Артур Мэйчен – Зібрання творів (страница 23)

— Цікаво, — міркував він уголос, — надзвичайно цікаво. Чашу я знайшов, але де ж піраміда?

— Любий Воане, — сказав він, повернувшись додому, — можна вважати, що чашу я знайшов, але це поки все, що я наразі можу вам сказати. На нас чекає шість днів цілковитої бездіяльності — тут справді нічого не вдієш.

4. Таємниця піраміди

— Я щойно гуляв неподалік від саду, — одного ранку сказав Воан, — і рахував ті пекельні очі, яких налічив аж чотирнадцять. Заради бога, Дайсоне, скажіть мені, що це все означає.

— Мені краще утриматися від пояснень. У мене є певні здогадки, та я завжди тримаю свої припущення при собі. Тим паче, краще не гадати, що буде потім. Пам'ятаєте, я вам казав про те, що на нас чекає шість днів неробства? Отож, сьогодні шостий день, останній день байдикування. Я пропоную сьогодні ввечері вийти на прогулянку.

— Прогулянку! Це все, що ви можете запропонувати?

— Не кажіть так, вона може відкрити вам дещо цікаве. Простіше кажучи, я хочу, щоб ви сьогодні о дев'ятій вечора пішли зі мною до пагорбів. Можливо, нам доведеться залишитися там на всю ніч, тож вам не завадило б тепліше вдягтися і прихопити із собою трохи бренді.

— Це що, такий жарт? — спитав Воан, спантеличений дивними подіями та словами свого приятеля.

— Аж ніяк. Якщо я не помиляюся, то ми зможемо знайти серйозне пояснення вашої загадки. Ви ж підете зі мною, правда?

— Звісно! Якою дорогою ви хочете піти?

— Тією, про яку ви мені казали, що нею, швидше за все, пішла Енні Тревор.

Воан пополотнів, почувши ім'я дівчини.

— Не знав, що ви прослідковуєте ту історію, — сказав він.—Я думав, ви були зайняті лише фігурами з кременистих наконечників та очима на стіні. Але годі розмов, звісно, я піду з вами.

За чверть дев'ята того вечора двоє чоловіків рушили стежкою через ліс, що здіймалася по схилу пагорба. Надворі стояла темна, похмура ніч, хмари густо заволокли небо, долина тонула в імлі, здавалося, вони потрапили у якийсь примарний світ мороку й пітьми і всю дорогу йшли мовчки, щоб не порушити мертвої тиші, що панувала довкола. Врешті вони вибралися на крутий схил пагорба, де замість гнітючого лісу перед ними відкрилася поросла травою темна галявина, над якою здіймалися химерні вапнякові брили, що навіть у темряві відкидали тіні, які пробуджували жах, і чулося зітхання вітру, що летів понад горами до моря, вселяючи страх у їхні серця. Їм здавалося, вони йшли вже кілька годин, але темні обриси вершини пагорба не ставали ближчими, і дикі валуни все так само прозирали крізь темряву, коли це раптом Дайсон, відсапнувшись і нахилившись ближче до свого товариша, прошепотів:

— Тут, — сказав він, — ми й заляжемо. Думаю, це воно, те місце.

— Я його знаю, — за мить мовив Воан. — Удень я часто блукаю неподалік. Наскільки мені відомо, селяни бояться сюди потикатись. Вони вважають це місце замком фей чи чимось у цьому дусі. Але що ми тут, в біса, робимо?

— Говоріть тихіше, — попросив Дайсон. — Якщо нас почують, нам не минути лиха.

— Почують? Та тут на три милі немає жодної душі.

— Може, душі й немає, та ні, таки точно немає, проте мені здається, що є щось інше, і то значно ближче.

— Їй-богу, нічого не розумію, — сказав Воан пошепки, послухавшись Дайсона. — Чому ми сюди прийшли?

— Гаразд. Бачите он ту западину просто перед вами? Це і є чаша. Але гадаю, нам не варто розмовляти навіть шепотом.

Вони лягли на траву за виступом скелі. Дайсон раз по раз поправляв свого чорного капелюха, глибше насуваючи його на лоба, мигцем поглядав на чашу, боячись довше затримати на ній свій погляд. Час від часу він прикладав вухо до землі і вслухався. Так години минали за годинами, темрява, схоже, все більше згущувалася навколо, набуваючи темніших барв, а стогін вітру був єдиним звуком, що порушував тишу. У Воана уривався терпець через цю похмуру тишу і вичікування невідь якого жахіття, що не набувало перед його очима якихось обрисів або конкретної форми, і та безсонна ніч почала здаватися йому нудним фарсом.

— Скільки це ще триватиме? — пошепки запитав він у Дайсона.

Дайсон був такий зосереджений, що аж затамував подих.

— Ви лишень послухайте, — сказав він на вухо Воану, відбиваючи кожен склад, мов священник на проповіді.

Воан припав до землі, хоча ніяк не міг збагнути, що такого він може почути. Спершу він нічого не вловив, але потім із чаші почав долинати якийсь тихий, м'який звук, ледь чутний і незрозумілий, так наче хтось торкався кінчиком язика піднебіння і намагався видихнути. Він жадібно вслухався, і поступово схожий на пронизливе жаске сичання звук почав наростати, так мовби яма закипала пекельним полум'ям, і Воан, не в змозі витримати тривожного очікування, натягнув, як Дайсон, капелюха на очі й глянув униз. У западині справді кипіло, як в інфернальному казані. По її стінах і дну металися, звиваючись, якісь незрозумілі тіні, що пересувалися чашею без найменшого відгомону, часом щільно збиваючись докупи і жахливо пересвистуючись між собою, немов клубок змій, що сичать. Здавалося, наче свіжа трава і незаймана земля раптом укрилися огидними звивистими паростками. Воан ніяк не міг відірвати погляду від того видовища, хоч і відчував, що Дайсон термосить його, але він і далі продовжував дивитися на тремтливе кодло, з якого слабо вимальовувалося щось схоже на людські обличчя та кінцівки, хоча глибоко в душі був переконаний, що в тому місиві, яке звивається й сичить, не може бути нічого людського. Воан виглядав приголомшеним, тамуючи в собі перелякане схлипування, коли ті огидні створіння ще густіше обліпили щось незрозуміле посередині впадини, а їхнє отруйне сичання стало ще зловіснішим. У слабкому світлі він побачив мерзенні кінцівки, що неясно вимальовувалися у своєму звивистому сплетінні, і йому здалося, ніби він почув слабкий, ледь чутний тихий людський стогін, що проривався крізь шум нелюдських голосів. Щось наче нашіптувало йому: «Хробак пороку, хробак тліні», і в його уяві постав гротескний образ гнилих тельбухів, що перемішувалися з роздутими жахливими повзучими створіннями. Ледь виразні кінцівки невтомно звивалися, зусібіч обліпивши щось темне всередині впадини, і Воан відчув, як з його чола котиться піт і холодними краплями падає на руки.

Враз усе закінчилось, і огидна маса розплавилася, розтеклася по краях чаші, й тоді Воан угледів, як посередині западини розкинулись людські руки. І раптом унизу спалахнула іскра, запало полум'я, а коли з його глибин долунав жіночий крик, сповнений несамовитого болю й жаху, догори здійнялася, неначе вибухова лава, велика піраміда вогню, кинувши відблиски світла на гору. Тієї ж миті Воан побачив углибині міріади створінь, що своєю подобою нагадували людей, лише низькорослі, як страхітливо деформовані діти, із мигдалевидними очима, що палали злом та страшенним пороком; огидна маса жовтої оголеної плоті, що, немов за помахом чарівної палички, враз випарувалася, залишивши по собі полум'я, що досі палахкотіло і потріскувало, високо здіймаючись вгору й освічуючи все навколо.

— Ось ви й побачили піраміду, — прошепотів Дайсон йому на вухо, — піраміду вогню.

5. Маленький народ

— То ви впізнаєте цю річ?

— Звісно. Це брошка, яку щонеділі вдягала Енні Тревор. Я пам'ятаю цей візерунок. Але де ви її відшукали? Ви ж не хочете сказати, що знайшли дівчину?

— Любий мій Воане, дивно, що ви досі не здогадалися, де саме я знайшов брошку. Ви ж пам'ятаєте минулу ніч?

— Дайсоне, — серйозно відказав Воан, — я про це думав увесь сьогоднішній ранок, коли вас не було вдома. Я міркував над тим, що бачив, чи, точніше, думав, що бачив, і я дійшов єдино можливого висновку: про це краще забути. Я належу до тих людей, які дивляться на все тверезо і кожен день живуть у страху Божому, і єдине, що я можу — це вірити в те, що я став жертвою страшної ілюзії, фантасмагорії збентежених почуттів. Ви ж пам'ятаєте, як ми мовчки поверталися додому, не зронивши жодного слова про те, що, я думав, мені привиділося. Чи не краще б нам зберігати мовчанку й надалі? Коли я прогулювався тихим сонячним ранком, уся земля, здавалося, була сповнена святобливості, і, минаючи ту стіну, я не побачив на ній нових знаків, а ті, що були, я стер. Усе, з таємницею покінчено, і тепер ми можемо жити спокійно. Останні кілька тижнів щось отруювало мені життя. Я дійшов до межі безумства, але до мене знову повернувся здоровий глузд.

Містер Воан говорив серйозно і, нахилившись вперед у своєму кріслі, кинув на Дайсона майже благальний погляд.

— Любий мій Воане, — сказав той після короткої мовчанки, — до чого ці розмови? Надто пізно займати таку позицію — ми зайшли надто далеко. Тим паче, що ви, як і я, чудово розумієте: це ніяка не ілюзія, хоч би я всім серцем бажав, щоб усе було саме так. І я відчуваю свій обов'язок у тому, щоб розповісти — мушу розповісти — вам усю історію до кінця, принаймні те, що відомо мені самому.

— Що ж, — зітхнув Воан, — мусите, то мусите.

— Тоді, — мовив Дайсон, — якщо ви не заперечуєте, почнемо з кінця. Я знайшов брошку, яку ви щойно впізнали, в місці, яке ми назвали чашею. Та брошка лежала на землі біля купки сірого попелу, в якому ще досі жевріли жаринки. Вона, мабуть, випадково відчепилася від сукні тієї дівчини... Ні, не перебивайте мене. Тепер, коли я розповів вам кінцівку, ми можемо повернутися до початку, до того дня, коли ви завітали до мене в Лондоні. Наскільки я пригадую, невдовзі після того, як ви прийшли, то побіжно згадали про один огорнутий таємницею нещасливий випадок, що трапився у вас в селі. Дівчина на ім'я Енні Тревор пішла провідати родичку і не повернулася. Правду сказати, тоді мене не дуже зацікавила ваша розповідь. Існує безліч причин, з яких чоловік, а особливо жінка, може зникнути з кола своїх рідних та друзів. Якби вам довелося поспілкуватися з поліцією, то ви дізналися б, що у Лондоні чи не щотижня хтось таємничим чином зникає, а полісмени, поза сумнівом, стинали б плечима й казали, що згідно із законом великих чисел по-іншому й бути не може. Тож я був непростимо байдужий до вашої історії, але цьому також є пояснення — вона здавалася мені незбагненною. Щойно ви завели мову про мореплавців-негідників, які зійшли з корабля, як я одразу ж відкинув цю версію. Для того було багато підстав, але основним обґрунтуванням слугувало те, що випадкового злочинця чи жорстокого вбивцю-дилетанта завжди викривають, особливо якщо для своїх злодіянь він обирає сільську місцевість. Ви ж пригадуєте справу того Гарсії, про якого ви згадували? Він вирушив на вокзал наступного дня після вбивства, вдягнений у штани, вкриті плямами крові, з нідерландським годинником — своєю поживою, акуратно загорнутим у пакунок. Тож, коли я відкинув вашу єдину версію, в тій історії, як я вже казав, не вгадувався мотив злочину, а відтак вона стала неймовірно нудною та нецікавою. І я мав цілком міцне підґрунтя для такого висновку. Ви коли-небудь переймалися проблемами, про які ви знали, що вони не мають вирішення? Чи задумувалися колись над старою загадкою про Ахілла та черепаху[29]? Звісно ж ні, бо ви знали, що це марна справа, і тому, коли ви розповіли мені історію про ту зниклу сільську дівчину, я, особливо не мудруючи, почепив на неї ярлик незбагненності й більше про це не згадував. Але, як виявилося, я помилявся. Пригадуєте, як ви одразу ж перейшли до іншої справи, що цікавила вас куди більше, бо стосувалася особисто вас? Нема потреби переповідати цю дивну історію про візерунки з наконечників стріл, хоча спершу вона видалася мені банальною, дитячою витівкою, якщо не якимось розіграшем. Але наконечник стріли у ваших руках викликав у мене неабиякий інтерес. Я побачив, що він був незвичайний, не такий, як інші, і це, власне, пробудило моє зацікавлення. Щойно я сюди приїхав, одразу ж почав дошукуватися розгадки, намагаючись збагнути значення тих візерунків, які ви мені описали. Спершу був знак, який ми назвали армією — кілька зубчастих ліній з наконечників стріл, повернутих в одному напрямку. Тоді лінії, мов спиці колеса, зійшлися в одній точці, що нагадувала чашу, затим — трикутник чи то піраміда, і врешті — півмісяць. Зізнаюся, я вже й не знав, що думати, намагаючись розгадати цю таємницю, і, як ви розумієте, для мене то була подвійна, якщо не потрійна проблема. Тому що недостатньо було запитати в себе: що означають ці візерунки? Але й: хто за цим стоїть? І знову ж таки, хто може володіти такими цінними речами і, знаючи їхню ціну, розкидати їх при дорозі? Такі роздуми наштовхнули мене на думку, що людина чи люди, про яких іде мова, не знали справжньої ціни цим унікальним наконечникам, але з цим я далеко не зайшов, бо навіть добре освічена людина може не тямити на цьому. Тоді з'явились очі на стіні, і ми дійшли висновку, що обидва витвори належать одному авторові. Низьке розташування тих очей навело мене на думку, що по сусідству, можливо, живуть карлики, але таких не виявилось, а ще я знав, що діти, які щодня ходять до школи цією стежкою, не мали до тих малюнків жодного стосунку. Однак я був твердо переконаний, що той, хто намалював на стіні очі, ростом близько трьох з половиною — чотирьох футів, оскільки, як я вже казав, кожен, хто малює на вертикальній поверхні, інстинктивно робить це на рівні своїх очей. Але нерозгаданим залишалось питання про дивний розріз очей, що мали чітко виражений монголоїдний тип, про який англійські селяни не можуть мати жодного уявлення. І остаточно нас заплутав той очевидний факт, що ті, хто це малював, швидше за все, здатні бачити в темряві. Як ви зауважили, такі здібності могла мати людина, що багато років провела у підземеллі чи у в'язниці. Але хіба в Європі збереглися такі в'язниці, що існували ще за часів Едмона Дантеса[30]? Мореплавець, що відбув довге ув'язнення в страшній китайській підземній в'язниці, міг бути тим, кого я шукав, і хоч це й малоймовірно, я все ж не виключав можливості, що моряк чи, скажімо, найманець на кораблі був карликом. Але звідки в мого уявного мореплавця доісторичні кремінні наконечники стріл? Ба більше, навіть не зважаючи на факт володіння цими цінностями, які значення та мета цих таємничих візерунків з наконечників стріл та намальованих мигдалевидних очей? Ваша ж гіпотеза про плановану крадіжку мені майже одразу видалася непереконливою, і я, чесно кажучи, ніяк не міг придумати робочу версію. На правильний слід мене вивів простий випадок. Якось ми проходили повз старого Тревора, і згадка його імені збудила в моїй пам'яті історію про його зниклу доньку — історію, яку я забув чи радше не звертав на неї уваги. Що ж, сказав я собі, маємо іншу та, правду кажучи, нецікаву саму по собі проблему. Але що ж вона стосується усіх тих загадок, які так мене мордують? Я зачинився у себе в кімнаті, намагаючись викинути з голови всі упереджені думки, і почав усе з чистого аркуша сторінки, припускаючи, як гіпотезу, що зникнення Енні Тревор якимось чином пов'язане зі знаками, викладеними кремінними камінцями, та намальованими на стіні очима. Однак це припущення не знаходило свого підтвердження, і у мене з відчаю просто опускалися руки, коли раптом мені спало на гадку ймовірне значення чаші. Як вам, мабуть, відомо, у Сурреї є так звана «чаша диявола», і я припустив, що наш символ може мати якийсь стосунок до форми рельєфу неподалік. Поєднавши ці два цілком розрізнені факти, я вирішив пошукати чашу біля тієї стежки, якою йшла зникла дівчина. Тепер вам відомо, як я знайшов чашу. Я витлумачив цей знак на підставі того, що мені було відомо, а перший візерунок, армію, розшифрував ось так: «Зібрання в чаші відбудеться за два тижні (це знак півмісяця), щоб побачити піраміду чи побудувати її». Очі, що одні за одними з'являлися на стіні, вочевидь відраховували дні, і я знав, що їх буде чотирнадцять, не більше. Тоді все здавалося мені очевидним. Я не хотів знати, ні що то буде за зібрання, ні хто збиратиметься в тій похмурій та жаскій місцині поміж самотніх пагорбів. В Ірландії, Китаї чи на заході Америки відповідь на таке запитання не становила б жодних труднощів: збори невдоволених, зібрання якогось таємного товариства або ж членів «комітету пильності», щоб виголосити доповідь, — тут все було б очевидним, але в цьому тихому закутку Англії, населеному мирними людьми, такі припущення були хибними. Однак я вирішив подивитися на те зібрання, поспостерігати за всім, що там відбуватиметься, тому не хотів заплутувати себе безнадійними пошуками. І тут тверезе мислення поступилося дикій фантазії: я пригадав, що люди подейкували про зникнення Енні Тревор — вони казали, що її «забрали феї». Запевняю вас, Воане, я так само при здоровому глузді, як і ви, у мене в голові не настільки порожньо, щоб туди залітали всілякі неймовірні припущення, і я щосили намагався відігнати від себе цю маячню. Але тоді я згадав, як колись називали фей — «маленький народ»; назва, що, дуже ймовірно, позначає представників доісторичної так званої урало-алтайської раси, і припустив, що їхні нащадки можуть мешкати у цій місцевості в печерах. Вражений, я усвідомив, що шукав істоту заввишки менше чотирьох футів, яка звикла жити в темряві, користується кременистими знаряддями і знає, які з виду монголи! Я б, мабуть, посоромився говорити вам про такі фантастичні речі, якби ви на власні очі не побачили всього, що відбувалося минулої ночі, і я б, можливо, засумнівався у фактах, які мені підкидала моя свідомість, якби не знайшов їм підтвердження. І тепер ми не можемо дивитися одне одному в очі й вдавати, що всього цього насправді не було. Коли ви лежали на землі біля мене, я відчував, як тремтить ваше тіло, і бачив ваші очі у світлі полум'я. Тому я без краплі сорому розповідаю, що було в мене на думці минулої ночі, коли ми видиралися на пагорб і таїлися в схованці за валуном.