Аркадий Фидлер – Острів Робінзона (страница 17)

У традиції моєї сім'ї впліталися численні криваві нитки індійських воєн. Прадід мій, якого звали так само, як і мене, Ян Бобер, через кільканадцять років після прибуття на американську землю зовсім випадково врятувався від смерті, коли індійці зненацька напали на всі англійські оселі і до ноги вирізали більшість їх жителів.

Батько мій, Томаш Бобер, коли йому було неповних 20 років, належав до добровольців славного Бекона, який очистив од індійських племен усю долину річки Сусквеганни. Пам'ятаю, як хвилююче розповідав батько про напад диких на сім'ю англійського піонера, який оселився глибоко в лісі, осторонь від своїх. Незабаром індійців досягла невблаганна помста. Загін месників, серед яких був і мій батько, не спочивав доти, доки не вибив до ноги всіх червоношкірих, які жили на десятки миль довкола, всіх, до немовлят включно. Ця розповідь, ягу я почув уперше, коли мені було кілька років, справила на мене незабутнє враження і надовго сповнила неприязню до індійців…

— Навіщо ти хотів мене вбити? — запитав я Арнака. Хлопець, не розуміючи значення слів, запитливо глянув на мене.

— Там, на південному узбережжі, кілька днів тому ти вистрелив у мене з лука, — пояснив я.

— Не я, — відповів Арнак тихо, — Вагура.

— А навіщо стріляв?

— Бо ти білий, пане.

«Ось їх вдячність! — подумав я суворо, з гіркотою. — За те, що я на кораблі допоміг індійцеві, — вбивча стріла з укриття. Невже те, що я білий, — достатня причина, щоб убити мене? Хіба всі білі однакові? Чи всі такі, як ця тварина — капітан?»

Але за хвилину в голові у мене постала інша, розумніша думка: а може, ці хлопці доведені до такого стану, що вже не можуть відрізнити одного білого від іншого і вважають усіх за катів і тиранів?

Арнак, немовби відгадуючи напрям моїх думок, виправдовувався буркотливо:

— Вагура молодий… запальний…

Я розмірковував далі: на імперському кораблі я старався полегшити долю молодого індійця, та чи тільки любов до ближнього спонукала мене до цього? Ні. Мною керувала ще й гордість вільної людини, ображеної відкрито зневажливим, нелюдським ставленням корабельного тирана до всіх нас. Отже, мої заслуги по відношенню до індійських хлопців були не такі вже й чисті та великі, щоб особливо ремствувати на Арнака і Вагуру за ту стрілу.

Сходило вже сонце. Промінь його крізь дірку в кам'яному валі пробився до печери. Час минав. Треба було вирішити неясне становище, енергійно взяти в руки хід подій.

— Арнак! — обізвався я до індійця. — Коли ти стояв прив'язаний до щогли, хто дав тобі вночі пити?

Хлопець втупив у мене допитливий погляд, але не відповідав.

— Ну, не пригадуєш? — нетерпляче допитувався я, бачачи знову його впертість.

— Пригадую, — відповів стиха.

— То хто ж?

— Ти, пане.

— А знаєш, що потім з цього вийшло?

Не розумів як слід питання. Я старався передати його іншими словами:

— На другий день весь екіпаж зібрали на палубі. Недалеко від твоєї щогли, ти, мабуть, бачив?

— Бачив.

— Кого хотів убити капітан за те, що тобі допомагав?

— Тебе, пане.

— Бачиш, добре все пригадуєш. А хто перерізав тобі пута під час бурі, незадовго до того, як корабель розбився?

— Ти, пане? — вирвалось у нього з подивом. — Так, я.

— Я не знав цього… — прошепотів Арнак.

Повіки його затремтіли від хвилювання. Я бачив, що він був зворушений.

— А ви, — сказав докірливо, — ви хотіли вбити мене з лука?

Хлопець, дуже зніяковівши, зрозумів недоречність своєї поведінки. Виходить, молодий дикун був однак не зовсім тупий, відчував, що по відношенню до мене вони допустилися помилки. Більше того, я помітив, що він хотів з'ясувати, пом'якшити прикрість події, хотів якось показати свою доброзичливість, але не знав, як це зробити. Зрештою на моє запитання, навіщо в мене стріляли, він повторив, ніби виправдуючись, те саме, що я вже чув раніше:

— Бо ти білий, пане!

З чиєї ж то вини у цих дикунів склалася така гидка думка про нас, білих? Може, в цьому винні не вони, а ми самі, білі?

Я нахилився над ним і з допомогою ножа звільнив його від пут.

— Ти вільний! Виходь!

Розтираючи закляклі ноги і руки, Арнак не спускав з мене враженого погляду. Ковтнув слину, ніби йому пересохло в горлі.

— Ти голодний, — зауважив я лагідно.

— Так, пане, голодний.

— Відсуньмо каміння біля входу. Ти вийдеш перший. А Вагурі скажи, нехай сховає стріли для кращого випадку… Приготуємо сніданок з двох зайчиків. Збігайте до чагарника за хмизом на вогнище…

Вмить ми відклали каміння. Арнак поспішно вибіг з печери і з голосним криком помчав у кущі.

Я зібрав лук і стріли, взяв палицю, намацав ніж біля пояса і поволі вийшов за хлопцем надвір. День був такий пронизливо ясний, що я мусив примружити очі. Стояв посеред галявини і напівзасліпленим поглядом пронизував навколишні зарості. Нікого там не було, ніщо не ворушилось. Арнак зник, мов камінь у воду впав.

Я підійшов поволі до вогнища і став біля нього навколішки. Відклавши зброю вбік, почав роздувати попіл, ще гарячий з учорашнього вечора. Я стояв зовсім відкритий, і не було нічого легшого, ніж увігнати в мене влучну стрілу з найближчих заростей. Пораючись біля вогнища, я пильним оком оглядав усе навколо, готовий негайно схопити зброю і відбити атаку. Але все було спокійно.

Коли перші іскри почали тліти в попелі, я почув, як у хащах скриплять і тріщать гілки, — то йшли хлопці. Тягнули велику купу сухого гілля. За Арнаком нишком ішов Вагура. Шістнадцятирічний підліток, він не приховував свого страху. Дивився на мене так, немовби я хотів його зжерти.

Але на різні тривожні чи непристойні почуття не було часу. Взявши команду над приготуванням сніданку, я жваво підганяв індійців до роботи. Скільки тут було метушні! Розвести і підтримувати вогонь, витягнути з ями зайчиків і вбити їх, принести в тикві води з річки, вистругати дві палички на рожни…

— На ось тобі! — гукнув я до Арнака і кинув йому в руки ніж.

Хлопець не на жарт перелякався, коли піймав зброю і тримав її в руці. Я засміявся з його досить-таки безглуздого виразу обличчя і пояснив, про що йдеться:

— Побіжи-но в ліс, знайди дві прямі гілки і обстружи їх! Підсмажимо на них зайчиків!..

Тоді Арнак зрозумів моє довір'я до нього. Зрадів. Я побачив на його обличчі немов слід усмішки. Помчав у нетрі. А коли повернувся з палками, одразу ж віддав мені ніж.

«Я НЕ П'ЯТНИЦЯ»

Почали ми жити втрьох. Не знаючи вдачі своїх молодих товаришів по нещастю, недолюблюючи взагалі індійців, я тримав їх якомога далі від себе. Звелів їм збудувати біля самої печери курінь, у якому вони вночі спали, бо не дуже довіряв їм, щоб так швидко впустити до печери. Зрештою, самі індійці теж ставилися до мене насторожено і воліли краще спати надворі.

В моєму господарстві стало більше ротів, яких треба було нагодувати, але тепер незрівнянно легше було добувати їжу і взагалі виконувати будь-яку роботу.

Вони були непоганою підмогою для мене. Добре стріляли з лука. Арнак майже ніколи не хибив. Знали сорти ліан, набагато придатніших для тятив і для зв'язування, ніж ті, які я використовував до цього часу.

Я докладно ознайомив їх з територією довкола Озера Достатку і посилав самих на полювання. Учив їх ставити по-віргінському пастки на дичину, а сам одночасно переймав у них деякі мисливські навички.

Дуже пригодилося мені те, що вони чудово знали всі рослини на острові. Одразу ж, у перший день, Арнак відшукав серед гущавини грубе листя якоїсь різновидності агави; прикладене до мого плеча, воно на диво швидко вилікувало рану, заподіяну стрілою.

Значно збагатилася наша кухня. Хлопці знали багато дикоростучих плодів та їстівних коренів. Кокосових горіхів нам уже не бракувало: спритні юнаки вилазили на найвищі пальми і збивали їх.

Незвичайна обізнаність хлопців з тутешньою рослинністю незаперечно доводила, що й самі вони походять з місць, не дуже віддалених од мого острова. В один з перших днів зайшла мова про цю справу, надзвичайно важливу для мене, бо я ні на хвилину не переставав вишукувати можливості свого звільнення з острова. Індійці сказали мені, що вони з племені араваків, яке заселяє узбережжя материка. Село, в якому жили хлопці, лежало біля самого моря.

— На узбережжі материка? — перепитав я. — А чи ви не знаєте великої річки, яку іспанці називають Оріноко?

— Я чув про неї, — відповів Арнак. — Біля гирла цієї ріки живуть індійці гуарани, наші вороги.

— Якщо це вороги, то вони недалеко від вас?

— Далеко, пане. Наші воїни пливли на човнах понад берегом моря стільки днів, скільки пальців на обох руках, поки добралися до осель гуаранів.

— А ти знаєш, у якому напрямі пливли воїни?

— Знаю, пане. В тому напрямі, де сходить сонце, але по дорозі вони мусили перепливати через велику затоку.

З цього можна було зробити висновок, що батьківщина хлопців лежала на захід від гирла ріки Оріноко.

Ясні, ділові відповіді Арнака подобались мені. Я з приємністю поглядав на його темнокоричньове обличчя, правильні риси якого, не позбавлені своєрідної привабливості, свідчили про те, що це в усякім разі істота розумна. У нього був вузький, трохи стиснутий рот, прямий ніс і великі, чорні мрійливі очі. Постать мав струнку і відзначався характерною для багатьох індійців задумливістю на противагу молодому Вагурі, який уже через кілька днів, звикнувши до мене, позбувся своєї боязливості і часто вибухав голосним сміхом. Вагура, кремезний хлопець з м'ясистим ротом, широкими ніздрями і живою вдачею, по суті невродливий, являв собою зовсім інший порівняно з своїм старшим товаришем тип, хоч родом вони були з одного села.