинувачення. І це підштовхнуло Бреннера далі, ніж він спочатку збирався.

— Від’їбись, Андерс! Поліція знає, що я тут ні при чому!

— Та сама поліція, про яку ти щойно казав, що вона звалила? Ти хочеш, щоб я склав тобі компанію? Ради Бога, — Бен презирливо вишкірився, — займайся далі своїм браконьєрством. Ти тільки це й можеш.

— У мене є хоч алібі! А в тебе?

Бен ткнув у нього пальцем:

— Стережися, Бреннер.

— А то що? Є в тебе воно чи ні?

— Я тебе попереджаю…

Сміливий із кузеном за спиною, Бреннер не позад­кував, як робив зазвичай.

— А то, блядь, що? Мене вже задовбало, як ти тут весь час великого цабе корчиш. А за свого другана-­костоправа одразу підскочив, еге ж? Де він був, коли зникла Лін?

— О, то ти вже кажеш, що ми вдвох це робили?

— А докажи, що ні!

— Я нічого не маю тобі доводити, Бреннер.

На цих словах Бен почав втрачати самовладання, від якого й так мало залишилося.

— От би тобі з твоїми героями-месниками забратися звідси зі своїм сраним патрулем і засунути його собі в сраку.

Вони витріщалися один на одного. Першим не витримав Бреннер.

— Ходімо, — бовкнув він своєму кузену, й на цьому вже було б і все. Але як було піти, не спробувавши зберегти решту бравади? Тож він не міг не кинути наостанок: — Сцикло!

Виплюнув це та повернувся йти.

На цьому слові всі Бенові добрі наміри вилетіли у вік­но. Мало не разом із Бреннером.

Бійка була короткою. У пабі знайшлося досить чоловіків, які встигли втрутитися до того, як вона зайшла надто далеко, що, мабуть, для Бена було добре. Бреннер сам по собі особливої загрози не становив, але Бенові, хай який він був кремезний, довелося б розбиратися з обома кузенами. Поки їх розбороняли, вони вже рознесли на друзки стіл та кілька стільців, а Бреннеру знадобиться ще кілька тижнів, щоб він знову зміг дивитися на себе в дзеркало під час гоління. Та й голитись і не кривитися він ще довго не зможе. Бен теж не залишився неушкодженим: отримав численні порізи, синці й вибитий палець. Але все це, заявляв він, було того варте.

Проте справжня серйозна шкода від цієї події вигулькне через кілька днів.

Мене там в той час не було. Я готував вечерю для Дженні, вона залишилася на ніч, і всі проблеми Менема вилетіли в мене з голови. Схоже на те, що я взагалі почув про це чи не останнім, бо наступного ранку мав повертатися до свого огидного завдання, що чекало в морзі.

Відколи знайшли тіло Лін Меткалф, Генрі знову підміняв мене, поки я працював у лабораторії. Я робив усе від мене залежне, щоб встигнути на вечірній прийом пацієнтів, але додаткове навантаження все ж давалося йому взнаки. Він мав дуже втомлений вигляд, хоч і зменшив до мінімуму години прийому, залишивши за моєї відсутності тільки найважливіше.

Я почувався винним, але принаймні це не мало тривати довго. Ще пів дня в лабораторії, і я вже зроблю все, що в моїх силах. Я чекав на результати деяких аналізів, а останки Лін Меткалф проходили той же шлях, що й Саллі Палмер. Справжніх сюрпризів не було, крім питання, чому обличчя першої жертви було так страшно спотворене, а другої — залишилося неторканим. А ще розпад зайшов не так далеко, тому деякі нігті Лін Меткалф залишилися на тілі. Вони були поламані, обдерті, а лабораторія знайшла під нігтями волокна конопель. Іншими словами — сліди мотузки. Що б не робив з нею вбивця, вона, схоже, була прив’язана.

Окрім рани, яка розкроїла горло, та жахливого розрізаного живота, ушкодження Лін були переважно поверхневими порізами. Лише розріз на горлі залишив слід на кістці. Як і у випадку Саллі Палмер, його було зроб­лено великим гострим лезом — імовірно, мисливським ножем, майже напевно тим самим, хоча на даному етапі не було можливості це довести. Але лезо не було зубчастим. Мені так і не вдалося зрозуміти, чому двох жінок убили однією зброєю, а на собаку використали іншу.

Я обмірковував це, коли заходив до кімнати очікування, з якої вже пішов останній відвідувач. Вечірній прийом минув спокійно: майже половина пацієнтів проти того, що зазвичай. Або люди не переймалися тривіальними скаргами на тлі більшої трагедії, або була інша, менш приємна причина, чому так багато людей вирішили уникати своїх лікарів, принаймні одного з них. Прохання записатися до Генрі доводилося чути частіше, ніж за всі попередні роки. Очевидно, дедалі більше людей воліли чекати на нього, а не звертатися до мене.

Але мене захопили Дженні й робота в лабораторії, цим я не переймався.

Коли я ввійшов, Дженіс прибирала кімнату очікування, поправляла розрізнені старі стільці й перекладала розтріпані журнали.

— Спокійний вечір, — зауважив я.

Вона підібрала з підлоги дитячу головоломку й поклала на місце, до дерев’яного ящика з іграшками.

— Краще, ніж кімната, повна сопливих іпохондриків.

— Маєте рацію, — оцінив я її тактовність. Вона теж знала, що мій потік пацієнтів поменшав.

— Де Генрі?

— Дрімає. Гадаю, сьогоднішній ранковий прийом його вимотав. І не дивіться так. Це не ваша провина.

Дженіс знала, що я допомагаю поліції, але не була в курсі деталей. Я не уявляв, як приховати це від неї, та й причини не було. Хоч вона й любила плітки, але знала, де межа.

— Він в порядку? — запитав я стурбовано.

— Просто втомлений. Окрім того, це не лише через роботу, — вона подивилася значущо. — Цього тижня в нього річниця.

Я й забув. Мав забагато інших справ, щоб відстежувати дати, але Генрі завжди в цю пору ставав пригніченим. Він ніколи про це не говорив, і я теж, коли наближалася моя дата. Але все одно так було.

— Було б зараз тридцять років, — упівголоса вела далі Дженіс. — Стає навіть гірше, я гадаю. Тож певним чином воно й добре, що він зараз так багато працює. Допомагає йому відвернутися від тих спогадів, — голос у неї став жорсткішим. — Сором який, що…

— Дженіс… — попередив я.

— Так, так. Вона його не заслуговувала. І він заслуговував на краще.

Слова вирвалися надто швидко. Вона, здається, ладна була розплакатися.

— У вас все гаразд? — запитав я.

Вона кивнула, нервово всміхнулася:

— Вибачте. Просто не можу бачити його таким, як він страждає через… — вона перервалася. — І ці події. Всіх вони пригнічують.

Вона знову зашурхотіла журналами. Я підійшов і забрав їх.