Айрис Мердок – Чорний принц (страница 79)

— Вас неможливо виправдати, — сказав Арнольд. — Навіщо сперечатися? Хіба ви не бачите, що все скінчилося. Попустували з дурним дівчиськом, та й годі. Чари розвіялися. І дайте мені цей гайковий ключ. Мені не подобається, як ви його тримаєте.

Я віддав йому ключ, але не відійшов від дверей.

— Джуліан, вирішуй, — сказав я.

Вона в сльозах спробувала швидко, але рішуче висмикнутися з батькових лещат.

— Я не йду з тобою. Я збираюся залишитися тут, із Бредлі.

— Ох, дякувати Богові, — зрадів я, — дякувати Богові.

— Я хочу послухати, що скаже Бредлі. Повернуся до Лондона завтра. Але я не збираюся залишати Бредлі самого посеред ночі.

— Дякувати Богові.

— Ти йдеш зі мною, — наполягав Арнольд.

— Ні, не йде. Вона сказала, як хоче вчинити. А тепер, будь ласка, ідіть собі. Арнольде, подумайте. Ви ж не хочете, щоб ми билися через це? Чи ви хочете розкришити мою голову тим гайковим ключем? Я обіцяю, що завтра привезу Джуліан до Лондона. Ніхто не силуватиме її, ніхто не може змусити її хай там до чого, вона чинитиме так, як хоче, і я не збираюся її викрадати.

— Будь ласка, іди, — озвалася Джуліан. — Мені шкода. Ти був люб’язний і… спокійний, але сьогодні я мушу залишитись тут. Я обіцяю, що прийду до тебе й вислухаю все, що ти хочеш сказати. Але, будь ласка, побудь милосердним і дозволь мені вислухати його. Ми поговоримо, зрозумій. Правду кажучи, ти нічого не можеш тут вдіяти або змінити.

— Її правда, — погодився я.

Арнольд не подивився на мене. Він надзвичайно зосереджено й безутішно роздивлявся свою доньку. Потім зітхнув, наче вдавився повітрям.

— Ти обіцяєш повернутися завтра додому?

— Я приїду, і ми побачимося завтра.

— Чи обіцяєш ти повернутися додому?

— Так.

— І більше не… сьогодні вночі… от дідько… якби ти тільки знала чи могла уявити, як учинила зі мною…

Я відійшов від дверей, і Арнольд промаршував у темряву. Я ввімкнув світло на ґанку. Наче проводжав гостя. Ми з Джуліан стояли, мов подружжя, і дивилися, як Арнольд сідає до своєї автівки. Щось заторохтіло — це він кинув назад гайковий ключ. Фари несподівано засвітилися й вихопили з темряви гравійну доріжку, порослу кволими розквітлими будяками, кошлату яскраво-зелену траву й вервечку білих стовпчиків огорожі. Потім світло рвучко повернуло, осяявши відчинені ворота, і рушило дорогою геть від нас. Я потягнув Джуліан назад до будинку, зачинив двері й припав до її стоп, укляк, обіймаючи її ноги та притискаючись головою до пругу синьої сукні.

Якусь мить вона терпіла ці обійми, а потім обережно вивільнилася, пішла до спальні й сіла на ліжко. Я кинувся слідом і спробував обійняти її, але вона відштовхнула мене легким і ніжним напівсвідомим порухом.

— Ох, Джуліан, ми ж не втратили одне одного, чи не так? Мені так страшенно шкода, що я збрехав про свій вік, це було дурницею. Але ж насправді це не має значення, правда? Я маю на увазі, що ми вищі за такі дрібниці, вони не мають для нас значення. Я не міг вирушити цього ранку до Лондона, хоча знаю, що злочинно було не поїхати туди. Але я скоїв цей злочин через те, що кохаю тебе.

— Я почуваюся так збентежено, — зізналася вона, — почуваюся так жахливо розрізнено…

— Дозволь мені пояснити, як…

— Будь ласка. Я не можу слухати, я просто не спроможна слухати… Усе це таке потрясіння… наче якась руйнація… я краще… гадаю, я просто піду до вбиральні, а потім спробую поспати. — Вона пішла геть, повернулася, зняла сукню й убрала поверх білизни темно-синю шовкову нічну сорочку. Вона вже скидалася на сновиду.

— Джуліан, дякую, що залишилась. Я з вдячністю обожнюю тебе за те, що ти залишилася. Джуліан, ти ж будеш доброю до мене, чи не так? Ти можеш зламати мою шию своїм маленьким пальчиком.

Вона стала важко вкладатися в ліжко, силувано рухаючись, наче стара баба.

— Правильно, — сказав я. — Поговоримо вранці, чи не так? А зараз ми поспимо. Якби ми лише могли заснути в обіймах одне одного, це так допомогло б нам, чи не так?

Вона похмуро подивилася на мене; сльози на обличчі вже висохли.

— Можна мені залишитися, Джуліан?

— Бредлі… любий… зараз мені краще побути самій. Я почуваюся так, наче мною оволоділи чи… мене зламали… мені потрібно знову набути цілісності, а для цього… краще побути на самоті… просто зараз.

— Гаразд, я розумію, моя дорогоцінна кохана, моя мила. Я не буду… ми поговоримо вранці. Лише скажи, що пробачаєш мені.

— Так, так.

— На добраніч, люба моя.

Я поцілував її в чоло, а потім швидко підвівся, вимкнув світло й зачинив двері. Після цього я пішов до вхідних дверей, замкнув їх на ключ і на засув. Цієї ночі все видавалося можливим, навіть повернення Арнольда з гайковим ключем. Я сидів у кріслі у вітальні та шкодував, що не прихопив із собою хоч трохи віскі. Вирішив, що не спатиму цілу ніч.

Я почувався таким ображеним і наляканим, що важко було взагалі про щось думати. Хотілося скоцюрбитися від болю й застогнати. Який вигляд мало моє викриття та приниження її батьком? Яке це справило на неї враження? Арнольдові не довелося переламати мені коліна своїм тупим інструментом. Він і так досить успішно переміг. Що означатиме мій промах із Прісциллою? Ох, якби я лише знайшов час розповісти їй усе. А що, як Джуліан змінить свій погляд на мене? Чи здаватимусь я їй стариганом, який збожеволів від хтивості? Я мушу пояснити, що приховав Прісциллине самогубство, покинув її — спочатку живу, а потім мертву — на інших не лише тому, що хотів опинитися із Джуліан у ліжку. Я вчинив так через те, що все це важливіше, ніж здається; усе це наче відданість обіцянці, наче кара Божа, щось таке, у що я не можу втрачати віру. Чи здасться їй усе це безглуздям? Чи стане — і ця думка, боюся, завдавала мені найгірших страждань — різниця між сорока шістьма та п’ятдесятьма вісьмома роками фатальною?

Пізніше я подумав про Прісциллу, про те, як надзвичайно сумно все це, про нікчемне завершення її життя. Схоже, лише зараз моє серце осягнуло приголомшливу звістку про її смерть і я відчув щиру, та вже марну любов до сестри. Мені варто було подумати, як розрадити її. Мав бути якийсь вихід. Мене стала брати дрімота, тож я підвівся й потинявся кімнатою. Відчинив двері в спальню, прислухався до рівного дихання Джуліан і помолився. Пішов до ванної й подивився в дзеркало на своє обличчя. Воно більше не світилося благочестивим сяйвом. Очі ховалися межи зморшками, чоло вкрилося брижами, побляклу землисту шкіру помережали криваво-червоні прожилки. Я мав виснажений і старечий вигляд. Але Джуліан спокійно спала, а разом із нею спали всі мої сподівання. Я повернувся до крісла у вітальні, відкинув голову на спинку й тієї ж миті заснув. Мені наснилося, що ми з Прісциллою були молоді й ховалися під прилавком крамниці.

Я прокинувся в жахливому сірому, плямистому передсвітанковому світлі, що надавало незнайомій кімнаті примарного вигляду. Меблі, втративши чіткі обриси, скупчилися навколо мене, мов поснулі звірі. Усе навкруги здавалося вкритим брудними запиленими простирадлами. Крізь щілини між незграбно запнутих штор виднілося світанкове небо, бліде й похмуре, позбавлене кольорів: сонце ще не зійшло.

Спочатку я налякався, а потім повернулися спогади. Я став зводитися на ноги — тіло заціпеніло й боліло — і відчув якийсь огидний запах, напевно, мій власний. Похитуючись, я пішов до дверей, тягнучи заціпенілу ногу й хапаючись за спинки стільців. Прислухався біля дверей спальні. Тиша. Я надзвичайно обережно відчинив їх і просунув голову.

У кімнаті важко було щось побачити: світанкові сутінки, зернисті, як погана фотографія в газеті, схоже, не сприяли, а заважали зору. На ліжку панував якийсь безлад. Мені здалося, що я бачу обриси Джуліан. А потім я зрозумів, що це лише сплутані простирадла. У ліжку, як і в кімнаті, нікого не було.

Я тихенько погукав її на ім’я, побіг до інших кімнат. Навіть зазирнув, мов божевільний, до шафок із посудом. У будинку її не було. Я вискочив на ґанок, оббіг навколо будинку, вибіг на кам’янисте подвір’я й кинувся до дюн, викрикуючи її ім’я, волаючи на повен голос. Повернувшись назад, я натискав на клаксон автівки знову й знову, розтинаючи порожні й абсолютно спокійні світанкові сутінки жахливим набатом. Жодної відповіді. Можна було не сумніватися — вона зникла.

Я повернувся до будинку, ввімкнув усі лампи — ілюмінація приреченості на зорі нового дня — і знову обшукав помешкання. На туалетному столику лежав стос п’ятифунтових купюр — решта з грошей, які я дав їй на одяг (раніше я наполіг, щоб вона залишила їх у своїй ташечці). Ташечка, нова, яку вона придбала під час «магазинної лихоманки», зникла. Увесь її новий одяг досі висів на плечиках у шафі. Вона не залишила мені ані листа, ані записки — нічого. Вона зникла в нічній темряві разом із ташечкою, у своїй синій сукні з вербовим візерунком, без пальта, не сказавши жодного слова, вислизнувши з будинку, поки я спав.

Я побіг до машини, обмацав кишені штанів у пошуках ключа, кинувся назад, понишпорив у піджаку. Невже можливо, що Джуліан навмисно забрала ключі від машини, аби завадити мені наздогнати її? Урешті-решт я знайшов їх на столику в передпокої. Надворі небо, на якому так і не з’явилося сонце, налилося блискучою імлистою голубінню, що посеред неї висіла велетенська ранкова зірка. Звісно ж, я не міг завести машину. Потім вона завелася, смикнулась уперед, зачепилася за стовпчик воріт і загуркотіла вздовж дороги на максимальній швидкості. Сходило сонце.