Артур Мэйчен – Зібрання творів (страница 73)

— Завжди, аж донедавна, точніше, до минулої неділі. Певна річ, Еліс, як розумна дівчина, зразу ж поговорила з Джорджем і сказала йому, що одруженій парі в жодному разі не можна жити разом зі свекрухою, «особливо, — продовжила вона, — коли твоя матір, наскільки я бачу, не у захваті від мене». Він, звісно, сказав їй, що у матері просто така манера вести розмову і насправді вона нічого образливого не мала на увазі. А проте Еліс якийсь час уникала зустрічей з ним і навіть натякала, що ситуація може дійти до того, що йому доведеться обирати між нею та своєю матір'ю. І так справи йшли всю весну і літо, а тоді, напередодні державного свята у серпні, Джордж знову порушив цю тему і сказав Еліс, як його засмучує думка про непорозуміння між нею та його матір'ю, і як він хоче, аби вони поладнали між собою, мовляв, хоч його матір дещо старомодна і дивакувата, проте за відсутності Еліс вона дуже добре про неї відгукується. Одне слово, Еліс погодилася, щоб у понеділок його матір разом з ними поїхала до Гемптон Корту — дівчина завжди мріяла туди потрапити. Пам'ятаєш, яка тоді гарна днина видалася?

— Так, — сказав Дарнелл неуважно. — Звісно, як таке забути — я тоді весь день просидів під шовковицею, а потім ми вирішили там і повечеряти — влаштували щось на кшталт пікніка. Щоправда, комарі тоді добряче дошкуляли, але загалом то був чудовий день.

Його слух був зачарований величною, божественною мелодією якоїсь прадавньої пісні, яка могла звучати у первозданному світі, де всі навколо не говорили, а наспівували, і слова — символи могутності — не можна було осягнути розумом, бо вони торкалися самої душі. Він відхилився на спинку крісла і мовив:

— І як у них все минуло?

— Не знаю, коханий, чи ти повіриш, але та клята жінка поводилася препаскудно, гірше, ніж будь-коли. Вони зустрілися, як було домовлено, на Кью-бридж і сяк-так всілися в омнібус. Еліс думала, що отримає від подорожі неймовірне задоволення. Але де там! Не встигли вони сказати «доброго ранку», як місіс Маррі почала просторікувати про Кью-Ґарденс, як там, мовляв, красиво, набагато краще, ніж у Гемптоні, і то без зайвих витрат — достатньо лиш перейти через міст. І поки вони чекали на омнібус, вона все не замовкала і торочила про те, що в Гемптоні начебто немає нічого, вартого уваги, крім потворних старих картин, декотрі з яких такі непристойні, що порядній жінці, а особливо дівчині, на них не слід дивитися, і дивувалася, як королева взагалі дозволила таке виставляти, вбиваючи всяке в голови дівчат, що і без цього були дуже легковажними. Говорячи все це, стара карга кидала на дівчину промовисті погляди — Еліс пізніше мені зізналася, що із задоволенням надавала б їй ляпасів, якби та не була літньою жінкою та ще й матір'ю Джорджа. А тоді вона знову завела розмову про Кью-Ґарденс, про те, які там чудові оранжереї, де ростуть пальми та інші цікаві рослини, а ще лілії завбільшки із стіл, і який там чудовий вид на річку. Еліс казала, що Джордж був дуже милий. Спершу він був неабияк приголомшений, адже стара жінка пообіцяла йому добре поводитися з Елліс. А потім він ніжно, але твердо сказав своїй матері: «Що ж, мамо, ми поїдемо до Кью-Ґарденс іншим разом, а сьогодні Еліс дуже хотіла потрапити в Гемптон, я й сам туди хочу!» У відповідь місіс Маррі лише пирхнула та жовчно зиркнула на дівчину, аж тут під'їхав омнібус, і їм довелося видиратись на свої сидіння. Всю дорогу до Гемптона місіс Маррі щось невиразно бурмотіла собі під ніс. Еліс не могла розібрати її слів, але час від часу до неї долинали окремі фрази, як от: «Шкода, коли мати старіє, а син нахабніє», «Шануй своїх батька й матір», «Лежи тихо на полиці, — мовила господиня старому черевикові, як недобрий син своїй матері», «Ти йому — повагу, а він тобі — зневагу».

Еліс думала, що то якісь прислів'я (окрім, звісно, однієї із заповідей), бо Джордж завжди говорив про те, яка старомодна в нього матір. Але їх було дуже багато, і у всіх був натяк на них із Джорджем, тож дівчина вирішила, що місіс Маррі вигадувала їх на ходу, поки вони їхали до Гемптона. Еліс каже, що це цілком у стилі Джорджевої матері — каверзної, злостивої жінки, в якої рот не закривається, мов у м'ясника суботнього вечора. Нарешті вони дісталися до Гемптона, і Еліс подумала, що місіс Маррі тут сподобається і вони гарно проведуть час. Але вона тільки те й робила, що бурчала, та ще й так голосно, що на них аж люди оберталися, а якась жінка на весь голос, щоб усі почули, сказала: «Ах, вони колись теж постаріють», що дуже розлютило Еліс, бо, за її словами, вони нічого поганого не робили. Коли вони показали їй каштанову алею в Буші-парку, місіс Маррі сказала, що вона дуже довга і пряма і що їй нудно на неї дивитися. А ще старій здалося, що олені (ти ж знаєш, які вони красиві) виглядали змарнілими та жалюгідними, і їм би пішли на користь помиї для свиней, замішані з великою кількістю корму. Вона заявила, що знає, які вони нещасні, з виразу їхніх очей, які наче промовляли до неї, і запевняла, що доглядачі їх лупцюють. І так було з усім. Жінка сказала, що пам'ятає сади в Гаммерсміті та Ґаннерсбері, в яких росло набагато більше квітів, а коли повели її до місця, де попід деревами протікала Темза, вона визвірилася на них, мовляв, нащо було її тягти з дому до звичайнісінького каналу, по якому пливе якийсь задрипаний пароплав. І так цілісінький день. Еліс сказала, що була тільки рада повернутися додому і нарешті спекатись її. Ото не пощастило бідолашці, еге ж?

— Ще б пак. Але що ж трапилося минулої неділі?

— Щось геть неймовірне. Того ранку я помітила, що Еліс була якась немов сама не своя. Вона довше, ніж зазвичай, мила посуд після снідання і доволі різко відповіла мені, коли я зайшла до неї запитати, чи скоро вона буде готова допомогти мені з пранням. Зайшовши на кухню, я помітила, що вона робила свою роботу вкрай повільно, тому запитала в неї, в чому річ, і тоді вона мені все розповіла. Я не повірила власним вухам, коли вона пробурмотіла щось про те, що місіс Маррі вважає, нібито Еліс може знайти роботу хатньої робітниці з кращими умовами, але я одне за одним ставила їй запитання, поки все з неї не витягнула.

Це просто ще один доказ того, які ті дівчиська дурненькі та пустоголові. Я сказала їй, що вона схожа на флюгер. Хочеш вір, хочеш ні, але та стара карга була зовсім іншою людиною, коли одного вечора Еліс прийшла її навідати. Не знаю чому. Вона сказала дівчині, яка вона мила, і яка струнка, і яка в неї гарна хода, і що вона знає дівчат, які й наполовину не такі розумні чи гарненькі, але заробляють двадцять п'ять чи тридцять фунтів на рік, працюючи в гарних родинах. Вона як слід усе обміркувала й ретельно підрахувала, скільки дівчина зможе зекономити, «працюючи в порядній родині, де не скнарять, не скупляться, де ніхто не ховає речей за сімома замками», а тоді лицемірно продовжила нести всілякі дурниці про те, як сильно вона любить Еліс, і що тепер вона може спокійно померти, знаючи, яким щасливим буде її Джордж з такою чудовою дружиною, і про її заощадження, яких буде достатньо, щоб звести невеличкий будинок, закінчивши словами: «Якщо послухаєшся старої жінки, голубонько, небагато води спливе, перш ніж ти почуєш вінчальні дзвони».

— Зрозуміло, — мовив Дарнелл, — гадаю, з цього можна зробити висновок: тепер дівчина усім незадоволена?

— Так, вона ще зовсім молода і така дурненька. Я нагадала їй, як погано з нею поводилася місіс Маррі, і сказала, що, звісно, її право — змінити місце роботи, але все може обернутися тільки на гірше. У будь-якому разі, я, схоже, переконала її добре все обмізкувати. Розумієш, до чого воно йдеться, Едварде? Я здогадуюся. Думаю, стара карга намагається переконати Еліс покинути нас, щоб сказати своєму синові про те, яка вона мінлива, і наведе одну зі своїх дурнуватих приказок: «Мінлива жінка — наліво стежинка» чи щось схоже на це. Жахлива стара карга!

— Що ж, — мовив Дарнелл, — сподіваюся, Еліс не піде від нас. Інакше тобі додасться клопотів — не так і просто знайти нову служницю.

Він знову набив люльку і задумливо запахкав, відпочиваючи після дня, сповненого марнотної та виснажливої роботи. Французьке вікно було навстіж відчинене, і в кімнаті нарешті війнуло свіжим вітерцем, який приніс запах дерев, усе ще вбраних в зелені шати у цій посушливій долині. Пісня, яку Дарнелл із захватом слухав, а тепер ще й вітерець, що навіть у цю висхлу, похмуру околицю доносив пахощі лісу, викликали у нього перед очима видиво, і він замислився над речами, які його вуста не в змозі були висловити.

— Вона, напевно, дуже капосна стара, — врешті мовив він.

— Місіс Маррі? Звісно, що так. Злоблива відьма хоче намовити дівчину покинути затишне гніздечко, де їй добре ведеться.

— Так. А якій людині може не сподобатися Гемптон-Корт! Це добре ілюструє те, яка вона погана.

— Там чудово, правда?

— Ніколи не забуду того дня, коли вперше там побував. Це було невдовзі після того, як я переїхав до Сіті. Того самого року. У червні в мене була відпустка, але я отримував таку мізерну зарплатню, що не міг дозволити собі поїхати кудись на море чи деінде. Пам'ятаю, як один із моїх колег запропонував мені вирушити у туристичний похід до Кента. Я б залюбки пристав на його пропозицію, та мені б і на це не вистачило грошей. І знаєш, що я зробив? Тоді я мешкав на Ґрейт-Коледж-стріт, і першого дня своєї відпустки я провалявся в ліжку аж до полудня, а по полудню сидів у м'якому кріслі й курив люльку. На той час я купив новий сорт тютюну — один шилінг і чотири пенси за дві унції, набагато дорожчий, ніж я собі міг дозволити, — і неймовірно ним насолоджувався. Було страшенно спекотно, а коли я зачинив вікно і завісив його червоною фіранкою, стало ще гарячіше — о п'ятій годині кімната була як розжарена пічка.