Аркадий Фидлер – Острів Робінзона (страница 14)

Перемагаючи фальшиву соромливість, я, щоб зберегти надалі одяг, почав ходити голий, надіваючи тільки пов'язку на стегна. Шкіра моя, яка з часом стала більш схожою на шкіру індійця, ніж білої людини, вже майже не сприймала сонячного проміння. На голові у мене виросла буйна чуприна, довге волосся спадало мені на шию, і цього природного захисту було цілком достатньо. Вдень я ходив роздягнутий, але на ніч надівав сорочку, бо в печері часом гидко тягнуло холодом.

Мої шкіряні чоботи почали розпорюватись і розлазитись. Я прив'язав собі до ніг дерев'яні сандалі, але носити це взуття було незручно, і незабаром я покинув їх. Дедалі частіше ходив босоніж, і, коли шкіра на ступнях стала достатньо твердою, я без жалю розпрощався з чобітьми.

«Дикун!» вигукне, можливо, про мене який-небудь пустопорожній розумник.

«Може, й дикун! — відповім я. — Але чи не жив я на острові в умовах дикуна, який не мав навіть вогню, і чи не треба було — для того, щоб легше дожити до кращого майбутнього, — чи не треба було спочатку набути рис, властивих так званим дикунам?»

Вогонь! Його мені найбільше бракувало. Відчував це дедалі болючіше. Сира страва вже вилазила мені боком, і хоч я позбувся хвороб, які мучили мене в перші дні перебування на острові, а все ж боявся, що безперервне споживання сирого м'яса завдасть мені нового клопоту. Я знову шукав кременя, раз у раз б'ючи каменем об камінь. І знову все марно. Не добув жодної спасенної іскри.

І ось саме в цей час, одного щасливого ранку, в мене виникла така думка, що я аж ударив з силою себе долонею по лобі і скрикнув од радості. Як же я за всіма цими прикростями зовсім забув про це! З самого початку у мене було чудове кресало, досить було тільки взяти його; та й яке ж кресало, го, го! А кремінний пістолет, знайдений біля труна капітана? Щоправда, не було до нього пороху, і я не міг стріляти, але чи не можна викресати іскри, відводячи курок і спускаючи його?

Якомога швидше помчав до печери. В кутку, в пилюці я відшукав пістолет. Протер його, випробував, — пружина курка була ціла, тільки заржавіла. Кілька разів я відводив і спускав курок, нарешті пішло легше. Почистивши залізну поличку від іржі і спустивши на неї курок, я мало не збожеволів од радості: бризнула іскра. Ясна, жива, швидка іскра.

А чи знайду я губку, щоб розпалити вогонь. Суха трава, так само як і дрібно нарізані шматочки дерева, не загорялися. Тоді я відшукав у лісі старе, спорохнявіле дерево, вигорнув з нього трохи трухлятини і, розтерши її в порох, висушив на сонці. Потім насипав його на поличку пістолета. Клацнув курок, блиснула іскра. Порохно почало тліти. Я подув: малесеньке синювате полум'ячко. Поклав стружок — і полум'я!

— Вогонь! Вогонь! — закричав я, мов дитина.

Я підклав сухих гілочок. Полум'я, потріскуючи, розгорялося. Радість душила мене. Більше гілля! Полум'я виросло завбільшки з людину, переможно гуділо, сипало іскрами. Новий життєдайний, могутній союзник!

Я бігом зносив сухе гілля, якого сила-силенна валялась поблизу. Забезпечивши вогнищу існування і переконавшись, що воно вже не загасне, я вбив зайчика, зняв шкурку, випотрошив його м'ясо, настромив на жердину і почав поволі обертати над вогнем. Незабаром у повітрі рознісся гострий запах печення. Він був настільки приголомшливий, що у мене запаморочилося в голові. Від пожадливості у мене був повен рот слини. Як же прагнув мій шлунок жареного м'яса!

Ніколи не забуду розкоші цього першого бенкету. В той час, коли вогонь продовжував весело шугати і сичати, я стояв біля нього, захоплений однаково як ласощами, так і гордістю від того, що я вирвав у сил природи такий неоціненний скарб.

Знов у пригоді мені став досвід, набутий у віргінських лісах. Я вмів без особливих труднощів постійно підтримувати вогонь так, щоб він ніколи не згас. Тільки в зв'язку з цим у мене стало тепер більше роботи, бо до обов'язків, які я мав досі, додався новий: треба було зносити з гущавини запаси палива.

Володіння вогнем немовби розширило мій погляд на світ, сповнило мене надією, додало мені жвавості, а моїм думкам — відваги і широти. Я вже міркував про те, як, на зразок Робінзона, випалювати з глини посуд і варити в ній їжу. Але перед цим у мене з'явилася інша, невідкладна робота.

В цей період, у першій половині травня, на небі відбувалися серйозні зміни. Важкі, дедалі густіші хмари збиралися над островом, і дощі лили з кожним днем більші. Сумнівів не було: наближається період дощів.

Я жив на острові вже понад два місяці. Скільки разів я поспішав на вершину гори і впивався очима в далечінь! Даремно. Дедалі більше примирявся я з думкою, що залишусь тут довше, ніж раніш припускав, і до цієї необхідності треба було пристосуватись. В мішку у мене було трохи кукурудзяного і ячмінного зерна. Сирі плоди, так само як і м'ясо, вже остогидли мені. Вогонь давав мені можливість готувати різноманітні страви; якби зерна у мене було більше, я міг би його розтерти на борошно і спекти хліб. З розповіді Робінзона Крузо я пам'ятав, що період дощів — найкращий час для сівби, тому одразу, не відкладаючи, вирішив узятися до обробітку землі.

За двісті кроків од печери, над берегом річки, я знайшов відповідне місце. Грунт, як мені здавалося, був родючий, бур'янів і кущів росло тут безліч. Я почав старанно винищувати рослинних трутнів. Од правіків вони гнобили тут землю, глибоко пускаючи коріння, отже, боротьба з ними була важка, а знаряддя мої — більш ніж примітивні. Не одна крапля поту стікала з мого чола, і минув тиждень, поки я очистив поле. Воно було завбільшки п'ятдесят на п'ятдесят кроків. Дальша робота — копання землі — теж ішла нелегко, бо земля була тверда і пронизана корінням. Я зламав лопату, отже, треба було з панцира черепахи робити другу, але через тиждень я справився з цим і закінчив перекопувати землю.

Зерно я посіяв на двох окремих грядках: на одній — кукурудзу, на другій — ячмінь. Виявилося, що землі я приготував більше, ніж треба було для мого зерна. Засіявши грядки, я заволочив їх гіллякою, щоб птахи не виклювали зерен. По закінченні праці я випрямився і з полегшенням зітхнув.

— Велику справу я зробив! — сказав, дивлячись задоволений на своє поле. — Цікаво, що воно тут виросте.

Закінчувався травень. Ішли дощі, часті, з громом, рясні, але недовгі. Сонце протягом дня кілька раз виходило з-за хмар. Парке повітря пахло вологою, розігрітою зеленню.

Я ПОБАЧИВ ДВОХ ЛЮДЕЙ

Самітність давалася взнаки. Дедалі частіше я голосно розмовляв сам з собою. Моя істота якось роздвоювалась, і виникало немовби два Яни — один запальний, готовий щохвилини спалахнути, другий — слухняний і витриманий. Коли цей перший, поривчастий, щось говорив, то той, другий, сперечався з ним і заперечував йому. Очевидно, мій розум, звиклий мислити в середовищі людей, у суспільстві повинен був стикатися з чим-небудь, хоч із самим собою. Такі-то химери породжувала самітність.

Одного дня я, скориставшись з гарної погоди і чистого повітря, піднявся на вершину гори, як робив це безліч разів до того. Тепер, у дощовий період, щоразу, коли світило сонце, далекі предмети було видно чітко і виразно, як на долоні. Земля на горизонті з південного боку виднілася виразніше, ніж будь-коли в інший час; вона здавалася мені на диво близькою.

— Яне! — обізвалось моє заповзятливе «я». — Ти оглянув майже весь острів, а он там, на південному краю, ти ще не був!

— Ну її що з того, що не був? — буркнуло у відповідь те друге, суперечливе «я». — У мене стільки було іншої роботи!..

— Час подумати про те, щоб якось вибратися з цієї тюрми! Вже три місяці я тут сиджу! Довше не чекатиму! Завтра йду на південний берег! Я хочу побачити…

— Не підемо, бо тут ще є невідкладна робота.

— Я хочу побачити зблизька ту землю, що видніється на протилежному боці…

— А вогнище?

— Що вогнище?

— Обов'язково треба збудувати курінь, щоб уберегти вогнище під дощів.

— Добре, збудую курінь. Але потім одразу ж вирушу на південь!

— Як хочеш…

Часом у мене складалося враження, що ці наївні розмови з самим собою тримали мене при здоровому розумі, оберігали від божевілля.

Вогнище горіло перед печерою, і дощі часто гасили його. На кількох високих жердинах, забитих у землю навколо вогнища, я зробив з великого пальмового гілля дах. Він був достатньо високий, щоб я міг вільно ходити під ним, і достатньо широкий, щоб зливи, які забивали збоку, не загасили вогню. З усіх боків курінь був зовсім відкритий. Це будівництво тривало три дні.

Четвертого дня над ранок я поклав папугам і зайчикам їжі на дві доби і вирушив на південь. Як завжди, на плечах у мене був кошик з їжею, в руках лук, стріли і спис, за поясом — ніж. Я взяв також пістолет і жменю висушеної трухлявини для розпалювання вогнища.

Наскільки я міг переконатися з своєї гори, острів своєю формою трохи нагадував яйце, неправильний берег його хвилясто звивався між затоками. Від моєї печери, розташованої біля східного берега, можна було вийти навпростець через острів на південь. Це була найкоротша дорога, але разом з тим і дуже важка, бо йшла вона серед колючого гілля. Тому я вважав за краще піти по окружній лінії, весь час тримаючись морського узбережжя, де мандрувати було зручніше і я міг не боятися, що заблуджусь.