Артур Мэйчен – Зібрання творів (страница 43)
Дорогою назад не трапилося нічого цікаво. Я домовився з Роббінсом зустрітися в певному місці у зазначений час, тож на зустріч із ним я йшов цілком спокійний, впевнений, що камінь було завойовано, а мені залишається тільки пожинати плоди перемоги. Мені шкода підривати вашу віру в людство, яка у вас, поза сумнівом, є, але я досі не бачив ані мого помічника Роббінса, ані того раритетного каменя. Я вивідав, що він таки прибув до Лондона, оскільки за три дні до мого приїзду в Англію знайомий лихвар бачив, як він попивав свій улюблений ель — дешеве пійло, що вартує чотири пенси за кварту — в тому пабі, де ми з вами сьогодні познайомилися. Відтоді про нього ні слуху ні
— Любий сер, — сказав Дайсон, — стиль вашої оповіді заслуговує на похвалу. Ваші пригоди мене надзвичайно зацікавили. Але, даруйте, щойно ви згадали про «мораль». А чи не думали ви про те, що ваші власні методи ведення бізнесу можуть когось образити? Навіть я вгледів огріхи в моральній складовій вашої оригінальної концепції, яку ви мені щойно виклали. А що скаже простий пуританин? Він обуриться вашими махінаціями, назвавши їх недобросовісними, ба навіть ганебними.
Містер Бартон демонстративно налив собі ще віскі.
— Мені здаються дещо сміховинними ваші моральні принципи, — сказав він. — Ви, схоже, не надто ретельно вивчали етику. А мені свого часу довелося це зробити, і так само я був змушений опанувати просту систему бухгалтерського обліку. Без бухгалтерського обліку, а особливо без елементарних знань етики, неможливо вести такого роду бізнес, як мій. Але будьте певні, коли я прогулююся гамірними вулицями і дивлюся на людей, мені стає невимовно сумно від думки, що серед тих гарно вбраних, у чорних циліндрах, освічених людей так мало тих, хто послуговується логічно обгрунтованою системою моральних і етичних норм. Ви теж оминули це питання, хоч і вивчаєте життя та події, які йому трапляються, певного мірою проникаючи в суть речей та знімаючи маски з людей. Але навіть ви судите своїх ближніх, керуючись пустопорожніми правилами, за якими фальшиву монету приймаєте за справжню. Дозвольте мені побути в ролі Сократа. Я не навчу вас нічого нового, а лиш спробую відкинути геть упередження та хибні концепції, відкривши вам ваше справжнє єство. Отож, почнімо. Ви допускаєте, що щастя можна досягати різними шляхами?
— Звісно, — відповів Дайсон.
— Воно бажане чи небажане?
— Авжеж, бажане.
— А як ми називаємо людину, що дарує щастя? Не філантропом часом?
— Думаю, що так.
— І така людина гідна похвали, і що більше людей вона робить щасливими, то більше її треба вихваляти?
— Безумовно.
— Тоді той, хто ощасливлює цілу націю, більш ніж гідний похвали, а його вчинки, які приносять щастя іншим, можна вважати найвищою чеснотою?
— Виходить, що так, Бартоне! — відповів Дайсон, зненацька збагнувши витонченість міркувань свого гостя.
— Власне кажучи, висновки самі напрошуються. Тому застосуйте їх до історії, яку я вам щойно розповів. Заволодівши каменем, я ощасливив себе (принаймні, так я тоді думав).
— Звісно, у ваших міркуваннях є логіка, — погодився Дайсон. — Визнаю, я не надто обізнаний у питаннях етики, тоді як ви, бачу, ретельно підійшли до вивчення цих складних та заплутаних проблем. Я чудово розумію ваше бажання зустріти віроломного Роббінса, і тішуся, що нас звів випадок. Боюся видатися негостинним, але вже пів на дванадцяту, а, наскільки я пам'ятаю, ви маєте поспішати.
— Щиро дякую вам, містере Дайсон! Мені насправді вже час. За нагоди ще побачимося. Бувайте здорові, на добраніч.
Багата уява
За кілька тижнів містер Дайсон звик до постійних вторгнень дивакуватого містера Бартона, який готовий був хоч вдень, хоч уночі навідуватися до нього в гості, завжди охочий перехилити склянку й поговорити на складні життєві теми. Його відвідини водночас лякали й тішили Дайсона, який більше не міг спокійно сидіти за письмовим столом, зосередившись на своїх літературних виправах, що мали вилитися в шедевральні опуси, адже його постійно відволікали. З іншого боку, йому подобалося слухати такі непересічні погляди на життя, і навіть якщо іноді в міркування містера Бартона закрадалася непослідовність, Дайсон все одно радів такій незвичності й завжди тепло приймав свого гостя. Передовсім містер Бартон завжди питав у Дайсона про безчесного Роббінса, і, розчарований, що Дайсонові не пощастило цього разу зустріти цього жахливого порушника моралі (як назвав його Бартон), він обіцяв, що рано чи пізно помотаться за таке ганебне зловживання довірою.
Якось одного вечора вони обговорювали можливість запровадження чітких правил для сучасного покоління та нового і вкрай складного соціального порядку, як свого часу це зробив лорд Бекон[57] для придворних короля Джеймса І.
— Для цього треба цілу книжку написати, — сказав містер Бартон, — але хто б за це взявся? Кажу вам, людям конче потрібна така книжка. Її видавець зіб'є на ній неабиякі статки. Сьогодні досконалим «Есеям» Бекона немає практичного застосування, а сучасний стратег мало що зможе запозичити з трактату «Про військову справу[58]», написаного флорентійцем у п'ятнадцятому столітті. Соціальні умови часів Бекона та нашої доби теж значно відрізняються. Правила, які він так вишукано прописав придворному та дипломату часів Джеймса Першого, мало чим послужать нам у сучасній боротьбі без правил. Боюся, цивілізованість життя погіршилася. Життя більше не дає можливості чудовим людям виявити себе. Щоправда, в такій професії, як моя, час від часу випадає шанс, але життя, як я вже сказав, стало боротьбою, в якій немає правил. Так, люди незмінно бажають досягати висот, але які їхні
— Звідки у вас стільки песимізму, любий друже? Планка, яку ви поставили, надто висока. Безперечно, ми багато в чому переживаємо занепад, і я визнаю довколишню занедбаність. Потрібно бути філософом у душі, щоб угледіти щось красиве й неймовірне у Кромвелл Роуд чи нонконформістських поглядах. Австралійські вина на кшталт вишуканих бургундських, одноманітні романи про жінок старого й нового поколінь, популярна журналістика — таке й справді вганяє в депресію. Втім, у нашого часу є і свої переваги. Перед нами розігрується найкраща вистава, яку коли-небудь бачив світ — містерія незліченних та безкінечних вулиць і дивних пригод, що обов'язково виникнуть на тлі такого заплутаного протистояння інтересів. Ні, я б сказав, що той, хто стояв на дорозі в передмісті і бачив, як вона, у розпал дня, тягнеться перед ним, освітлена, порожня та безлюдна, прожив життя недарма. Насправді, таке видовище вражає набагато сильніше, ніж запаморочливі краєвиди Багдаду чи Каїру. І що, окрім тієї захопливої історії про камінь, яку ви мені розповіли, з вами більше не траплялося цікавих пригод на вашому життєвому шляху?
— Було трохи, але не так багато, як ви могли б подумати. Здебільшого моя робота, як шматок лляної тканини, нічим особливим не вирізняється. Звісно, різне трапляється. Минуло десять років, відколи я відкрив свою фірму, тому, гадаю, навіть звичайний агент з нерухомості, який пропрацював стільки ж у своїй сфері, може розказати багато дивних історій. Але про свої пригоди я розкажу вам якось іншим разом.
— Чому ж не сьогодні? — запитав Дайсон. — Адже цей вечір, як на мене, ніби створений для ще однієї непересічної історії. Визирніть на вулицю. Вам достатньо лише трохи витягнути шию, не підводячись із крісла. Хіба не чудово? Два ряди ліхтарів, що звужуються вдалині, розмиті обриси явора на площі, світло карет, що несуться повз, поступово зникаючи. А нагорі — зоряний розсип неба без жодної хмарини. Ну ж бо, розкажіть одну зі своїх
— Любий Дайсоне, я залюбки потішу вас ще одною історією. І з цими словами містер Бартон став розповідати.
Оповідка про залізну діву
Якщо мене не зраджує пам'ять, ця видатна подія сталася близько п'яти років тому. Я тоді щойно започаткував свою справу і все ще просувався навпомацки, вивчаючи обставини, а оскільки на той час я ще не намацав золотої жили, то мав для себе багато вільного часу. Ніколи не вважав доречним посвячувати вас в деталі свого особистого життя, адже в них немає нічого цікавого. Однак кількома словами зазначу, що тоді в мене було багато знайомих, і тому в мене ніколи не виникало питання, як провести вечір. Мені поталанило мати товаришів мало не в усіх соціальних прошарках. Як на мене, немає нічого гіршого за вузьке коло знайомих, де постійно обертаються ті самі ідеї. Я завжди шукав людей, чиї погляди були б для мене новими та свіжими. Хтось може випадково підслухати розмову комерсантів в омнібусі й почерпнути для себе щось цікаве. Серед моїх знайомих був один молодий лікар, що жив на далекій околиці, і я нерідко терпів нестерпно повільну подорож потягом, аби лише мати змогу насолодитися розмовою з ним. Одного вечора ми так захопилися розмовою, пахкаючи люльками та частуючись віскі, що час сплинув зовсім непомітно, і, глянувши на годинника, я з острахом усвідомив, що у мене залишилося всього п'ять хвилин, щоб устигнути сісти на останній потяг. Я хутко кинувся до свого капелюха, ухопив тростину і, скотившись униз по сходах, вибіг з будинку та чимдуж помчав вулицею. Однак марно я квапився. Добігши до воріт вокзалу, я почув свист потяга і побачив удалині довгу темну лінію, позначену червоним світлом, що загорялося й згасало, а тоді спустився черговий і з грюкотом зачинив двері.