Артур Кларк – Пригоди. Подорожі. Фантастика - 82 (страница 3)
Клим глянув на “скромну оселю”: новенький, чистий черепичний дах, високі цегляні стіни, акуратно виведені під рустування, розкішний балкон з балюстрадою над зеленою гущавиною саду. Навіть з першого погляду можна було визначити, що сусід, на відміну від батька, будувався з розмахом, грунтовно й постійно дбав про своє житло.
— Дякую, Іване Терентійовичу. Радий з вами познайомитися. Неодмінно зайду до вас, але іншим разом. Сьогодні хочеться побути на самоті. Вибачте…
— Та чого там, я розумію, розумію. Не буду заважати, освоюйтесь, влаштовуйтесь. А коли що, не соромтеся, приходьте, ласкаво прошу. — Губський чемно вклонився, повернувся і рушив до свого будинку.
Зайшовши до світлиці, Клим відчув приємну прохолоду і втому в тілі. Що робити? З чого починати? Він побачив на столі товстий записник, узяв його, ліг на диван, підсунув під голову маленьку плюшеву подушку і почав гортати рясно списані аркушики…
3
Прокинувшись, Клим довго не міг збагнути, де він опинився. Тінь від рами встигла переміститися з підлоги на протилежну стіну. Глянув у вікно — вечоріло. Десь одноманітно завивав магнітофон. Пролунав горн-очевидно, неподалік був піонерський табір.
Клим відчув голод і дістав з портфеля сніданок, куди його поклала перед від’їздом сестра. Жував бутерброд і гортав записник.
Яким же був його батько, про якого мати майже ніколи не згадувала? А втім, тоді вони з сестрою ще були надто малими для серйозних розмов: йому — десять, Каті — шість. Похмурий осінній ранок, тітка тарабанить у віконце їхньої хатини на Щеписі, лементує, заламує руки… Мати працювала на третій зміні… Вибух у малярному цеху… Не довелося навіть поховати…
Що вони знали про батька? Жив з матір’ю недовго, розлучились вони ще до народження сестри. Від аліментів мама відмовилась. Клим не сумнівався: коли б вона була жива, не пустила б його сюди…
Отже, записник. Під ледериновою палітуркою — невеличка, посіріла від часу фотографія. Клим уперше побачив фото свого батька. Довго вдивлявся в його обличчя, одначе ніякої схожості ні з собою, ні з сестрою не знайшов. А може, вони взагалі не були дітьми цієї людини? Може, тому й розлучилася мати?
На першому аркушику — розклад руху поїздів, невідомо на який рік. Номери телефонів. Навпроти цифр — лише ініціали. Клим здивувався: не так-бо просто тримати в пам’яті імена й прізвища багатьох людей. Далі— записи із складними фінансовими розрахунками, правда, як міг судити Ярчук, на незначні суми, якісь технічні схеми, ескізи. На двох аркушиках — чернетка чи то листа, чи то заяви стосовно рацпропозиції…
Старі лотерейні білети, марки. Кілька адрес — знову ж таки напроти них самі ініціали… Виписки, здебільшого з технічних видань. Одна з них обведена червоним олівцем. Клим читав: “Личинка мурашиного лева викопує у піску воронкоподібну ямку різкими рухами лопатоподібної голови, заривається в землю, зовні лишаються тільки довгі щелепи. Дрібні комашки, здебільшого мурахи, проповзаючи по сипучому краю воронки, скочуються на дно й намагаються вибратися з неї. Тим часом “лев” із своєї засідки бомбардує їх піском, поки вони не впадуть аж на дно кратера, просто в отруйну пащу підступного вбивці. Через хвилину висмоктане тільце мурахи викидається з ямки, і личинка чекає на нову здобич”.
Цікава виписка. Під нею — креслення-схема, лінії, мов павутини, утворили чіткий контур сердечка. Певно, ще один варіант технічного приладу. Ярчук перегорнув аркушик і підвівся від подиву: поміж сторінок лежала знайома фотографія — він і сестра у школі, на новорічному святі… Так, так, у 1969 році… Дивно, мами тоді вже не було, як же цей знімок міг опинитися тут?
На очі Климові знову потрапив зловісний контур на підлозі, обрізані кінці проводки. Він підійшов і уважно оглянув дротинки. Потім вийшов на кухню, узяв відро, знайшов ганчірку і почав витирати крейдяні лінії.
Почувся стукіт у двері. Ввійшов худорлявий підліток у м’ятих вельветових штанях і полинялій безрукавці з емблемою якогось ансамблю. На блідому обличчі — розсипи ластовиння. У руці він тримав велику картонну коробку. Хлопчина нерішуче переступав з ноги на ногу.
— Никандр Данилович удома? — спитав нарешті.
— Спочатку вітаються. — Клим, витираючи руки, з цікавістю оглядав хлопчину. — А потім уже розпитують.
Підліток опустив голову, спідлоба зиркнув на Ярчука.
— Де ж вій? Мене Пташко прислав.
— Пташко? Це хто такий?
— Фізик.
— Який фізик?
— Учитель з нашої школи.
— А-а, ось як… Нема тут Никандра Даниловича, взагалі нема. Ясно?
— Кудись поїхав?
— Помер.
Підліток стояв, ще нічого не розуміючи, і розгублено кліпав очима.
— Отак, братику. А я його син, приїхав, значить, сюди, та пізно.
— А як же… вони ж домовилися з Пташком відбалансувати ось цей двигун, — хлопчина вказав очима на коробку. — Для гуртка…
— Для гуртка? ‘
— Ага, технічної творчості. Водневий двигун, перший у системі юнацької творчості.
Клим підійшов до підлітка, поплескав його по плечу.
— Ти ж чуєш, помер він. Нещасний випадок. А я нічим допомогти не можу, з водневим двигуном не мав справи.
— В них взагалі мало хто розбирається. Хоч він весь — тільки маховик і редуктор…
— Ясно… Мене звуть Клим, а тебе як?
— Костянтин.
— Ось що, Костянтине, сідай-но відпочинь. І розкажи мені, будь ласка, що ти знаєш про Никандра Даниловича. Я ж його зовсім не знав. Жив далеко звідси.
— Буває, — якось по-дорослому мовив Костянтин. — Мій нас з матір’ю кинув уже років сім тому. Але я про нього все знаю. Навідується часто.
— Ну ось, а я взагалі не знав, де живе, що робить.
— Вам про батька може розповісти Пташко. Вони контачили, особливо коли фізик ще тут жив.
— Так ти не місцевий?
— Ні, я з сто дванадцятого мікрорайону. І школа там, і гурток.
— Ясно. Давай тоді мені свої координати, загляну колись. Хочеться, знаєш, на власні очі побачити, як народжуються сьогоднішні технічні досягнення.
— Даремно глузуєте, ми тримаємо першість по області вже два роки. У Києві медаль одержали…
Костянтин, сівши до столу, швидкими рухами накидав на папірці план мікрорайону, позначивши на ньому школу. Подав Климові аркушик.
— Заходьте. У нас цікаво.
4
Вранці Клим почав був збиратися в місто, але згадав: сьогодні субота, установи закриті. Вирішив сходити в школу № 3, певно, вона тут, у містечку.
На шкільному дворі, залитому яскравим сонячним промінням, було тихо — галасливі школярі роз’їхалися на канікули. Під густими акаціями, за рогом школи, хтось монотонно постукував молотком. Клим попряму* вав туди, сподіваючись зустріти хоч одну живу людину. Назустріч йому вибіг великий чорний пес, насторожено оглянув Клима, але не загавкав, супроводжуючи його на відстані кількох кроків.
Хазяїн собаки, довготелесий старий у брудній робі, збивав фанерний ящик. Коли Ярчук підійшов ближче, старий обернувся і підняв на зморшкуватого лоба окуляри в сталевій оправі. Пес замахав хвостом і ліг під кущем.
— Доброго ранку. Посилку майструєте?
Старий, мружачись від сонця, все ще розглядав Клима.
— Здрастуйте. Еге ж, посилку. Фруктів вродило цього року. Хочу переслати. А ви в якій справі? В школі сьогодні нікого немає.
Клим розгорнув пакунок.
— Скажіть, це ваша річ?
Старий взяв інструмент у руки, оглянув його.
— Цанзюбель… Мій, тобто шкільний. Данилович, пам’ятаю, взяв з півроку тому, та, певно, забув віддати, бідолаха. Я про нього зараз і не згадав би.
— То ви його не бачили протягом цього часу?
— Ну чого ж, стрічалися, бесідували… Наші справи холостяцькі, мало кому цікаві. Я ж тут сторожую, люблю побалакати з людиною. А ви хто йому будете?
— Син.
— Ось воно що! Він ніколи про дітей не згадував. Жив сам, як палець. Як і я…
Старий випростав шкарубкий палець з кривим подряпаним нігтем. Палець докірливо захитався перед носом Ярчука.
— Ну, мабуть, ви не сам, коли посилочку готуєте, хтось же є?
— Однополчанин, у Куйбишеві. Разом воювали на Білоруському фронті.
— І Ярчук там був?