Артур Кларк – Пригоди. Подорожі. Фантастика - 82 (страница 54)

Збагнувши це, втікач усвідомив безвихідь свого становища: адже йому вже не уникнути пояснення — полагодити дверний замок він був не в змозі. Двері, обклеєні шпалерами? Чи видно їх професорові? Чи відімкнені вони?

Розмірковуючи, як знайти вихід із загрозливої ситуації, він почув рипіння дверей. Невдовзі до нього долинув чийсь нерозбірливий голос. Такий тонкий фальцет був тільки у сторожа Карамаллума. Хвилину стояла тиша. І зненацька по всьому будинку розлігся відчайдушний крик, що пронизував усе тіло. Він, без сумніву, пролунав із-за дверей, обклеєних шпалерами. За кілька секунд почувся кволий стогін, який перейшов у хрипіння і скоро зовсім затих. Потім знову пролунав писклявий голос Карамаллума. Сторож мугикав якусь пісню.

Бруно мало не знепритомнів. Професор, безумовно, чув ті моторошні крики — чому ж він не реагував на них? Що скоїлося за маленькими дверима? Він почув важку ходу сторожа, той підходив усе ближче. Враз відчинились двері, обклеєні шпалерами. У вічі Бруно впав замазаний френч Карамаллума. Здорованю довелось нагнутися, щоб пройти у двері. В руках він тримав емальоване відро, наповнене аж по вінця темною рідиною. У ніс вдарив млосний запах, що його Бруно за роки війни навчився відразу розрізняти. Запах крові. Ця потвора щойно вбила когось?

Карамаллум поставив відро на підлогу й замкнув двері. З кутка зали почувся голос професора:

— Я передумав, Карамаллуме. Напій тільки Титуса і Вампуса. Рохуса, в усякому разі, годуватимемо сьогодні не цим ерзацом.

— Але ж Рохус уже кілька днів їсть самі лише консерви, пане професор, — заперечив сторож. — Ви ж знаєте, як я люблю Рохуса. А який він буває вдячний мені, коли я даю йому напитися свіжої крові.

— Ти оглух? — крикнув з кутка професор. — Ну що мені з тобою робити? Три шкури здерти з тебе чи знову зробити укол?

Карамаллум ураз знітився, його одутле обличчя перекосилося від страху. Він пообіцяв виконати все, як вимагав професор.

— Рохус одержить сьогодні те, про що змалку мріє, -діловим тоном заявив фон Пулекс-Дуже довго ми позбавляли його справжнього нектару, та незабаром у нього буде інший раціон. А сьогодні він досхочу насмокчеться з нашого гостя. Інакше навіщо ми його виходжували б? — Розлігся істеричний сміх. — Немовля біля материнських грудей, ха-ха-ха… Цей Плат, проте, битий жук, куди хитріший, ніж гадалося. Півгодини тому він виламав двері. Хотів дати дьору. Як це нерозсудливо. Правда, Карамаллуме?

— Авжеж, авжеж, — шкірився здоровань.

— А зараз стоїть лантухом нагорі біля сходів і не знає, куди йому дітись. Увімкни світло, Карамаллуме, і подивись-но. Він тремтить, як осиковий лист.

Сторож потягся рукою до вимикача. Яскраве світло засліпило Бруно. Голіаф вискнув пронизливо й зажадав, щоб Бруно негайно спустився, а то він, мовляв, допоможе йому це зробити сам.

Сходи закрутились в очах Бруно. Він випустив з рук поручні й покотився вниз. Раптова непритомність врятувала його від відчуття фізичного болю. Карамаллум, ошелешений такою несподіванкою, ледве встиг відскочити вбік. Бруно зачепив відро й розлив усе, що в ньому було.

3

Непритомність минула швидко. Бруно отямився у шкіряному кріслі й побачив просто перед собою товсті скельця окулярів.

— Нарешті, мій друже, — почув він голос професора. — Що це за витівки, пане Плат? Аж не віриться, що ви були солдатом. От так собі, ні сіло ні впало, непритомнієте. Подивіться, яке свинство ви зробили. Ви розлили щонайменше вісім літрів крові.

Фон Пулекс одійшов трохи, сперся на письмовий стіл і втупився очима в Бруно. Той ще не зовсім отямився. Він завважив, що Карамаллум колінкуючи змивав підлогу в напівтемній залі. Чи це йому не ввижається? Може, він ще перебуває в Сталінграді, промайнуло в голові. Але, повернувши голову до професора, він зовсім спантеличився. Під розстебнутим халатом фон Пулекса Бруно виразно побачив чорну форму. На петлицях френча блищали срібні черепи.

Він пригадав портрет нагорі. І тепер йому все прояснилося. Цей будинок — таємний бастіон фанатиків, які продовжують воювати на свій страх і ризик. Їхнє пристановище ретельно замасковано, інакше його давно виявили б. Але в який спосіб воюють ці фанатики?

Карамаллум скінчив змивати підлогу.

— Готово! — доповів він. — Що маю ще робити, пане професор? Мені дуже кортить наточити з нього крові.

Бруно відчув, що коліна знову не слухаються його. Він пригадав передсмертні крики, що долинали з-за дверей.

— Пане професоре, — заїкаючись пробурмотів він, — у мене два поранення, я нагороджений Залізним хрестом… Я завжди виконував свій обов’язок… Я воював на всіх фронтах…

— Голосніше! — обірвав його фон Пулекс. — Що ви там бурмочете? Плат, друже, візьміть себе в руки! Мужчина, німець, голубоокий, русявий — і такий жалюгідний у вас вигляд! Отже, що ви там говорили про хрест?

Бруно жалісливо переповів усе.

— Постараємось врахувати ваші заслуги, — сказав професор. — А чому ви, єфрейторе, не дослужилися до вищого чину?

Бруно винувато знизав плечима.

— Я тримався до самого кінця, слово честі. Та коли прорвались американці і Берліном пройшов Іван…

Ураз він замовк. Підійшов Карамаллум і зупинився перед ним, широко розставивши ноги.

— Хто пройшов Берліном? Що ти белькотів про американців? — грізно перепитав він.

Нещасний перукар зібрав рештки мужності, подумав про Гінтергайсберг, свою здобич і сказав:

— Хіба ви не знаєте, що війна вже три тижні тому скінчилась? Ми програли. Гітлер, я хотів сказати фюрер, наклав на себе руки, звелівши спалити його в ковдрі чи килимі. Кривий… я маю на увазі Геббельса, теж отруївся. І Гіммлер пропав, а Герінга посадили…

йому не дали договорити, хоч усе, що він сказав, свідчило про наближення драматичних подій. Карамаллум розмахнувся і навідліг вдарив в обличчя Бруно. Той зойкнув, з носа ринула кров.

— Щоб це востаннє, — покартав професор сторожа. — Я не терплю жорстокості. Тепер з нього цебенить кров, а кожної ж краплини шкода.

Фон Пулекс, схрестивши руки на грудях, стояв перед Бруно Платом, який більше нічого не міг зрозуміти. Для заляканого безнадійного мрійника війна почалася в ці хвилини знову. Йому здалося, наче він щойно ввійшов у ворота пекла.

Асистент попросив у професора вибачення за свій вчинок:

— Я не міг стриматись, коли ця гайда так безсоромно заговорила про фюрера.

— Розумію тебе, Карамаллуме, однак це слід робити з розумом, без крові. Економія — найперша заповідь. Отже, Плат, що там сталося? Посланий нам долею фюрер мертвий, сказали ви? У ковдрі чи килимі? Так, так… Якась чудернацька мова. Мені подобаються ці інтелектуальні вигадки. Невже я недооцінював вас, Плат? Між слабодухістю та інтелігентністю часом надзвичайно мала межа. Ну й жартівник ви! Може, і я не обергрупенфюрер, а тільки єфрейтор, як ви? Ха-ха-ха-ха!… Виходить, американці, як ви сказали, прорвались. Дивно, що ми й досі не зустріли тих жувачів гумки! Може, вони сховались тут? Заглянь-но під стіл, Карамаллуме…

Сторож спритно нагнувся, по-ідіотському посміхаючись, доповів:

— Противника не виявлено!

Бруно долонею витер кров із губ. Йому з усією жорстокою очевидністю раптом стало ясно, що він під владою двох божевільних. “Мені не слід їх дражнити, а тільки погоджуватися з ними у всьому”, — спробував Бруно тверезо поміркувати. Поводивши язиком у роті, він намацав вибитого зуба. В ударі Карамаллума відчувалася сила слона.

Нестерпний допит припинили, коли в кінці зали рипнули двері. Почулися кроки. Бруно добре розрізняв цей однотонний гупіт чобіт, підбитих гвіздками.

— Що сталося, обершарфюрере? — спитав фон Пулекс. — Сподіваюсь, новини приємні?

Химерно одягнений обершарфюрер, карбуючи крок, підійшов до професора. Він був у військових чоботях, як і передбачав Бруно, і водночас у синій піжамі та якомусь незвичайному френчі поверх неї. Обличчя прибульця було невиразне. Він не звернув ніякої уваги на змордованого в’язня. Віддав честь і чітко доповів:

— Повідомлення з головної квартири, обергрупенфюрере. Наказ: вовк повинен негайно приготуватись до стрибка.

Фон Пулекс узяв паперову стрічку, підійшов до письмового стола і, перебираючи її між пальцями, почав уголос розшифровувати депешу:

— Тру… Тра-а-а… зруйновані. Переходимо в наступ. О годині “ікс” чекаємо на гострі кинджали. Терміново. Одержання підтвердіть усно. Телеграму знищіть…

При яскравому світлі лампи Бруно було добре видно шифр послання.

Фон Пулекс повернувся до зв’язкового.

— Обершарфюрере, передайте: півень заспіває на світанку.

— Півень заспіває на світанку, — повторив зв’язковий і, крутнувшись на каблуці, карбованим кроком вийшов із зали.

Професор потер руки.

— Чув, Карамаллуме, — радісно вигукнув він, — на світанку ми випустимо нашу зграю. Це остаточна перемога, тріумф надлюдини! А в стані ворога буде скрегіт зубовний! Однак до діла. Рохуса посади в пересувну клітку і налаштуй кіноапаратуру. Я хочу зняти швидкісною камерою все до найменших подробиць. Це слід зробити задля науки. Цікаво, як реагуватиме фюрер при перегляді стрічки?

Карамаллум тієї ж миті метнувся до книжкової полиці й заходився знімати книги.

— Єфрейторе Плат, — урочисто виголосив професор. — У житті бувають ситуації, коли навіть сама смерть приносить вигоду. Дезертирів ставлять до стінки або вішають. Але судіть самі: яка буде користь для справи, коли я накажу вас повісити? Я вже мовчу про те, що мене нудить від самої думки про шибеницю.