Айзек Азимов – Пригоди. Подорожі. Фантастика - 84 (страница 4)
Королева Єлизавета звернулася до окупаційних властей з вимогою звільнити Шафрову. Як королева, вона хвилювалася за долю своєї підданої, а як жінка просила зберегти життя матері двох малолітніх дітей. Однак звертання королеви не було прийнято до уваги. Справу передали до суду головної польової комендатури. На суді Марина кинула в лице фашистам: “Я — росіянка, дочка російського емігранта. Росіяни зараз страждають, і в цих умовах ми повинні щось робити, щоб допомогти їм у боротьбі. Всім, чим можу, я хочу допомогти своїй Батьківщині”. Несподівано суддя запитав:
— Що ви робитимете, коли вас звільнять?
Важко сказати, чим диктувалося це дивне запитання. Чи зверненням королеви, чи намаганням в останній момент усе ж вирвати з патріотки слова каяття. Та в будь-якому разі таке запитання — серйозне випробування для підсудного, котрому ясно, що його чекає смертний вирок. І яку треба мати мужність, щоб відповісти так, як відповіла Марина:
— Я вбиватиму фашистів!
Суд засудив Марину до розстрілу. І потягнулися дні виснажливого очікування тієї хвилини, коли відчиняться двері камери і наглядач прохрипить своє незмінне: “Виходь!”. Та двері все не відчинялись, і це була, мабуть, найбільша з тортур, які судилося винести Марині.
Нарешті наглядач забряжчав ключами біля дверей і її повели. Тільки цього разу не на страту, а до співробітників відомства Геббельса. Фашисти, розуміючи, чим є Марина Шафрова для бельгійського руху Опору, робили все, щоб примусити патріотку відмовитись від своїх переконань.
До її камери посилали священика Гертжеса.
Якось він запитав:
— Чому ви, дочка царського офіцера, вбивали німців?
Марина відповіла:
— Читаючи звернення Радянського уряду до свого народу, я зрозуміла, що моя Вітчизна потребує допомоги своїх дітей, де б і ким вони не були. Я допомагала Вітчизні.
Політичний трибунал фашистського рейху відмінив вирок суду головної польової комендатури “за м’якістю покарання”. Марину судили вдруге і винесли вирок: гільйотинувати.
31 січня мужньої патріотки Бельгії і Росії не стало.
Після війни прах відважної доньки Росії, бельгійської громадянки Марини Марутаєвої перевезли в Бельгію і поховали на цвинтарі Іссель. Марині посмертно присвоїли звання почесного учасника руху Опору.
“Пане Марутаєв!
Відповідаючи на Ваш лист від 9 травня 1947 року, ми маємо честь повідомити Вас, що офіційний похорон Вашої дружини Марини Марутаєвої відбудеться 26 жовтня ц. р. о 10-й годині ранку.
Пересилаємо Вам і персональне запрошення, з яким Ви зможете пройти до поховальної каплиці, зведеної в міській ратуші Ісселя.
Збір намічено на 9.30. Панахида біля праху небіжчиці відбудеться 25 жовтня о 10.30 в російській церкві по вулиці Шевальє Ісселя”.
Теплий серпневий день 1978 року. Вздовж цвинтарної алеї поволі простує літній чоловік. Ось він підходить до півкружжя 27 могил національних героїв Бельгії, низько схиляє голову і хвилиною мовчання вшановує їхню пам’ять. Потім іде до могили, на гранітному надгробку якої викарбувано: “Марина Марутаєва, уроджена Шафрова, росіянка. Народилась ЗО березня 1908 року. Обезглавлена 31 січня 1942 року”.
Чоловік стає навколішки, кладе на мармур червоні троянди і тихо каже:
— Батьківщина пам’ятає тебе, Марино. Вона дякує тобі.
У скорботному мовчанні стоїть він перед могилою Марини. Він прийшов з радянського посольства в Брюсселі, де йому зачитали Указ Президії Верховної Ради СРСР про нагородження Марини орденом Вітчизняної війни. Все коротке життя з Мариною і трагічний його кінець знову прийшли перед його очима. Подумки він повторює слова Указу: “За мужність і відвагу, проявлені в боротьбі з німецько-фашистськими загарбниками в роки другої світової війни, нагородити бельгійську громадянку Шафрову-Марутаєву Марину Олександрівну орденом Вітчизняної війни І ступеня (посмертно)”.
Валерій Підпалий, Володимир Добричев
ТАЄМНИЦІ СВЯТОГО ЮРА
Чорніє путівець після недавнього дощу під похмурим небом, одноманітно порипує віз. Возій мляво вимахує батогом, підганяючи коня. Пасажирка, дівчина років двадцяти, одвела погляд від листа, якого тримала в руці, й ніби вслухалась у знайомі їй слова й голос:
“Люба моя Стефо… нарешті я знайшов тебе… Чотири роки тому, у вісімнадцятому, ти поїхала, не попрощавшись зі мною… І моя провина є в тому, що ти блукаєш по чужих світах, ятриш своє серце мріями, які колись ми вважали недосяжними. Я не міг у той час розповісти про все, не наважувався твій пекучий біль посилити своїм болем…”
Дорога пролягала через невисокі пагорби. Возій зліз на ходу з воза і не випускаючи віжки пішов поряд з конем. Стефа поправила на плечах білу хустку, ковзнула очима по листу, сумно всміхнулась.
“Я шукав тебе навіть коли скреготав зубами від тяжких ран під Перекопом, — звучав у вухах голос юнака, — шукав, бо дуже, дуже люблю тебе, Стефо, і вірю, що моя сповідь, моє кохання допоможуть тобі знайти шлях на батьківщину…”
Дівчина невидючим поглядом дивилась на сірі, неначе вкриті попелом кущі, які тяглися ген за сірий обрій.
“Пам’ятаєш, Стефо, вересневі дні чотирнадцятого року? Ми, перша сотня так званих українських січових стрільців, вишикувались на майдані собору святого Юра у Львові. Світова війна вже шматувала географічні атласи на штабні карти…”
…На соборному майдані — галас і веремія: селяни з тайстрами і плетеними кошиками оточили нерівний стрій новобранців; австрійський капрал, лаючись, бив по ногах новобранців, які ламали шеренгу, гидливо смикав їх за витерті, брудні кептарі; монастирські служки, здіймаючи рукави сутан, очищали парадні сходи від простолюду. Відособленим гуртом стояли імениті гості — чиновники, купці, міські власті…
Гучно вдарили дзвони, і земний гомін потонув у оглушливому передзвоні. Парадні сходи заполонила блискотлива позолота вбрання митрополита і членів капітулу. Поруч з владикою йшов австрійський полковник.
Істеричним фальцетом вигукнув команду капрал. Січові стрільці невлад грюкнули прикладами гвинтівок об бруківку й застиглими олов’яними поглядами втупилися в процесію. Хорунжі Роман і Орест виструнчились біля прапора.
“Поруч зі мною стояв Орест. Дивлячись на схвильоване обличчя твого брата, я гостріше відчував своє хвилювання…”
Майорів на вітрі шовк хоругов; паперові стрічки й живі квіти обрамляли майдан величезним вінком. Молитовними піснями й низькими поклонами зустріли владику та його почет парафіяни. Глибоко зітхнувши, перехрестився Дмитро Горук; злякано озираючись, раз у раз кланялась його дочка Ксеня. Витонченим рухом піднявши край вуалі, Стефа із захватом дивилась на Романа й Ореста, потім перевела погляд на пишну процесію, яка наближалась до шеренг січових стрільців.
Олекса похапцем накидав у блокноті портрети новобранців, селян, жебраків… Похмуро спостерігаючи торжество, біля художника стояв Іван Варгун. Під колонами, оповитими паперовими гірляндами, переможно щирили зуби бойовики Беркута.
Бамкання дзвонів і спів зненацька затихли. Юрба завмерла. Над соборним майданом проникливо зазвучав сильний, глибокий голос митрополита Андрія:
— Дорогі мої! Звертаюсь я до вас у лиху годину… Безгучно схлипнув каліка, нестямно заголосила жінка. Владика здійнявши руки пастирським словом напучував січових стрільців:
— Благословляю вас, воїни, іменем бога і пастиря душ.
Митрополит урочисто освятив прапор січовиків. На дзвіницях знову вдарили в дзвони. Новобранці тицялися губами в полотнище, хрестилися. Роман раптом ступив уперед, голосно вигукнув:
— Присягаю на вірність до крові!
І тут-таки слідом за Романом ступив крок його друг Орест:
— Присягаю на вірність!
Юрба вибухнула радісними криками, гримнув австрійський духовий оркестр. Дами посилали новобранцям цілунки й кидали квіти. Роман і Орест, помітивши на собі захоплений Стефин погляд, відповіли гордовитими усмішками. Голосом, що переривався від збудження, Роман сказав:
— Оресте, я ніколи не забуду цей день. А якщо забуду, вбий мене!
— Віднині й довіку, Романе, наше життя належить народові!
Гучно падають грудки землі, засипаючи чиюсь голову, обхоплену руками. Поряд здійнявся стовп грязюки, ще один… З тріском спалахнуло сухе дерево, яскраво виділяючись на тлі чорного диму.
Потім настала тиша. Людина обережно струсила з каски землю, підвела голову. Це Роман. Зігнувшись, юнак зробив коротку перебіжку і провалився в траншею.
Оглушені вибухами, стрільці насилу приходили до тями. Вони мовчки викручували мокрі поли шинелей, витирали на обличчі липку грязюку, якою була залита вся траншея.
Важко переводячи подих, Роман покосився на найближчого січовика.
— Живий, Степане?
— Га? — Сильно горблячись, солдат повернувся до хорунжого.
— Живий, кажу?
— Та господь милував. А от хлопці… хлопців половина полягло.
Стиснувши голову, Степан похитнувся, ніби під ним іще гойдалась від вибухів земля. Десь неподалік дрібно застукотів кулемет і зразу ж густо заляскали гвинтівкові постріли…
Спираючись на приклад, з грязюки піднявся молодий стрілець, з ненавистю глипнув на Романа.
— Воюємо… а за кого воюємо? За австріяків? — Стрілець спересердя плюнув і знеможено прихилився до напівзгорілих дощок, які прикривали мокрі стіни з клейкої глини. — Хіба ми для них люди? Лайно!.. А як до атаки — ми перші! Що ж це таке, пане офіцер? На забій нас, як бидло?