Артур Мэйчен – Зібрання творів (страница 67)

Меріан повсякчас відчувала несхвальне ставлення родини до її заміжжя, а Рейнолдси з часом пошкодували про свої слова, коли торговець вугіллям збив такі-сякі статки і почав орендувати землю під забудову неподалік віл Крауч Енду — як виявилося, дуже вигідно. Ніхто й подумати не міг, що Ніксон здатен на щось у цьому житті, але вони з дружиною вже багато років жили в Барнеті у красивому будинку з еркерами, живоплотом і огородженою ділянкою. Обидві родини бачилися нечасто, бо містер Рейнолдс не досяг великих успіхів. Звісно, тітку Меріан разом з її чоловіком запросили на весілля Мері; запрошення вони не прийняли, але натомість надіслали свої вибачення разом із вишуканим набором срібних апостольських ложок. Боялися, що їхні життєві шляхи більше не перетнуться. Однак на день народження Мері тітка написала їй дуже ласкавого листа, вклавши до конверта чек на сотню фунтів «від неї з Робертом». Відколи їм подарували ті гроші, Дарнелли роздумували над тим, як ними краще розпорядитися. Місіс Дарнелл хотіла вкласти все до копійки в державні цінні папери, але містер Дарнелл наголошував на тому, що відсоткові ставки були сміховинно низькі, і після довгої розмови він таки переконав дружину інвестувати дев'яносто фунтів у надійну шахту, яка приносила прибуток у розмірі п'яти відсотків. На цьому і порішили, але решта — десять фунтів, які місіс Дарнелл наполегливо хотіла відкласти — стала предметом роздумів і суперечок, таких само безкінечних, як суперечки філософських шкіл.

Спочатку містер Дарнелл запропонував умеблювати «вільну» кімнату. В будинку було чотири кімнати: їхня спальня, кімнатка для прислуги і ще дві, вікна яких виходили в сад. В одній з них зберігалися різні коробки, шматки якихось мотузок, окремі випуски часописів «Тихі дні» та «Недільні вечори» вкупі зі зношеними костюмами містера Дарнелла, що були охайно складені й запаковані, бо він поняття не мав, що з ними ще можна зробити. У другій кімнаті теж ніхто не жив, вона стояла зовсім порожньою, і одного суботнього вечора, повертаючись омнібусом додому та міркуючи над складним питанням про те, як витратити десять фунтів, він раптом подумав про непристойну порожнечу тієї вільної кімнати, і йому спало на думку, що тепер, завдяки тітці Меріан, її можна умеблювати. Всю дорогу додому він був поглинутий цією чудовою ідеєю, але, зайшовши до помешкання, нічого не сказав дружині, оскільки вважав, що його задум ще треба відшліфувати. Він лише сказав місіс Дарнел, що повинен знову вийти у важливих справах, але пообіцяв неодмінно повернутися додому на чай о пів на сьому. Мері це анітрохи не засмутило, бо вона хотіла надолужити час, згаяний за читанням книжок з домашньої бібліотеки. Насправді, Дарнелл, сповнений фантазій з облаштування нежилої кімнати, хотів порадитися зі своїм другом Вілсоном, що жив у Фулгемі і часто давав йому цінні поради, наприклад, як розпоряджатися грішми з найбільшою для себе вигодою. Вілсон був представником торгової фірми «Бордо», тому Дарнелл переймався тим, що може не застати його вдома.

Проте його побоювання були марні. Дарнел заскочив у трамвай, що їхав по Ґолдгок-роуд, а решту дороги пройшов пішки. Він дуже зрадів, побачивши Вілсона, який порався біля клумб у саду перед своїм будинком.

— Не бачив тебе цілу вічність, — весело сказав він, вгледівши Дарнелла, що підійшов до загорожі. Заходь. Ой, геть забув, — додав він, помітивши, як Дарнелл возиться з ручкою від фіртки, намагаючись увійти. — Ти так не відчиниш. Дай я тобі покажу.

Надворі стояв спекотний червневий день, і Вілсон був одягнений в те, що поспіхом накинув на себе, повернувшись із Сіті. На ньому був солом'яний капелюх, позаду якого звисала легка хустина, захищаючи його шию від сонця, куртка вільного крою і трикотажні штани кольору вересу.

— Ось як це робиться, — сказав він, впустивши Дарнелла, — це така собі хитрість. Тобі зовсім не треба повертати ручку. Просто слід сильно натиснути, а тоді різко потягти на себе. Це мій винахід, який я хочу запатентувати. Розумієш, таким чином я убезпечую себе від усіляких непрошених гостей, яких вистачає у передмісті. Тепер я можу спокійно залишати місіс Вілсон вдома одну. Ти й гадки не маєш, як їй раніше надокучали.

— Але як щодо відвідувачів? — запитав Дарнелл. — Як вони потрапляють до вас?

— Ми їм пояснюємо, як воно працює. Крім того, — додав він якось ухильно, — хто-небудь з нас їх неодмінно побачить. Місіс Вілсон майже завжди крутиться біля вікна. Щоправда, зараз її немає вдома — пішла навідати своїх друзів. Сьогодні, гадаю, вони зустрічаються у Беннеттів. Адже нині перша субота місяця, так? Ти знайомий з Дж. В. Беннеттом, чи не так? О, він засідає у парламенті. Непогано почувається. Якось на днях він дав мені добру пораду.

— Але, — почав Вілсон, коли вони рушили до парадних дверей будинку, — навіщо ти одягнувся у все чорне? Тобі ж спекотно. Поглянь на мене. Хоч я й порався в саду, але почуваюся свіжим як огірочок. Підозрюю, ти не знаєш, де можна придбати такий одяг? Мало хто знає. Як думаєш, звідки він у мене?

— З Вест-Енду, гадаю, — відповів Дарнелл, намагаючись бути ввічливим.

— Саме так усі й кажуть. Поглянь, який гарний крій. Гаразд, тобі я скажу, але про це не варто всім розповідати. Мені підказав Джеймсон — ти його знаєш, «Джім-Джемс», власник крамнички з китайськими товарами на Істбрук, 39, і наголосив, що не хоче, щоб кожен в Лондонському Сіті знав про цю крамницю. Але тобі досить звернутися до Дженнінґса, що облаштувався в межах Лондонської стіни, та назвати моє ім'я, і все буде добре. А як гадаєш, скільки я за нього дав?

— Поняття не маю, — відповів Дарнелл, який в житті не купував собі таких костюмів.

— Ну подумай!

Дарнелл уважно оглянув Вілсона. Куртка висіла на ньому мішком, штани теліпалися на ногах, а на випуклих місцях тканина так вицвіла, що колір вересу ледь вгадувався.

— Думаю, щонайменше три фунти, — нарешті мовив він.

— Якось днями я те саме запитав у Денча, і він назвав ціну чотири фунти і десять шилінгів, а його батько, до речі, великий торговець на Кондуїт-стріт. Насправді я віддав за нього всього тридцять п'ять шилінгів і шість пенсів. Хочеш роздивитися поближче? Лиш поглянь на цей крій.

Дарнелла приголомшила така сміховинна ціна.

— Між іншим, — продовжував Вілсон, вказуючи на свої новенькі коричневі черевики, — знаєш, де треба купувати добротне шкіряне взуття? Є лише одне таке місце. «Містер Білл» на Ґаннінґ-стріт — усього дев'ять шилінгів і шість пенсів.

Вони прогулювалися садом, і Вілсон раз у раз привертав увагу Дарнелла до квітів на клумбах та біля бордюрів. Мало які з них пишалися цвітом, але всі були акуратно висаджені.

— Тут ростуть туберози, — сказав він, вказуючи на рівнесенький рядок хирлявих рослин. — Ось настурції. Це новинка — молдавське апельсинове дерево. А це флокси.

— А коли вони зацвітають? — спитав Дарнелл.

— Більшість наприкінці серпня або на початку вересня, — коротко відповів Вілсон. Він був трішки злий на себе, що так захопився розмовою про квіти, бо помітив, що Дарнеллу до них байдуже. І справді, на того наринули туманні спогади, які він ледь стримував, про якийсь старий, покинутий сад, сповнений пахощів, що ховався за сірими стінами, та про аромат польових квітів, які росли біля струмка.

— Я хотів порадитися з тобою, як краще облаштувати кімнату, — нарешті заговорив Дарнелл. — Ти ж знаєш, що у нас є одна вільна кімната, і я надумав трохи її умеблювати. Сам я поки що нічого не вирішив і подумав, може, ти мені щось підкажеш.

— Ходімо до мого кабінету, — сказав Вілсон. — Ні, сюди, з тильного боку, — і він показав Дарнеллу ще один хитромудрий винахід, яким були оснащені двері чорного ходу: варто було комусь торкнутися клямки, як у будинку розлягався оглушливий дзвін, від якого здригалися стіни. Вілсон рвучко потягнув за клямку, і дзвінок вибухнув таким диким звуком тривоги, що служниця, яка тим часом приміряла на себе прикраси хазяйки в її спальні, як навіжена кинулася до вікна, закрутившись в істеричному танку. А недільного вечора на столі у вітальні знайшли шматок тиньку, і Вілсон написав листа у «Хроніки Фулгема», констатуючи, що цей феномен є результатом «зсувів сейсмічного характеру».

Але поки що він навіть не здогадувався про вражаючі результати свого винаходу і урочисто крокував у напрямку задньої частини будинку. Там, на задвірку, був невеличкий газон, трава на якому вже почала засихати, а вздовж паркану були висаджені кущі. Посеред газону самотньо, мов не від світу цього, стояв хлопчик років дев'яти чи десяти, щось із себе вдаючи.

— Мій старший, — сказав Вілсон. — Гевлок. Гей, Локі, чим це ти займаєшся? І де твої брат із сестрою?

Хлопчик вочевидь був не із сором'язливих. Він навіть охоче взявся розповідати.

— Я — Боженько, — сказав він із чарівливою відвертістю. — Я послав Ферґуса із Дженет в погане місце. У чагарники. Звідки вони ніколи не виберуться. Там вони вічно горітимуть.

— Ви тільки подумайте! — захоплено вигукнув Вілсон. — Непогано для дев'ятирічної дитини, ага? У недільній школі кажуть, що в нього великий потенціал. Але ходімо до мене в кабінет.

Кабінет виявився прибудовою, що виступала з тильної частини будинку. Спочатку вона була задумана як літня кухня та пральня, але Вілсон завісив пічку квітчастим мусліном, а мийку забив дошками і тепер використовував її як верстак.