Айзек Азимов – Пригоди. Подорожі. Фантастика - 84 (страница 24)
Нас тіпало від напруги. У проймі миготіли вже здоровенні безлисті дерева лісу, позначеного на плані, гілля їх раз по раз різко черкало по брезенту. І тут скрегіт гальм, одностайний натиск м’язів, тріск поламаних дощок… Тент, втративши опору, накрив ворушку масу людей. Черга, лемент… Я опинився на мокрій землі, у сльоті, на мене падали інші, величезний рубчастий протектор беззвучно (мабуть, оглушений водій попустив гальмо) котився на мене. Я підхопився. З лісової напівтемряви заскрекотів автомат — відстрілювалися вцілілі конвоїри.
Хлопці в зелених робах уже збивали замки з бортів переднього ваговоза (там боротьба ще тривала), коли автоматичний шлагбаум перед лінією зметнувся вгору, і дорога була вільна. Позаду, у далекій перспективі просіки, позначилися цятки джипів, що наближалися по шосе. Розгублені, щойно звільнені люди дивилися на мене, дехто вже подався до лісу…
— В машину! — це був скоріш істеричний зойк, ніж наказ. — У ту машину! — Я показав на передню. — Цю — на переїзд і запалити! Тим, хто не поміститься, пробиратися до міста.
Веснянкуватий — він знову був поруч — тицьнув мені в руку щось важке — пістолет. Я розпоряджався, репетував, надсаджуючи голос, жестикулював, ніби маріонетка. Дивна річ-усі мої накази миттю виконували. Джипи зупинилися не наближаючись: багаття з величезного ваговоза мало застрашливий вигляд. Хлопці з автоматами прикривали відступ — двоє на машині, двоє в лісі.
* * *
На третій день заколоту Дін викликав мене по портативній рації.
— Скільки вас?
— Двісті чотирнадцять… двісті дванадцять.
— Жаби?
— Тримають квартал вісім. За три кілометри від річки.
— Як ви?
— Забарикадувались з обох боків. У разі чого можемо відійти через річку. По зруйнованому мосту. Там ферми неглибоко під водою.
— Добре. Перекажи своїм — у нас поповнення, місто за нас. Комт з бригадою б’ється за телецентр. Фігнер усе ще на тому березі, але йому важче… Підтримаємо вас, тільки-но він більш-менш закріпиться. Поки що можемо забрати поранених. Катером з Річкової.
Я відчув утому в його голосі. Та й сам я був не кращий. Відтоді як ми з ним зустрілися після втечі, минула, здавалось, ціла епоха; весь цей час точилися безперервні вуличні бої. Хунта не змогла знищити революції одним ударом, але тільки тепер стало ясно, яка важка буде боротьба.
З-за водокачки вдарили ракети, й барикада задвигтіла. Я перекотився через бруствер із старих покришок і підповз до снайпера Вікоша. Він повернув до мене темне обличчя, ляснув пальцями — просив флягу з водою. У бінокль було видно, як вітраж скляної кав’ярні на перехресті раптом скособочився, впав, і за ним відкрилося сіре, кутасте тіло танка. Один, два..
… — Ласкаво просимо додому, мій дорогий підопічний!
Я нічого не розумів. Я ледь не розрядив автомат у цього бевзя, в Нестора, це він з усміхом простягував мені руку. А я? З перебинтованою вище ліктя рукою, в пошматованій брудній одежі, зі зброєю в руках, із самого пекла бою опинився тут, у тій самій кімнатці при залі суду зі шпилем, що яскрів у чіткому віконному отворі. Нестор не переставав реготати.
— Чудасія, та й годі! Видно, я виловив вас з Імперії саме вчасно, га? Либонь, не солодко там, набралися лиха? Але тепер усім вашим злигодням настав край.
Він узяв зі столу цупкий аркуш у райдужних розводах і зачитав урочисто:
— Анулюється давнішня судова постанова… хм, так… від такого-то… позивач така то, відповідач… усе це, зрештою, нема потреби повторювати, головне не це… Ага, ось: за клопотанням колишньої дружини відповідача Станки Гайдук, шлюб її з відповідачем, з вами тобто, може бути поновлений негайно, якщо на те буде воля відповідача.
Станка? Хто така? А-а, Станка…
Урядовець тим часом дивився на мене, як на іменинника.
— Жіноча примха в наших умовах може набувати катастрофічних масштабів. Вчора вона заявилася сюди зі своїм адвокатом вся в сльозах: ну, певна річ, їй ніхто не заперечував. Дух нашого закону — дама завжди має рацію!
Станка знову зі мною… А як же там, на барикадах? Там же зараз усе розтрощать на друзки.
— Прошу повернути табло перехідника, воно вам більше ні до чого.
Я машинально ляснув себе по холоші.
— У мене його… забрали.
— Забрали? А втім, в Імперії могло бути ще й не таке. З вас стягнуть вартість — це таки чималенько, але Станка Гайдук, думаю, того варта. Що це ви? Розпишіться отут.
Я взяв ручку непевно як неписьменний, тримав її, ніби виважуючи в руці, мов якийсь тягар. Вона лежала в закіптюженій долоні, наче набій. Набій від протитанкової рушниці.
Нестор усміхався так, ніби все розумів. Я опустився в крісло, намагаючись не забруднити оббивку. Справді, чи ж це не удача? Чи ж це не те, про що я не смів і мріяти? Адже, якщо вже на те пішло, і до бою я став лише для того, щоб мати якийсь шанс забрати у жаб свою табличку. І Станка повернулась!
Дивна річ — радість від усвідомлення того, що кохана знову буде зі мною, ніяк не могла пробитися в мою душу, запалити мене — вкрай знесиленого, отупілого в злигоднях та вогні останнього тижня. Ага, отже так, усе чудово склалося: вони висмикнули мене з самої колотнечі, й тепер знову піде життя — казка. Я і вона. І начхати на всіх і на все. На всі реальності світу, разом узяті. Я рішуче підніс ручку.
У заглибині моєї долоні ще рожевіла прим’ятина від руків’я автомата, а вказівний палець трохи потемнів на згині — від спускової скоби. Того першого дня путчу, коли ми глупої ночі пробилися до групи Діна, він ледве встиг перебалакати зі мною. Але розмова ця лишилась у мене в пам’яті назавжди…
— Ліно мені все розповів. — Він підвів на мене темні, без блиску очі. — Цікава історія…
Кажучи це, він весь час переводив погляд на карту — свіжу, із запахом друкарської фарби, з яскравими різноколірними стрілками. Карту склали жаби, ми знайшли її в кабіні ваговоза.
— Цікаво, що й казати. Все життя — у погоні за єдиним коханням, так я зрозумів? З краю в край…
— З реальності в реальність.
— Ну, це для мене надто мудровано, я простий горновий. Для мене є одна реальність, одна любов — революція. І для них теж.
Справді, всі, хто входив і виходив від Діна, кричали, курили, люто сперечалися, а іноді й мовчали, заглиблені у свої думки — наскільки можна бути заглибленим у такому гаморі, — всі ніби світилися зсередини небаченим ще, небувалим світлом. Тут, у колишньому офісі хімічного заводу, перетвореного на день у фортецю, був один з осередків повстання. З безладдя, з хаосу, викликаного несподіваним заколотом жаб, почала вже вимальовуватися ситуація. Місто двигтіло від канонади, за широченним вікном видніли заграви.
— Єдина реальність — це боротьба. Боротьба з тими за цих. Решта все проти цього не варте виїденого яйця. Коли вже тобі випало таке свято…
Він не доказав, певно, вважаючи, що нема сенсу переконувати в очевидному. З видимим зусиллям відірвався від карти.
— Ви показали непогані тактичні здібності. Кмітливість, оперативність, рішучість. Центр вирішив довірити вам ділянку повстання у районі Річкової, там уже зібрано загін. Ми повідомили туди про вас. Вирушайте, командуйте. Гадаю, це справжнє діло.
— Але ж я…
Він потис мені руку і взяв трубку телефону. Вбіг Ліно, з ним ще двоє, вони потягли Діна до вікна, тицяючи пальцями в нову заграву. Палали склади. Ще люди — зв’язкові, ополченці, поранені… Ледве я вийшов до ліфту, як поводатар трохи не бігцем потягнув мене до дверей, потім на мотоциклі — по нічному затемненому місту, серед стрілянини й пожеж, остерігаючись сліпої міни…
Я кинув ручку на стіл.
— А якщо я не погоджусь?
Нестор усе ще всміхався, він вважав, що це якийсь неврастенічний жарт, викликаний перенапруженням.
— Я не хочу повертатись.
І поки я це казав, всього мене знов пойняла тривога й неспокій, але тепер уже не за себе.
— Танки, танки з жабами!
— Що?
Можливо, він подумав, що я схибнувся, але тепер мені це було байдуже.
— Швидше варіатор! Я мушу негайно повернутися! Нестор уже зрозумів і зразу ніби згас.
— Спокійно. Ми ще тримаємо лінію аж до моменту підпису вашої дружини.
— К бісу дружину. Ви часом не маєте… протитанкових набоїв?
Судовий урядовець холодно дивився на мене.
З потерпілого, з жертви великого почуття, я у нього на очах перевтілювався у відщепенця, що знайшов своє покликання в чужій кривавій колотнечі. Але ця битва тепер не може бути для мене чужою…
— Ну чого ви стоїте? Я маю на це право, ви самі так казали!
— Все правильно. Але врахуйте — ця ваша ухвала остаточна. Більше не буде ніяких можливостей вибору. Повернення теж відпадає. — Він усе барився. — Я так зрозумів, вас там можуть уколошкати будь-якої миті?
— Вмикайте ж бо варіатор, хай вам грець!
За скляними дверима кімнати, в глибині коридора я помітив жіночу постать, що швидко наближалася. Несторова рука нестерпно-спокійно-болісно-неквапливо пройшлася по панелі пульту…
Твоя правда, Діне. Є тільки одна реальність, одна-однісінька, заради якої варто жити.
Олег Романчук
ОСТАННІЙ ВИНАХІД АРХІМЕДА
Не чіпай мої кола!
Осінь уже встигла торкнути своїм сірим рукавом вершини сіцілійських скель, від чого острів зробився безбарвним і якимсь беззахисним. Журливо кричали білосніжні чайки, передчуваючи сумну пору року, і в їхньому клекоті чулося щось тужливо-моторошне. Пташиним чуттям вони ніби вловлювали небезпеку, що нависла над непокірним сусідом могутнього Риму.