Айрис Мердок – Чорний принц (страница 43)

Із цими роздумами я беруся до аналізу моєї нещодавньої (на той момент) поведінки, опис якої радо розгорну перед вами, шановний. У тому, що стосувалося Рейчел, я послуговувався сумішшю радше непристойних мотивів. Гадаю, усе змінив її емоційний лист. Листи — небезпечні механізми. Можливо, те, що вони виходять з ужитку, навіть на краще. Листа можна перечитувати й перетлумачувати нескінченну кількість разів, він розбурхує уяву й фантазію; лист наполягає, він з ентузіазмом дає свідчення. Я вже давно не отримував нічого, що скидалося б на любовного листа. Тому те, що це був саме лист, а не висловлювання viva voce[44], уже давало йому наді мною особливу владу. Ми часто вдаємося до важливих кроків у житті, опинившись у знеособлених умовах. Нам раптом здається, що ми символізуємо щось. Це може стати джерелом натхнення, а також способом знайти собі виправдання. Глибина листа Рейчел наповнила мене усвідомленням власної значущості, енергією, відчуттям, що я відіграю неабияку роль.

Крім того, як я вже казав, я був зворушений ідеєю перемогти Арнольда, не поділившись із ним таємницею. Такий інстинкт теж нерідко може змусити нас учинити кепсько. Якщо ми хочемо позбавити когось знань, ми хочемо принизити його. Моє обурення Арнольдом стосувалося не лише загалом нашої освяченої часом дружби. Воно було викликане також шоком, коли я побачив, як Рейчел лежить на ліжку в кімнаті з запнутими завісами й ховає обличчя під простирадлом. Саме тоді я відчув гостре співчуття до неї, яке — хоча й забруднене відчуттям зверхності, як, імовірно, будь-яке співчуття, — стало крихітним фрагментом помірковано чистих емоцій у всій їх суміші. Чи повірив я Арнольдові, який стверджував, що це був «нещасний випадок»? Напевно, повірив. Напевно, у темряві свого егоїстичного співчуття я все ж таки бачив Рейчел Арнольдовими очима: вона була дещо істеричною й не завжди правдивою жінкою середнього віку. Спілкуючись з одруженою парою, неможливо зберегти нейтралітет. Гаряча магнетична сила того, якими вони бачать одне одного, змушує спостерігача вагатися. А ще я, зрозуміло, ображався на Рейчел, бо вона змусила мене поводитися сміховинно. Нам важко пробачити людині, через яку постраждала наша гідність.

Із Рейчел мене пов’язували марнота й стурбованість, а ще заздрість (до Арнольда), співчуття, щось схоже на любов і, безумовно, періодична гра фізичного бажання. Як я вже пояснював, навіть тоді (особливої заслуги в цьому немає) я був байдужим до людського тіла. Я мимохіть і без виразного здригання стикався з тілами в переповнених потягах у метро. Але загалом не надавав значення цим зовнішнім оболонкам душ. Мої друзі мали обличчя, а все решта мене не займало й могло б навіть бути ектоплазмою. Від природи я не був ані візуалом, ані кінестетиком. Саме тому мені було цікаво виявити, що я хочу поцілувати Рейчел, що після значної перерви мені хочеться поцілувати якусь певну жінку. Почасти це переросло в збудження від можливості зіграти нову роль. Але, цілуючи її, я не думав про те, що робитиму далі. Те, що сталося потім, було ненавмисним і заплутаним. Звичайно, я цього не заперечував і розумів, що все матиме серйозні наслідки. Так і сталося.

Гадаю, що мені досі не вдалося зрозуміти, що такого особливого було в наших з Арнольдом стосунках. Імовірно, мені варто ще раз спробувати описати нашу дружбу. Я, як уже казав, «відкрив» його: спершу я був Арнольдовим покровителем, а він — моїм вдячним протеже! Пригадую навіть, що думав про нього як про домашнього песика (Баффін схожий на тер’єра). Ми мали навіть свої «собачі» жарти, які загубилися десь у часі. Але наші стосунки поступово отруїв його (публічний) успіх і моя (публічна) поразка. (Як важко найкращим із нас залишатися цілком байдужими до публіки!) Але навіть тоді ми дивовижно довго ставилися один до одного як джентльмени. Тобто я вдавав великодушність, а він — покірність, і частково ми й справді так почувалися. Таке симулювання — важлива деталь у житті недосконалих створінь. Правду кажучи, наші стосунки ніколи не були байдужими. Кидалося в очі, що ми весь час думаємо один про одного. Арнольд був (звісно ж, не в тому сенсі, як думає Френсіс Марло) найважливішим чоловіком у моєму житті. І це заслуговує на увагу, бо я мав чимало знайомих чоловіків, товаришів з офісу, як-от Гартборн чи Ґрей-Пелем, а також літераторів, журналістів, юристів і науковців, про яких тут не згадую, бо вони не відіграли жодної ролі в цій конкретній драмі. Без перебільшення можна сказати, що Арнольд зачаровував мене. Наші стосунки були шорсткими, не абсолютно «гладенькими», і це дарувало мені відчуття реальності. Наші розмови завжди викликали появу свіжих думок. До того ж, як це не парадоксально, часом Баффін здавався мені породженням моєї особистості, моїм заблудлим і незнайомим alter ego. Він змушував мене щиро сміятися. Я любив його комічне масне собаче лице та бліді іронічні очі. Він завжди був різкий, завжди злегка дражнився, завжди злегка нападав, завжди злегка (не можу уникнути цього слова) фліртував зі мною. Він добре розумів, що символізує для мене невтішного й навіть трохи загрозливого сина. Він грав свою роль дотепно та зазвичай люб’язно. Лише в останні роки, після кількох відвертих суперечок, я став убачати в ньому джерело болю й трохи віддалився. Усі його зауваження тепер здавалися «шпильками». Моє життя минало, значного випробування, у яке я вірив, так і не відбулося, й Арнольдів легкий успіх дратував мене щораз більше.

Чи ставлюся я до нього як до письменника несправедливо? Можливо. Хтось казав, що всі письменники-сучасники — або наші друзі, або наші вороги; і бути об’єктивним до тих, хто живе у твою епоху, справді нелегко. Обурлива досада, від якої я не міг утриматись, коли бачив схвальні відгуки на Арнольдові книжки, мала, звісно ж, свої підлі причини. І все ж я кілька разів досить старанно намагався розсудливо поміркувати про цінність Баффінових робіт. Гадаю, найбільшу неприязнь я відчував до Арнольда через те, що він був базіка. Писав він, зрозуміло, дуже недбало. Але це була не повсякденна неохайна балаканина, а частина того, що дехто називав його «метафізикою». Арнольд повсякчас намагався взяти гору над світом, проливаючись на нього запашною водою з ванни. Такий усеосяжний вільнодумний імперіалізм розбігався з моїм власним набагато точнішим розумінням мистецтва, яке мало б стискати й рафінувати концепцію, поки від неї не залишиться майже нічого. Я завжди вважав мистецтво одним з аспектів добропорядного життя і, відповідно, таким само складним, як життя; тоді як Арнольд — мені шкода навіть казати це — вважав мистецтво «розвагою». І саме через це, попри дещо «міфологічну» помпезність, деякі критики всерйоз вважали його «мислителем». Арнольд ніколи по-справжньому не працював над своїм «символізмом». Він у всьому вбачав значущість, усе було нечітко окресленою частиною його міфології. Попри те що «в житті» Баффін був розумний чоловік, інтелектуал і затятий сперечальник, «у мистецтві» він виявився простаком, якому не вдавалося навіть розрізняти поняття. (Уміння розрізняти поняття — центральний елемент не лише філософії, а й мистецтва.) Причина цих невдач крилася, принаймні частково, в Арнольдовій палкій балакучій релігійності. На свій заплутаний лад Баффін був прихильником Юнґа. (Я не відчуваю до цього теоретика особливої неповаги, просто так сталося, що його твори здаються мені нечитабельними.) Для Арнольда як митця життя було суцільною витіюватою метафорою. На цьому, гадаю, мені варто припинити оцінювати його, бо вже чую, як у мій тон просочується отрута. Мій друг П. частенько вчив мене, що мовчання абсолютно потрібне з духовного погляду. Як митець, я вже й раніше шанобливо та інстинктивно зрозумів це, і мої знання дали мені право на презирство, яке я завжди відчував до Арнольда.

Мої стосунки із сестрою були значно простішими й набагато складнішими. Стосунки між братами й сестрами завжди складні, хоча й вважаються аж так само собою зрозумілими, що їхні простодушні учасники не завжди можуть збагнути, у яке павутиння любові і ненависті, суперництва і згуртованості потрапили. Як я вже пояснював раніше, я ототожнював себе з Прісциллою. Нажаханий біль, який я відчув у відповідь на Роджерове щастя, був лише захисною реакцією. Мене ображала безкарність, з якою цей чоловік зміг проміняти літню дружину на молоденьку дівчину. Можете не сумніватися, це мрія будь-якого чоловіка; але в цій ситуації я опинився на місці літньої дружини. Правду кажучи, моя симпатія до Рейчел якимось дивним чином розвинулась із симпатії до Прісцилли, попри те що Рейчел була геть інша — упертіша, розумніша й привабливіша. З іншого боку, Прісцилла дратувала мене так, що я вкрай лютився. Я взагалі не зношу плаксіїв і скигліїв. (Мене зворушило те, що Рейчел сказала про «вогонь». Лихо має висікати іскри, а не породжувати жаль до самого себе.) Тиша, яку я завжди так високо оцінював, це ще й уміння стиснути зуби у відповідь на побої. Сльозливих зізнань я теж не люблю. Читачі побачать, як швидко я заткнув пельку Френсісові Марло. І цим я теж відрізнявся від Арнольда. Баффін навіть стверджував, що це частина його письменницької «роботи» й повсякчас огульно заохочував людей жалітися йому на свої проблеми. (Він попрактикувався на Крістіан, коли вони вперше зустрілися.) Звісно ж, річ тут була в злісній цікавості, а не в співчутті, що й призводило часто до непорозумінь і майбутньої гіркоти. Арнольд був видатний «окозамилювач» для людей будь-якої статі. Я зневажав це. Повернімося до Прісцилли: я був страшенно стурбований її нещастями, але в жодному разі не хотів у них заглиблюватися. Я завжди дотримувався думки: щоб бути добрим сусідом, потрібно реалістично оцінювати свої межі як помічника. (Арнольдові цього відчуття точно бракувало.) Я не збирався дозволити Прісциллі впливати на мою роботу. І я не збирався «ставити на ній хрест», як учинила Рейчел. Людей не так легко знищити.