Айрис Мердок – Чорний принц (страница 18)
Це було наступного дня після її подвигу зі снодійними пігулками. Швидка відвезла її до шпиталю, з якого сестру виписали вже по обіді. Вона повернулася до моєї квартири й лягла в ліжко. Зараз уже пів на одинадцяту ранку, а Прісцилла й досі лежала в ліжку, у моєму ліжку. Сяяло сонце. Поштова вежа блищала новенькими карбованими деталями.
Знайти Арнольда й Крістіан мені, звісно ж, не вдалося. Пошуки чогось, як зауважили психологи, обмежують наше сприйняття: цілий світ раптово перетворюється на постамент, на якому примарно видніється те, що ми шукаємо. Знайомі вулички навколо мого будинку вже ніколи не позбавляться цього переслідування — вони наповнилися не-видіннями цієї парочки, що тікала, сміялася, глузувала, видаючись надзвичайно реальною і, втім, невидимою. Інші пари вдавали їх, змушували зникати, повітря курилося ними. Але Арнольд ніколи б не дозволив мені зіпсувати досконалість цього аж надто гарного жарту, занадто вдалого
Коли я повернувся до свого помешкання, воно було порожнє, а двері — розчахнутими. Я сів у вітальні в «крісло для бесід» та якийсь час не відчував нічого, окрім щирісінького страху, жаху, у його класичній і найогиднішій формі. Арнольдів «жарт» був занадто гарний, аж до непристойності, щоб не побачити в ньому знамення: це видима частина якогось величезного невидимого жаху. Я трохи посидів там, важко дихаючи, занадто пригнічений, щоб хоча б розібратися у своїх стражданнях. Потім я став помічати, що з кімнатою щось не так: чогось бракувало. Урешті збагнув, що зникла бронзова пані на водяному буйволі — одна з моїх улюблених дрібничок, — і з роздратуванням згадав, що віддав її Джуліан. Як це сталося? Це теж було знаменням — зникнення речей передує щезненню Аладдінового палацу. Коли я врешті замислився, де моя сестра і що з нею, зателефонувала Рейчел і повідомила, що Прісциллу виписали й вона повертається додому.
Тієї болючої ночі я лежав без сну й вирішив, що з Крістіан та Арнольдом усе дуже просто. Мусило бути просто: це або простота, або божевілля. Якщо Арнольд «заприятелював» із Крістіан, я припиню з ним спілкуватися. Але, навіть вирішивши цю проблему, заснути мені не вдавалося. Перед очима кружляли вервечки кольорових картинок, які, наче відсіки обертових дверей, закручували мене й повертали до болісного світу, де спати не хотілося анітрішечки. Коли я нарешті заснув, мені наснилося власне приниження.
— Ну, гаразд, а чому ти так поспішала? Якщо, як стверджуєш, ти вирішила піти від Роджера цілу вічність тому, чому б просто не спакувати валізи й не викликати якось уранці таксі як годиться, поки він на роботі?
— Не думаю, що так ідуть від чоловіка, — зауважила Прісцилла.
— Так ідуть від чоловіків розсудливі дівчата.
Задзвонив телефон.
— Привіт, Пірсон. Це Гартборн.
— О, привіт…
— Хотів запитати, чи не пообідаємо разом у вівторок?
— Вибачте, точно не знаю, тут моя сестра… Я зателефоную вам…
Вівторок? Уся моя концепція майбутнього розпалася на шматки.
Поклавши слухавку, я побачив через відчинені двері спальні Прісциллу в моїй смугастій червоно-білій піжамі: вона навмисно лягла незручно, широко розкинувши руки, наче ганчір’яна лялька, і не припиняла плакати. Ось таке воно — потворне життя без будь-яких чарів. Заплакане та пригнічене сестрине обличчя було зморшкуватим і старим. Хіба вона й справді колись походила на маму? Дві чіткі глибокі зморшки збігали з обох боків скривленого в риданнях рота. Струмки сліз змили жовтий шар пудри й оголили розширені пори на шкірі. Прісцилла не вмивалася, відколи приїхала.
— Ох, Прісцилло, припини, справді. Спробуй хоча б трохи побути хороброю.
— Я знаю, що маю жахливий вигляд…
— Хіба це має значення?
— То ти вважаєш, що я маю жахливий вигляд, ти думаєш…
— Не думаю! Прошу, Прісцилло…
— Роджер ненавидів мій вигляд, він так казав. А я часто плакала в нього перед носом, просто сиділа та ревла годинами й почувалася жалюгідно, та він і далі витріщався у свою газету.
— Ти змушуєш мене поспівчувати йому!
— А якось він намагався мене отруїти, смак був жахливий, і він просто дивився, та сам не їв.
— Прісцилло, усе це дурниці.
— Ох, Бредлі, якби ми не вбили дитину…
Вона вже поверталася до цієї теми якийсь час тому.
— Ох, Бредлі, якби ми зберегли дитину… Але звідки мені було знати, що я не зможу народити ще одну… Та дитина, моя єдина дитина, як подумаю, що вона існувала, кричала, що хоче жити, а ми свідомо вбили її. У цьому винен тільки Роджер, він наполягав, щоб ми позбулися її, не хотів одружуватися зі мною, ми вбили її, ту особливу, єдину, мою дорогеньку крихітну дитиночку…
— Ох, припини нарешті, Прісцилло. Тепер це був би двадцятирічний наркоман, який отруював би тобі життя. — Сам я ніколи не хотів мати дітей і не розумів, коли інші хотіли.
— Дорослий двадцятирічний син… було б кого любити… було б кому піклуватися про мене… Ох, Бредлі, тобі не відомо, як я вдень і вночі тужу за тією дитиною. Для нас із Роджером усе змінилося б. Думаю, Роджер зненавидів мене, коли дізнався, що я не можу мати дітей. І все одно це була його провина. Він знайшов того огидного коновала. Яка несправедливість, яка несправедливість…
— Звісно ж, несправедливість. Життя взагалі несправедливе. Перестань плакати й спробуй бути розсудливою. Тобі не можна тут залишатися. Я не можу тебе підтримувати. Тим паче, що я їду геть.
— Я знайду роботу.
— Прісцилло, не вигадуй, хто тебе найме?
— Я мушу.
— Жінка за п’ятдесят без освіти й навичок. Тобі не вдасться знайти роботу.
— Ти такий
Знову зайшовся телефон.
У слухавці лунав єлейно-улесливий голос містера Френсіса Марло.
— Ох, пробачте заради Бога, Бреде, я вирішив дзвякнути, щоб поцікавитися, як там Прісцилла.
— З нею все гаразд.
— Ага, добре. Ох, Бреде, ще я хотів сказати, що психіатр зі шпиталю не радив залишати її саму, розумієте?
— Рейчел мене вже вчора повідомила.
— І, Бреде, послухайте й не сперечайтесь, щодо Крістіан…
Я кинув слухавку.
— Знаєш, — озвалася Прісцилла, коли я знову ввійшов до кімнати, — мама пішла б від тата, якби могла собі це дозволити, вона сказала мені це перед смертю.
— Не хочу нічого чути про таке.
— Колись давно ви з татом змушували мене почуватися присоромленою й гіршою за вас, ви так жорстоко поводилися зі мною й мамою, мама була така нещасна…
— Ти мусиш або повернутися до Роджера, або укласти з ним певну фінансову угоду. Мене це не обходить. Тобі краще бути готовою до цього.
— Бредді, прошу, може, ти поїдеш і побачишся з Роджером?
— Ні, не поїду!
— О Господи, якби я прихопила із собою прикраси, вони так багато важать для мене, я заощаджувала, щоб їх придбати, і мій норковий палантин. І два срібних кубки з мого туалетного столика, і маленьку малахітову шкатулку…
— Прісцилло, не будь дитиною. Забереш усе це пізніше.
— Ні, я не можу, Роджер на зло мені їх продасть. Я мала єдину розвагу — купувати речі. Куплю якусь гарненьку штучку — і трохи розважуся, нашкрябаю кілька копійок із грошей на господарські витрати — і на душі легшає. Я мала діамантовий набір і намисто з кришталю й лазуриту, воно, між іншим, було недешевим, і…
— Чому Роджер не телефонує? Він мав би здогадатися, що ти тут.
— Він занадто гордий та ображений. Ох, знаєш, мені навіть трохи шкода Роджера, він був таким жалюгідним, коли кричав на мене чи взагалі не розмовляв; мабуть, глибоко всередині він дуже нещасний, по-справжньому зруйнований і психологічно зламаний через щось. Іноді я відчувала, що він утрачає глузд. Чи хтось може довго так жити? Бути таким злим і нікого не любити? Він не дозволяв мені готувати йому їжу й не пускав мене до своєї кімнати, а я знаю, що він ніколи не застеляв ліжко, і весь його одяг був заношений і смердів; часом він навіть не голився, і я думала, що він втратить роботу. Може, його й вигнали, а він не наважувався мені зізнатися. А зараз усе, мабуть, ще гірше. Я хоч трохи тримала будинок у чистоті, хоча це було дуже непросто, зважаючи, що Роджера це не зачіпало. А тепер він сам у тому задрипаному свинарнику, не їсть, не дбає про себе…
— Я думав, що біля нього упадають жінки.
— Ох, напевно, у нього були якісь жінки, але лише ті жахливі, корисливі кралі, яким тільки й потрібні його гроші й випивка; Роджер жив таким життям до того, як ми побралися, у цьому порожньому матеріалістичному світі… Ох, мені так шкода його, він створив довкола себе пекло, а тепер опинився в самісінькому його центрі з депресією та купами немитого посуду…
— То чому б тобі не поїхати додому й не помити там усе?!
— Бредлі, будь ласка, поїдь до Брістоля…
— Як на мене, схоже, що ти аж умираєш, так хочеш повернутися до чоловіка…
— Будь ласка, поїдь і забери мої прикраси. Я дам тобі свого ключа.
— Та досить уже торочити про ті прикраси. З ними все гаразд. За законом вони так чи так твої. Прикраси належать жінці.
— Річ не в законі. Ой, я так хочу їх бачити, вони єдине, що я маю, а більше в мене немає нічого, нічого в усьому світі, я чую, як вони плачуть за мною… усі маленькі прикраси й смугаста ваза…