Аркадий Фидлер – Оріноко (страница 68)

— Дивіться, дивіться! — підтримали його голоси, з інших човнів.

І справді, на широкому водяному просторі темніла незвичайна плямка. Це був плаваючий кущ. Таких кущів і дерев з гіллям, як-відомо, багато пливло в бік моря, але цей окремий кущ поводився дивно: він плив не за течією, а в протилежному напрямку, немовби поволі підкрадався разом з течією до нас. І, справді, це був не кущ, а малий човен, покритий гіллям, у цьому я на власні очі переконався, подивившись в підзорну трубу. Через кілька хвилин, трохи наблизившись, ми довідались, що це одна з наших розвідувальних ябот, висланих у погоню за групою човнів акавоїв. Ми подали умовний знак.

Коли човен наблизився до нас, ми докладно дізнались про акавоїв. Вони були за десять миль попереду і швидко втікали вниз за течією Оріноко.

— Далеко звідси до Каїїви? — запитав я Фуюді.

— За мірою білих людей, буде, мабуть, близько сімдесяти миль.

— Може, доженемо їх раніше, як думаєте? — звернувся я до воїнів на ітаубах, що зупинилися біля нашого човна.

— Авжеж доженемо! Доженемо! — відгукнулися Арнак та інші.

— Ви їх полічили? — звернувся я до розвідників. — Скільки акавоїв?

— Їх буде вісім разів по стільки, скільки пальців на двох руках. У них дев'ять ітауб.

— Дев'ять ітауб на вісімдесят чоловік? Чому так багато човнів?

— Це невеликі ітауби, менші від наших. Перед нами пливе вісім, уздовж південного берега річки.

— Ти ж казав — дев'ять?

— Дев'ята, найбільша, сьогодні вранці, ще на світанку, перепливла на другий бік річки. Вона зникла з наших очей…

— Отже, акавої розділилися на дві групи? — запитав я. — Це нічого, не страшно. Будемо переслідувати тих, що на восьми човнах!..

Ми попливли щосили.

— Що то за великий дим був позаду вас? — запитав один з розвідників.

— А-а, ви бачили його здалека? Це добре!..

Після обіду спека стала нестерпною. В цю пору люди звичайно лежали в тіні, змучені спекою. Сонце піднялося над нашими головами і почало припікати в спину. Я дивувався дисципліні, загартованості і добрій волі воїнів, які, незважаючи на страшну спеку, старалися з усіх сил. Ми судорожно зціпили зуби в мовчанні. Під кожним з нас було мокро від поту.

Люди з ітауби Яка перші помітили чужі човни. Вони були не попереду нас, а позаду. У великому гурті індійців завжди знайдеться незвичайний індивідум з неймовірно бистрим зором. Таким воїном був, мабуть, на ітаубі Яка, але це вже його таємниця, як він зумів зробити це відкриття, дивлячись проти сонця туди, де в сліпучому морі мерехтливих іскор, блисків і полисків відбивалося за нами в річці наче мільйон пополудневих сонць. Індієць подивився туди і помітив.

— Акавої! — враз розійшлася звістка по човнах.

Навіть у підзорну трубу не легко було їх побачити. Оріноко в цьому місці п'ять-шість миль завширшки. Те, що ми помітили, пливло близько чотирьох миль позаду нас у нашому напрямку і саме перепливало річку з другого берега до нашого. Але там був не один човен — ми налічили чотири.

— Може, це не акавої? — запитав хтось. — Адже вони мали тільки один човен…

Нас розділяла велика відстань, щоб можна було точно визначити. На загадкових човнах було кілька десятків індійців і всі добре гребли, а акавоїв, які випливли на світанку на другий берег, було близько п'ятнадцяти. Хто ж це? Невже більше акавойських човнів перепливло через річку? А може, це якісь варраули?

Порадившись, ми вирішили перестати гребти і почекати, поки до нас наблизяться чужі гребці. Перепливши річку, вони посувались уздовж нашого берега на відстані близько двохсот кроків од нього. Я наказав відповідно розставити наші ітауби — одна біля одної, в бойовому порядку, так, щоб ті обов'язково пропливли близько від нас. Ми могли не боятися, що нас передчасно помітять, адже наші човни чудово були замасковані гілками і скидалися навіть зблизька на повільно плаваючі острівці. Таких острівців — справжніх — плавало в річці багато.

Чотири ітауби доганяли нас. Ми безперервно стежили за ними у підзорну трубу, і, коли вони наблизилися приблизно на півмилі, той, хто дивився в підзорну трубу, раптом вигукнув:

— Там полонені!

Справді, це були полонені. Ми впізнали їх тому, що вони сиділи в човнах один за одним, права рука кожного з них була прив'язана до одного каната, що простягався від кіля човна до самої корми. З'єднані між собою, вони могли виконувати разом лише один рух, рух веслом. Якби хтось схотів не виконати цього і зробити щось інше, спільний канат став би йому на перешкоді. Так були зв'язані всі гребці.

Мене особливо зацікавили, звичайно, люди на човнах, які не гребли і не були полоненими. На кожній ітаубі їх сиділо по кілька чоловік спереду і ззаду човна. Вони тримали в руках довгі списи, якими час від часу били по головах гребців, підганяючи їх. Я одразу розпізнав акавоїв, бо вони мали ті самі волокняні стрічки, обв'язані навколо кожного плеча, які ми вже бачили у Дабаро та його людей.

Справа прояснилася. Це була та група акавоїв, що, як розповідали нам розвідники, на світанку на одній ітаубі перепливла на лівий берег Оріноко. Мабуть, їм вдалося зненацька напасти на чимале селище варраулів і захопити кілька десятків полонених, з якими вони тепер спішили на здобутих ітаубах, щоб з'єднатися з рештою своїх воїнів.

Ми не могли вже уникнути бою, наше становище примушувало до цього. Ми причаїлися так вигідно, що ітауби, які пливли в наш бік, мусили пройти повз нас на відстані, меншій ніж постріл з лука. Я наказав приготувати на всіх човнах рушниці до бою.

Акавої наближалися, не передбачаючи пастки. На жаль, вони пливли не однією групою. Тільки два човни пливли разом, один за одним, третій відійшов праворуч і плив між тими двома та берегом, четвертий залишався далеко позаду. Я швидко дав вказівки: на останній, четвертий човен мав ударити Арнак, який був на нашій першій ітаубі; я, з кінця нашого ланцюга, мав намір напасти на третій, а Які, Конауро і Вагура — в середині — повинні були впоратися з двома передніми, що пливли разом.

Ітауби швидко наближалися до нас. Акавої нещадно підганяли гребців, тому їх човни розрізали воду з великою швидкістю. Вони були не прикриті, і ми бачили їх, як на долоні, маючи можливість добре розрізнити ворога від друга.

Я сидів на кормі нашого човна, тримаючи весло як кермо, і люди чекали теж з веслами в руках. Біля кожного під рукою лежала зброя.

Раптом на нашій ітаубі виник якийсь рух, що змусив мене трохи відвернути свою увагу від противника. На дні човна Лясана просувалася до мене.

— Чого крутишся? — сердито цикнув я на неї.

— Біля тебе немає Арнака, — сказала вона таємниче з лукавим виразом обличчя.

— Нема. Хіба це причина для метушні?

— Сьогодні я берегтиму тебе!

Вона сказала це з такою невимовною повагою, що мимоволі розсмішила мене.

— Ах, мій ангеле-хранителю, ти ловитимеш на льоту акавойські стріли, так?

— Так, ловитиму, — відповіла вона і встромила мені за пояс, як амулет, якийсь плід.

— Ти, Чарівна Пальмо, погано придумала! Ти ж знаєш, що ваші чари не для мене.

— Знаю, але Арасибо наказав дати тобі його.

— Ну, хіба що Арасибо!..

Весь час я не спускав очей з акавоїв. Наше маскування було дуже вдалим, бо перша з чужих ітауб минала човен Арнака на віддалі ледве п'ятдесяти кроків, а в акавоїв не виникло ніякого підозріння. Зараз же за першою ітаубою мчала друга. Коли за хвилину вони опинилися біля другого човна, яким командував Вагура, я крикнув щосили:

— Вагура, Конауро, Які, вогонь!

Одночасно гримнуло кілька пострілів, і одразу ж за ними пролунали нові. Бачачи, що вони були влучні і на обох ітаубах блискавично посіяли спустошення серед акавоїв, я вже не звертав уваги на стрілянину.

— Вперед, — гукнув я до гребців.

Човен, розвинувши велику швидкість, вилетів, немов стріла. З усієї сили я повернув кермо, щоб під гострим кутом піти праворуч, до берега. Ми швидко обминули два обстріляні човни, які, незважаючи на те, що полонені на них перестали гребти, рухалися далі і наблизилися до третьої ворожої ітауби.

Там відбувалося щось жахливе. Акавой — керманич, побачивши засаду, вирішив рятуватися втечею в прибережну гущавину. Він негайно спрямував туди ітаубу, незважаючи на опір варраулів, які також відразу пронюхали, в чому справа, і не думали допомагати своїм ворогам. Вони все ще тримали весла в руках, але деякі вже перестали гребти, інші ж намагалися навіть опиратися. Виникло замішання, човен зупинився.

Акавої з пронизливим вереском підганяли полонених, а коли це не дало наслідків, почали бити найближчих по головах і колоти списами. Вони вбивали їх з нестримною люттю. Потім самі бралися за весла і рвучкими рухами били ними по воді. Це також мало допомогло. Акавої були на віддалі ста кроків од берега, коли ми їх наздогнали. Зупинилися між ними і сушею, перегородивши їм шлях до втечі. Доля винесла акавоям вирок, але вони не здалися без бою.

Їх було п'ятеро, двоє спереду ітауби, троє — ззаду. Коли ми навскіс почали перетинати їм шлях, чотири з них взялися за рушниці, — мали вогнестрільну зброю, негідники! — і вистрілили по нас. Довкола посипався шрот. Двох-трьох наших поранило, інші зуміли вчасно заховатися за бортом, та, зрештою, ітауба хиталася і вони не могли добре прицілитися.

Ми не дали їм часу отямитися. Перестали гребти, щоб човен не хитався. Людям з роду Білого Ягуара, досвідченим стрільцям, я наказав випалити з рушниць, набитих кулями. А сам узяв на мушку стерничого. Після залпу ми швидко рушили до ітауби. Стерничий лежав з простреленою головою, перевалившись половиною тіла з човна, а троє інших акавоїв були смертельно поранені і вмирали.