Бекетт Саймон – Хімія смерті. Перше розслідування (страница 35)

Я вимкнув ту частину свідомості, яка намагалася накласти на це видовище спогад про усміхнену молоду жінку, з якою зіткнувся лише тиждень тому, і пішов оглядати тіло. На потемнілій шкірі було щось схоже на кілька порізів. Але найочевидніша рана була на горлі. Хоча тіло лежало обличчям донизу, масштаби рани були більш ніж очевидні.

— Ви можете сказати, як довго вона мертва? — запитав Маккензі. — Просто приблизно, — додав він ще до того, як я встиг відповісти.

— Збереглися м’які тканини, сповзання шкіри щойно почалося, — я показав на рани, які кишіли колонією личинок. — А за такою потужною активністю личинок є підстави визначити діапазон від шести до восьми днів.

— Можете звузити?

Я мало не нагадав йому, що секунду тому він просив про приблизне визначення, але змовчав. Ніхто з нас тут не бавився.

— Погода була стабільна, отже, припускаючи, що тіло не пересували, доки воно дійшло до такого стану, я б сказав, йому знадобилося шість чи сім днів спеки.

— Ще щось?

— Ті ж поранення, які ми бачили на Саллі Палмер, хоча не так багато. Знову розрізане горло й дуже висохле тіло. Звісно, не так, як у першому випадку, але ж вона й не так довго мертва. Але попередньо можу припустити, що вона спливала кров’ю. — Я роздивився почорнілу навколишню рослинність, обпечену багатими на луг речовинами, що виділяються з тіла. — Звісно, треба буде зробити аналіз вмісту заліза, але я гадаю, її вбили в іншому місці й покинули тут, як і минулого разу.

— Та сама особа?

— Облиште, я не можу цього сказати.

Маккензі щось буркнув. Я міг зрозуміти його стурбованість. Певною мірою було схоже на вбивство Саллі Палмер, але досить помітні відмінності викликали сумніви щодо того, чи винуватець той самий.

Наразі ушкоджень на обличчі ми не бачили. Що важливіше, фетиш птахів або тварин, раніше очевидний, був начебто відсутнім. З точки зору виявлення злочинця, це викликало тривожні питання. Або якась подія змусила вбивцю змінити методи, або він непостійний і діє поза шаблоном. Третя ймовірність полягала в тому, що вбивства є справою двох різних осіб.

Жоден варіант особливого приводу для оптимізму не давав.

Я збирав зразки під фоновий монотонний гомін мух. Коли випростався, суглоби та м’язи затерпли від присідання.

— Закінчили? — запитав Маккензі.

— Так, практично.

Я відступив. Наступний крок ніколи не буває приємним. Усе, що можна зробити без переміщення тіла, зроблено: фотографії відзнято, заміри проведено. Тепер настав момент побачити, що там знизу. Криміналісти обережно почали перевертати тіло. Стурбоване дзижчання мух посилилося.

— О Боже!

Я не знаю, хто це сказав. Усі присутні були досвідчені, але навряд чи хтось із нас бачив подібне раніше. Потворна рана виявилася прихованою на передній частині тіла жертви. Коли труп перевернули, ми побачили розпорений живіт, із якого, з розверзнутої рани, посипалося кілька невідомих предметів. Один офіцер швидко відвернувся, затуливши рот. Якусь мить ніхто не міг ворухнутися. Потім до нас повернувся професіоналізм.

— Що воно в біса таке? — запитав Маккензі придушеним від шоку голосом. Його зазвичай почервоніле від сонця обличчя побіліло.

Я дивився на них, але не міг відповісти. У моєму досвіді такого не траплялося.

Першим зрозумів один з офіцерів слідчої групи.

— Це кролики, — сказав він. — Кроленята.

Маккензі підійшов до мене — я сидів у відкритій задній частині лендровера з пляшкою охолодженої води в руці. Наразі я зробив усе, що міг. Було полегшенням нарешті зняти комбінезон. Але навіть попри те, що помився біля поліційного трейлера, я все одно почувався нечистим, не тільки через спеку.

Інспектор сів біля мене, довго мовчав. Я знову випив води, він розгорнув пачку м’ятних льодяників.

— Що ж, — сказав він нарешті, — принаймні тепер ми знаємо, що це той самий.

— Не було б щастя, то нещастя допомогло?

Пролунало різкіше, ніж я хотів. Він глянув на мене:

— Ви в нормі?

— Саме намагаюся ввійти в цей стан.

Я думав, він перепросить, що втягнув мене в це. Не перепросив. Певний час тривала мовчанка, потім він знову заговорив:

— Лін Меткалф зникла дев’ять днів тому. Якщо вона мертва шість-сім днів, як ви кажете, то її тримали живою мінімум два дні. Як і Саллі Палмер.

— Я знаю.

Він дивився в далечінь, де ртутна поверхня озера мерехтіла на сонці.

— Чому?

— Не зрозумів. Про що ви?

— Навіщо тримати її живою так довго? Навіщо так ризикувати?

— Я певний, що для вас це не новина: ми ж маємо справу не з раціональним мисленням.

— Так, але він не дурень. То чому він чинить так? — Маккензі роздратовано пожував губу. — Не можу зрозуміти.

— Чого саме?

— Зазвичай викрадення та вбивства жінок мають сексуальний мотив. Але цей випадок у схему не вписується.

— То ви думаєте, її не ґвалтували?

Стан другого тіла означав, що ми не зможемо точно визначити це, як і щодо Саллі Палмер. Але якщо жертву помилували хоч так, від цієї думки могло б стати трохи легше.

— Я не про це. Коли знаходять жіноче тіло без одягу, то майже точно було якесь сексуальне втручання мінімум. Але пересічний сексуальний насильник здебільшого вбиває жертв одразу, щойно отримав бажане й збудження минуло. Дуже рідко трапляються ті, хто тримає їх живими, намагається гратися з ними. Але те, що робить оцей, не має ніякого сенсу.

— Може, він ще до цього не дійшов.

Маккензі якусь мить мовчки дивився на мене. Потім знизав плечима.

— Можливо. Але, з одного боку, маємо когось достатньо розумного, щоб викрасти двох жінок і зірвати пошуки, розставляючи пастки; з іншого — він не намагається позбутися трупів належним чином. А спотворення тіл? Який у ньому сенс?

— Це психологів слід питати, не мене.

— Запитаю, не хвилюйтесь. Але здається мені, що вони теж не дуже знають. Чи він навмисно так виставляється, чи просто необережний? Це як два розуми в одній голові, що конфліктують.

— Ви про шизофренію?

Він нахмурився, стурбований загадкою.

— Не думаю. Хтось справді розумово хворий давно б себе виказав. Я не думаю, що хворі на таке здатні.

— Тут інша річ, — сказав я. — Він убив двох жінок за… скільки? Менш ніж три тижні? Друге вбивство сталося лише через десять-одинадцять днів після першого. Це не… — я ледь не сказав «ненормально», але такого слова й близько до ситуації не застосуєш. — Це незвично, правда? Для серійного вбивці.

Маккензі вочевидь стомився.

— Так. Незвично.

— Отже, як його так понесло? Що спонукало?

— Якби я знав, ми б були вже на півдорозі до затримання цього покидька. — Він підвівся, розминаючи поперек. — Тіло буде в лабораторії. Може, завтра?

Я кивнув. Але коли він збирався йти, гукнув його:

— А як щодо мертвих птахів і тварин? Ви тепер скажете про це людям?

— Ми не можемо оприлюднювати такі деталі.

— Навіть якщо він користується ними, щоб попередити майбутню жертву?

— Ми про це точно не знаємо.

— Ви казали, що на ґанку Саллі Палмер залишили горностая, а чоловік Лін Меткалф згадував, що вона за день до зникнення бачила мертвого зайця.

— Ви ж самі кажете, що це сільська місцевість. Тварини весь час помирають.

— Вони самі себе дротами до каменя не прив’язують і до черева мертвих жінок не забираються.