Аркадий Фидлер – Острів Робінзона (страница 32)

— Дивись, Яне! Ми триматимемось біля вогнища, щоб ти весь час нас бачив.

— Чудово!.. Що б там не сталось, я боронитиму вас, як власне життя. Я вже вам колись казав, що ніколи не залишу вас у біді!

— Ми пам'ятаємо, Яне!

Пішли. Темрява дедалі густішала, і я підкрався за ними аж до самого струмка. Тут притулився за кущем. Табір розкинувся за кілька десятків кроків од мене, і я міг не тільки чути все, що було голосно сказано, але й бачити, незважаючи на ніч, бо там горіли два невеликі вогнища.

Незабаром до мене долинули чіткі, переривчасті голоси. То хлопці прийшли в табір. Я бачив, як ішли до вогнища і як навколо них збирався натовп людей.

Крізь натовп важко було стежити за тим, що там діялося: збиті в купу фігури затуляли хлопців. Я уважно оглянувся. За кілька кроків од мене росла кокосова пальма. Стовбур її біля землі піднімався похило, немовби по діагоналі, а вже значно вище йшов перпендикулярно. Босоніж я легко виліз на цю похилу частину — з висоти мені чудово було видно весь табір. Хлопці стояли біля вогнища, так, як вони й казали. Нас відділяло якихось вісімдесят кроків, трохи забагато, щоб уночі можна було зробити влучний постріл. Одну рушницю я взяв з собою наверх, щоб завжди мати її напоготові, а другу поклав на землі біля стовбура.

Я бачив, як Манаурі, впізнавши хлопців, схвильований, вітався з ними. З щирою радістю обнімало їх і ще кілька індійців, без сумніву, з того самого племені. Негри, що були свідками цієї зустрічі, раділи не менше, ніж індійці, і навіть велетень, на цілу голову вищий від усіх інших, дружелюбно приймав молодих гостей. Камінь звалився мені з серця, і, сповнений добрих думок, я чекав дальших подій.

Арнак щось голосно сказав людям, які його оточували, і ті присіли на землі. Тільки Арнак, Вагура, Манаурі і велетень-негр залишилися стояти.

«Спритний чорт!» захоплено подумав я про молодого індійця, бо внаслідок його дотепного розпорядження мені краще було все видно, а саме цього він, мабуть, і хотів.

До пізньої ночі точилась їх жвава і досить безладна розмова. Спочатку Арнак довго тягнув, розповідаючи, звичайно, про те, що з ним було на каперському кораблі і на острові. Показував вибиті капітаном зуби, а Вагура — шрами на спині і одірване вухо. Звичайно, Арнак говорив аравакською мовою, Манаурі ж перекладав майже слово в слово на іспанську, щоб було зрозуміло всім неграм. Потім Манаурі сам коротко, але чітко розповів моїм товаришам про свої пригоди, зв'язані, як я відчув, з великим островом на півночі, бо часто вказував у тому напрямку. Говорив він дуже вправно, видно було, що це людина, яка знає життя і звикла виступати перед народом, а голос його звучав серед пальм і кактусових кущів, мов швидкий гірський потік.

Коли він закінчив, знов одізвався Арнак; тепер він говорив, мабуть, про мене; індійці охоче слухали його, але серед негрів, коли Манаурі переклав їм, піднялося неприхильне бурчання. Виступив негр-велетень і страшно лаявся. Індійці перебивали його, заперечували. Зчинився страшний гармидер, аж доки Манаурі не звернувся голосно і розсудливо до тих, що посварилися, і втихомирив бурю. Дійшли до якоїсь згоди, напруження помітно спало, і Арнак попрямував у мою сторону, голосними вигуками запитуючи, де я.

Я одізвався. Підійшовши до мене, він коротко пояснив становище:

— Все гаразд, Яне!

— Як? — здивувався я. — А сварка?

— Індійці вірять тобі, і всі на твоєму боці. Негри, власне кажучи, теж, тільки…

— Тільки що?

— Бояться всіх білих. Але ми їх переконали.

— Це певно?

— Мабуть, так.

— А чого вся ця група сюди припливла? Що каже Манаурі?

— На півночі то справді острів Маргарита, ми не помилилися. Негри й індійці там у страшній неволі. Останнім часом були заколоти. Невільники повстали проти іспанців. Але програли. Рабовласники безжально карають їх, багатьох убивають. Цим людям вдалося захопити три човни, і вночі вони відплили. Через два дні добралися до нашого острова.

— І що збираються робити далі?

— Втекти на материк, але спочатку тільки відпочити і добути харчів. У них мало їжі…

— То будуть тут щонайменше кілька днів?

— Авжеж.

— І не бояться погоні?

— Є різні думки. Вони втекли вночі, ніхто їх не бачив. До того часу погоні не помітили. Сподіваються, що так буде й далі і вони цілі допливуть до материка.

— А чи знають вони про течію?

— Ми про це не говорили.

Не бажаючи створити враження смішного вояки, який ходить з двома рушницями, я взяв з собою лише одну, перевісивши її через плече, а другу залишив, приставивши до кокосової пальми. Ніхто цього не помітив: над струмком стояла густа темрява. Я перебрів через воду, яка досягала тут до литок, і пішов прямо до вогнища, біля якого стояли старшини.

— Buena noche! Доброго вечора! — привітав мене Манаурі.

— Buena noche! — відповів я і, підійшовши, подав йому руку.

Ми міцно потиснули один одному руки. Це був чоловік близько сорока років, із спокійним, розумним виразом обличчя, яке одразу викликало довір'я. На його посмішку я теж відповів посмішкою.

Навколо вогнища стояло кілька чоловіків індійців і негрів. Я по черзі підходив до кожного з них і вітався, подаючи руку. Великий негр, що стояв трохи осторонь, хотів нишком відійти, але я поспішив до нього і, простягуючи руку, сказав:

— Buena noche, amigo!

Всі дивилися на нас, і йому було незручно не подати мені руки. Ледве доторкнувся. Дивився при цьому вниз, на землю, і виглядав, як та надута сова. На його обличчі був вираз неабиякої прозорливості, якоїсь визивної гордості і разом з тим дикого завзяття. Коли б не похмурість, то в його рисах можна було б помітити щось привабливе. Здивований, я відзначив, що велетень порівняно молодий — йому було щонайбільше років двадцять п'ять, отже, був трохи молодший від мене.

— Amigos! — одізвався я до присутніх і зразу ж перейшов на англійську мову. — Amigos! Як людина, що потерпіла аварію корабля і з минулого року живе на цьому острові, я сердечно вітаю вас. Запевняю, що допоможу вам усім, чим тільки зможу, щоб ви знову були зовсім вільні…

Ця промова до всіх присутніх у таборі завдавала неабиякого клопоту, бо спочатку Арнак перекладав мою англійську мову на аравакську, а Манаурі потім — з аравакської на іспанську. Шлях, отже, не прямий, але вів до мети.

Слухаючи мої слова, індійці не приховували своєї радості, Манаурі ж висловив мені подяку і заявив, що добиватимемось цієї волі, — адже, як сказав йому Арнак, я теж думаю добратися до материка, а оскільки я людина досвідчена і знаю острів, то вони охоче прислухатимуться до моїх вказівок та порад.

Тоді вперед вискочив негр-велетень. Він аж трусився весь, очі його метали блискавки гніву.

— Люди! — вигукнув він. — Невже ви втратили розум?! Хіба не бачите, що це білий? Чи ж був коли-небудь білий вам другом?

— Заспокойся, Матео! — лагідним голосом стримував його Манаурі.

— Невже у вас така коротка пам'ять, курячі ви голови? — сердився невгамовним негр. — Чи ви вже забули ті кривди, яких зазнали від цих звірів у білій шкурі? Хто нам на все життя випалив на щоках клеймо рабів?.. Хто нам аж до кісток пошматував спини?.. І ви хочете йому довіритись?.. Ви, дурні, ще й вождем його обираєте?

— Тільки на острові! — обізвався один з індійців.

— Він не такий, як ті! — запевнив Манаурі.

— Чому не такий? Сам потрапив у біду, тому й підлещується. А нехай тільки вибереться звідси!.. Звідки ти знаєш, що він не такий, як ті?

— Арнак говорив.

— Арнак! Арнак! А може, Арнак — то пес, що їсть з панської руки, що своїх братів розірве, аби підлизатися до пана? Хіба мало таких прислужників? Звідки ви знаєте, що Арнак не такий?

— Знаємо Арнака…

— Знаєте, яким він був давно! Неволя змінює людей!

— Неволя, як я переконався, загартувала його.

— Він не такий! Він не такий! — гнівно глумливим голосом пирхав Матео (так звали негра), цідячи крізь зуби слова, які сказав раніше Манаурі. — Чому не такий? Хіба він не був на піратському кораблі? Був, сам Арнак про це проговорився. А хіба не нападають піратські кораблі на мирні села, хіба не хапають індійців у неволю? Чого ти був на піратському кораблі, скажи нам, ти?!

Він втупив у мене палаючий погляд і чекав, мов невблаганний суддя. Коли його запитання, перекладене з іспанської мови на аравакську, а потім — на англійську, дійшло до мене, я просто відповів: — Змушений був.

— Змушений був? Хіба ти був невільником?

— Майже невільником. Я тікав од посіпак, так само, як тікаєте зараз ви. І в мене не було іншого виходу, крім піратського корабля.

— Як це так? Хіба є білі раби? Вперше чую.

— Він англієць, а не іспанець! Не забувай цього! — вставив, пояснюючи, Манаурі. — У іспанців немає білих невільників, а в англійців, наскільки я знаю, є. Це правда?

То було питання до мене, і я відповів, що правда.

— І вони працюють на плантаціях, так само, як інші раби? — пирхнув з недовір'ям Матео.

— Працюють так само цілими роками, аж поки не викуплять себе.

— Все це мені здається дуже дивним!.. Я знаю, що англійці не кращі, ніж іспанці. На острові Ямайка вони винищили індійців і привезли тисячі рабів-негрів. Катують їх так само, як іспанці. Але про білих рабів я не чув… А ти був таким рабом, чи що?

Глумливий, погордливий тон його почав нервувати мене. Збуджував у мені почуття опору. Я міг відповісти, що був невільником, і одразу залагодити справу. Але мені не хотілося принижуватись до брехні, хоча б навіть і незначної, перед цією зарозумілою людиною.