Айзек Азимов – Пригоди. Подорожі. Фантастика - 84 (страница 29)
— Я заперечую!
— Заперечення не приймаються. Це ще не все. Вас зобов’язують виправити те, що ви накоїли. Це можливо?
— Так.
— Якнайшвидше зняти блокування і розкапсулювати транспортні засоби мешканців планети, котрі попали в силову сферу. Вам зрозуміло? Тоді негайно беріться до роботи. Це все.
6
— Мир вам, капітане, — у матроса було таке пісне обличчя, що Ван-Страатена занудило.
Але він стримався і сказав, милостиво усміхаючись:
— Не капітан, любий брате мій, а покірний брат Ван-Страатен. Треба було давно позбутися колишніх звичок. Чи молилися ви сьогодні, брати, про спасіння наших душ?
— Цілу ніч, брате, — матрос із видимим зусиллям поборов важке зітхання. — Як і всі попередні ночі.
— Господь колись почує наші молитви. Треба тільки набратися терпіння і покірно чекати.
— Ми чекаємо, брате Ван-Страатен. Господь покарав нас за гріхи, примусив бродити по морях примарами. Господь і пробачить нам. Ми не ремствуємо.
“Еге, не ремствуєш ти, сучий сину, — подумав Ван-Страатен. — Ой, господи, даруй мені гріхи”.
Він вийшов на палубу і, побачивши матросів з непокритими головами, врочисто перехрестився.
— Брати! — гримнув він. Роки мандрувань і наполегливе співання молитв так і не змогли придати його голосу відтінку єлейності. — Ось і ще один день божої кари позаду. Скільки їх буде, нам невідомо. Але ми… — він не доказав. Судно гойднулось і важко впало в яму між хвилями. Солоні бризки вдарили Ван-Страатена в обличчя.
— Що… це? — розгублено запитав один із матросів.
— Що?! — радісно закричав Ван-Страатен. — А те, баранячі ваші голови, що наші молитви нарешті дійшли до того, кому вони призначались! І якщо ви хочете побачити берег, то по місцях, діти мої, стонадцять чортів вам у пельку! Ставте вітрила!
…Моряки великих океанських лайнерів, які стояли в Антверпені, отетеріло дивилися, як швартувався дивовижний трищогловий бриг. А Ван-Страатен, ступивши нарешті на рідний берег, подумав: “І все-таки я обігнув цей триклятий мис. Тричі обігнув. Виграв заклад, — він тяжко зітхнув. — Тільки з кого я тепер його одержу? Е-ех!.. А все мій язик”.
І, гірко ремствуючи на долю, колишній Летючий Голландець поплентався до найближчої пивниці. У голові йому гуло з тривікового похмілля.
Айзек Азімов
ЦЯ СМЕРТНА НІЧ
Частина 1
Їхня зустріч скидалася на звичайну товариську вечірку, яка, щоправда, не відзначалася веселістю, та навряд чи хтось міг би передбачити, що вона затьмариться трагедією.
Едвард Тальяферо — він нещодавно прилетів з Місяця, але вже встиг змінити гравітаційне взуття на звичайне — зустрівся зі своїми колишніми однокурсниками у номері Стенлі Каунаса. Каунас зразу ж підвівся йому назустріч і привітався з деякою запобігливістю. Натомість Батерслі Райгер залишився сидіти і лише кивнув.
Тальяферо обережно опустив на кушетку своє масивне тіло, вагу якого він зараз добре відчував. Він навіть трохи поморщився, скрививши товстогубого рота, облямованого чорним волоссям, яке буяло не тільки /над губою та на підборідді, а й на щоках.
Вони вже бачилися сьогодні, але в цілком офіційній обстановці й тільки тепер уперше залишились на самоті.
— І треба ж, щоб отаке сталося, — сказав Тальяферо, — адже це перша наша зустріч за десять років. Перша за весь час після випуску.
Райгерів ніс конвульсивно сіпнувся. Його було розбито якраз перед випуском, і диплом доктора астрономії Райгер одержував з пов’язкою, яка спотворювала його обличчя.
— Сподіваюся, хтось здогадався замовити хоча б шампанського з цієї нагоди, — доволі сердито почав він.
— Облиш, — перебив його Тальяферо. — На першому в історії міжпланетному Конвенті астрономів нема місця для похмурості, а серед друзів — і поготів.
— Ми на Землі, а самопочуття погане. Ніяк не звикну, — раптом озвався Каунас. Він труснув головою, однак вираз якоїсь пригніченності так і залишився на його обличчі.
— Чудово розумію тебе, — відказав Тальяферо. — Мені так важко — просто нема сили. А ти, між іншим, мав би почувати себе краще, ніж я, адже на Меркурії сила тяжіння становить усе-таки 0,4 земної. А на Місяці тільки 0,16. — Тут Райгер спробував щось докинути, але Тальяферо перебив його: — А на Церері створено штучне гравітаційне поле на рівні 0,8 земного. Тому в тебе, Райгере, не повинно бути ані найменшого клопоту.
Проте астронома з Церери ці слова начебто тільки розсердили:
— Я зовсім відвик ходити надворі без скафандра. Це навіть дратує мене.
— Мене теж! — підтримав його Каунас, — та найбільше докучає сонце. Воно просто спалює.
Думки Тальяферо якось непомітно поринули в минуле. “Вони не так уже й змінились, — подумав він. — У всякому разі, не більше, ніж я сам. Звичайно, ці десять років позначились на кожному. Райгер явно набрав тіла, а колись тонке обличчя Каунаса стало досить жорстким. Та це не завадило б мені впізнати Каунаса навіть при випадковій зустрічі”.
— По-моєму, нас викликали на Землю неспроста, — сказав він, повертаючись до дійсності. — Як ви гадаєте?
Каунас різко звів на нього очі. Був він досить дрібнотілий і відзначався поривчастими, нервовими жестами. Одяг, котрий він звичайно носив, завжди здавався на нього завеликим.
— Думаю, це зробив Вільєрс, — мовив він. — Я часом згадую його. — І швидко додав з якимось відчайдушним виразом обличчя: — Я одержав від нього листа.
Оливкове лице Райгера стало ще темнішим, він випростався і різко перепитав:
— Одержав листа? Коли?
— Десь із місяць тому.
Райгер повернувся до Тальяферо:
— А ти?
Тальяферо приплющив очі й ствердно кивнув.
— Він просто божевільний, — почав Райгер. — Вбив собі в голову, що винайшов цілком здійсненний метод миттєвого переміщення маси у просторі. Він писав вам про це? Отже, ви теж знаєте. Вільєрс завжди був трошки схиблений. А тепер він, здається, зовсім з’їхав з глузду.
Райгер люто потер носа, і Тальяферо згадав день, коли Вільєрс розквасив його.
Десять років ім’я Вільєрса переслідувало їх, наче невиразний відгомін якоїсь провини, хоча ніхто з них нічим перед Вільєрсом не завинив. Вони, всі четверо, разом самовіддано працювали над своїми дисертаціями, присвятивши себе оволодінню фахом, який у цю епоху міжпланетних подорожей набув надзвичайної ваги.
В різних кутках Сонячної системи почалося будівництво обсерваторій, розміщених у космічному вакуумі, щоб повітря не заважало спостереженням.
Такою була обсерваторія на Місяці, у цьому мовчазному світі з небом, оздобленим диском рідної планети. З обсерваторії можна було вести спостереження і за Землею, і за іншими планетами.
Найближчою до Сонця була обсерваторія на Меркурії, її збудували в районі меркуріанського Північного полюса, де термінатор зовсім не переміщався і Сонце весь час світило в одній точці обрію, — чудова нагода досліджувати його в найдрібніших деталях.
Обсерваторія на Церері, найновіша й найсучасніша, призначалася для досліджень космосу — від Юпітера й аж до найвіддаленіших галактик.
Звичайно, лишалися ще невигоди та незручності. Міжпланетні подорожі все ще були важкі, відпустки надавались дуже рідко, нормальне життя на обсерваторіях було, по суті, неможливе, і все-таки нове покоління вчених почувалося щасливим. До епохи міжзоряних мандрівок перед вченими ніколи не відкривались такі широкі обрії у нових галузях знань, галузях, що становили благодатне поле для наукових досліджень.
Кожен з цієї щасливої четвірки — Тальяферо, Райгер, Каунас та Вільєрс — ’був майже у становищі Галілея, який, сконструювавши перший у світі телескоп, робив великі відкриття, щойно тільки спрямовував його у будь-яку точку неба.
Але потім Ромеро Вільєрс захворів — як згодом виявилось, на ревматизм. Чи ж був у цьому хтось винен? Його здоров’я через хворобу дуже підупало, і серце щораз більше слабло.
І ось Вільєрс, найздібніший із четвірки, найсильніший і найбагатонадійніший як науковець, не зміг закінчити роботи над дисертацією і здобути докторський ступінь.
Навіть більше: йому ніколи не судилося кудись полетіти, бо прискорення космічного корабля на старті просто вбило б його.
Після випуску Тальяферо дістав призначення на Місяць, Райгер — на Цереру, а Каунас — на Меркурій. І тільки Вільєрс залишився довічним в’язнем Землі.
Вони намагалися висловити йому свої симпатії та співчуття, але Вільєрс відштовхнув їх з огидою. Він не тільки вилаяв їх, а й почав клясти. А коли Райгер не витримав і пригрозив йому кулаком, Вільєрс дико зарепетував, накинувся на нього і розтовк йому носа.
Певно, Райгер не забув цього, бо й тепер обережно погладжував свого носа пальцем.
Пооране зморшками чоло Каунаса скидалося на пральну дошку.
— Вільєрс тут, на Конвенті, ти маєш знати це. Він зупинився у цьому ж готелі, в чотириста п’ятому номері.
— Бачити його не хочу, — відрізав Райгер.
— А він хоче зустрітися з нами і, мабуть, уже піднімається сюди, бо сказав, що прийде о дев’ятій. Вільєрс може з’явитися тут першої-ліпшої хвилини.
— В такому разі, — заявив Райгер, — якщо ви несповна розуму, я змушений вийти. — Він підвівся.
— Зачекай хвилинку, — зупинив його Тальяферо. — Що ж тут такого, коли ми зустрінемося з ним?
— Ця зустріч — безглузда, бо він шаленець.