Арчибальд Кронин – Літа зелені (страница 3)

— Він не поміститься з тобою, Кейт... а твоє ліжко надто вузьке, Мардок... і до того, ти ж сидиш допізна над своїми уроками. Може він ляже в кімнаті бабки? Її ж зараз нема.

Батько сердитим помахом голови відкинув цю пропозицію.

— Вона добре платить за свою кімнату. Тому ми не можемо робити цього без її згоди. До того ж вона скоро повернеться.

Мардок тимчасом мовчав, повільно пережовуючи їжу та підозріло розглядаючи кожний шматок, як той поліцейський детектив. Водночас він зазирнув у книжку, тримаючи її так близько до носа, що здавалося, ніби він нюхає її. Почувши розмову, він втрутився з поважним виглядом:

— Він мусить спати з дідом. Іншого виходу нема.

Батько кивнув на знак згоди, проте сердито насупився, коли при ньому згадали дідуся.

На тому й порішили. І хоч я вже, сидячи, засинав, моє серце болісно стислося від жаху, що мені доведеться всю ніч лежати рядом з тим відлюдком нагорі. Та я боявся заперечувати, бо був до того стомлений, що навіть не міг розплющити очей, — як раптом Кейт звернулася до мене:

— Ходімо, любий... А вода вже зігрілася, мамо?

— Мабуть. Та всю не виливай, бо ще треба помити посуд.

Кейт болісно скривилась, коли роздягла мене й побачила мої кістки. Потім посадовила мене в ванну і добре вимила губкою та бруском деркого жовтого мила. Голова моя бовталась, мов нежива, а очі були такі важкі, що я вже навіть не міг плакати, і був зовсім покірним, коли вона натягала на мене стару сорочку. Нарешті стукнула клямка, і я відчув, як мене понесли нагору. В голові знову загуділо й задирчало, захлюпало і захиталось, як під час недавньої подорожі, і я одразу ж заснув під мурмотіння діда, який вихопив мене з рук Кейт і обережно поклав у своє ліжко.

3

Дід всю ніч скажено хропів і кидався уві сні, притискуючи мене до стіни. Та я спав, як убитий, і тільки вранці прокинувся від страшного сну. Мені снився покійний тато, в довгій нічній сорочці, з інгалятором у руці, що його купив за порадою друга, коли вже ніякі ліки йому більш не допомагали. Він походжав по кімнаті і весело жартував з матусею, яка з жахом дивилася на нього, ламаючи худі руки. Потім з’явився лікар. Та раптом ударив грім, і до кімнати влетів величезний чорний кінь з чорним султаном на голові. Я мало не вмер від страху, коли побачив, як мої батьки сіли на нього верхи і помчали геть.

Я прокинувся, обливаючись холодним потом, і заспокоївся лише тоді, коли побачив сонечко, що весело заглядало в кімнату, й дідуся, який стояв біля вікна, піднімаючи штору.

—  Я збудив тебе? Нічого. Адже, давно вже пора вставати. Дивись, який сьогодні чудовий день.

Я встав і почав одягатися, і дід розказував мені, що Кейт уже давно пішла до школи, а Мардок подався на поїзд, що йде до Уінтона, де хлопець вчиться в коледжі на поштового чиновника. З сумом дід повідомив, що для нас шлях буде вільний тільки тоді, коли батько піде на службу. Мене дуже здивували дідові слова про те, що батько, незважаючи на свою бундючну форму, був усього-на-всього дільничним санітарним інспектором. Він мріяв про посаду начальника водокачки, але зараз (дід єхидно посміхнувся) наглядає за міськими смітниками на нужниками.

В ту ж мить ми почули грюкання парадних дверей. Це означало, що батько вже пішов; і зараз же мати покликала нас униз.

— Як вам спалося? — спитала вона так, немовби ми з дідусем були пустотливими школярами.

— Чудесно, Ханна, дякую, — церемонно відповів дідусь, важно сідаючи в батькове крісло. Пізніше я дізнався, що він спускався на кухню тільки снідати, надаючи цьому ритуалові особливого значення. Тут було тепло й затишно, і скоро між нами почалася сердечна розмова, підігріта гарячим какао, що його весь час підливала нам мама з олов’яного чайника.

— Може ви візьмете Роберта з собою, тату?

— Ну, звичайно, Ханна, — чемно, але стримано відповів дід.

— Я знаю, що ви завжди допомагаєте, чим можете. А йому спочатку буде у нас трохи важко, поки він призвичаїться.

— Дурниці! Нехай вип’є відразу повен ківш лиха.

Мама глянула на діда з сумом і з почуттям великої любові та поваги. Коли сніданок закінчився, вона принесла йому палицю, старий капелюх і папери, що він їх списував у день мого приїзду. Узявши щітку, вона обережно почистила капелюх, немов побоюючись, щоб він не розсипався, і перев’язала папери червоною тесьмою.

— Мені боляче, що вам доводиться цим займатись. Та нічого не вдієш, адже це для нас велика підтримка.

Дідусь загадково посміхнувся, потім підвівся з-за столу, надяг свого капелюха, і важно попрямував до дверей. Мама підбігла до нього, благально глянула йому в очі й прошепотіла:

— То ви ж обіцяєте мені, тату?..

— Перестань, Ханна! Яка ж ти надокучлива! — Він лагідно посміхнувся і, взявши мене за руку, вийшов на вулицю.

Скоро ми опинилися на трамвайній зупинці, де якраз стояв червоний трамвай. Кондуктор виліз на нього і щось возився там з роликовою дугою, яка була ще новинкою в той час і завдавала водіям багато клопоту. Дідусь повів мене через передню площадку, і ми вибралися на верхній ярус, звідки я міг милуватися чудовими краєвидами, поки трамвай обережно сповзав у долину, де густо гніздився Лівенфорд. Гори і низини були ще вкриті вранішнім туманом, а в чистому гірському повітрі гучно лунав благовіст.

— Беріть квитки! Квитки беріть! — вигукував кондуктор, і я почув, як мідяки з дзвоном посипалися до його сумки. Та мій дідусь немовби й не чув вимог кондуктора. Спершись бородою на палицю й напустивши на очі сивого чуба, він дивився кудись убік і навіть на мої підштовхування не звертав ніякої уваги. У нього був такий статечний і такий замислений вигляд, що кондуктор тільки потупцював біля нас і вже хотів піти собі геть, коли це раптом дідусь глянув на нього такими щирими і такими лукавими очима, що той лише ніяково посміхнувсь і, сказавши: — А, це ви, Денді! — з поклоном одійшов.

Я був настільки здивований популярністю діда, що навіть незчувся, як ми опинилися на Хай-стріт, навпроти міської ратуші. Тут ми зійшли, і дідусь з великою гідністю попрямував до низенького будиночка з широкою мідною вивіскою: «Мак-Келлар, присяжний повірений».

Та не встиг дідусь переступити порога контори, як його величність кудись одразу щезла; він знітився й скривився і лише зрідка кидав на мене хитрі погляди, коли якась стара карга висувалась у віконце і шипіла, що містер Мак-Келлар зайнятий з пробстом[1] Блером. Пізніше я дізнався, що дідусь страшенно недолюблював потворних жінок і тому завжди кривився і плювався, коли стикався з ними.

Через п’ять хвилин двері розчинились і з кабінету повіреного вийшов огрядний чоловік з чорною бородою та касторовим капелюхом у руці. Він пильно оглянув мене, а потім пихато спитав у дідуся:

— Так оце той хлопець?

— Еге ж, пане пробст.

Пан пробст витріщився на мене так, наче знав мою історію краще за мене самого, і мені чомусь здалося, що йому відомі навіть найдрібніші факти й подробиці з мого життя, тому я весь час тремтів і не знав, куди подітися від сорому.

— У тебе нема ще друзів серед хлопчиків твого віку?

— Нема ще, сер.

— Можеш гратися з моїм Гевіном. Приходь до нас. Це зовсім близько, на Драмбак Род.

Я опустив очі, щоб не показати йому, що мені зовсім не хочеться гратися з якимсь там не знайомим мені Гевіном. А він постояв ще трохи, мовчки пощипуючи свою бороду, і, вклонившись, вийшов.

Нарешті містер Мак-Келлар прийняв нас. У нього був красивий, хоч і старосвітський кабінет. Масивний стіл з червоного дерева стояв посередині величезного мохнатого килима, в якому по самі щиколотки утопали мої ноги; на каміні стояло кілька срібних кубків, а на темнозелених стінах у важких золотих рамах висіли портрети якихось поважних людей. Містер Мак-Келлар, котрий сидів в обертовому кріслі, зразу ж заговорив до нас, навіть не підводячи від своїх паперів голови.

— Вас заставили трохи почекати, Денді. Ну що, скінчили вже чи може яка молодичка перешкодила?.. — Помітивши мене, він раптом обірвав свій жарт. На вигляд йому було років пятдесят і здавався він дуже солідним, хоч і був скромно зодягненим. На його червоному чисто вибритому обличчі блищали маленькі гострі очі, затінені густими рудуватими віями. В них зрідка проскакували теплі іскорки, що свідчило про його сердечність і доброту. Взявши папери з рук дідуся, він спочатку насупився, закопиливши свою товсту нижню губу, а потім щиро посміхнувся і сказав:

— Чорт візьми, Денді, та ви ж чудовий писар! У вас прямо-таки каліграфічний почерк, і мені хотілося б, щоб і життя у вас було таке ж рівне, як оцей почерк.

Дід криво посміхнувся. — Не так-то склалось, як гадалось. Спасибі, що виручаєте бідного старика, даючи йому роботу.

— Гаразд, гаразд! Тільки тримайтесь якомога далі від спокус. — Містер Мак-Келлар зробив запис у конторській книзі. — Я покладу ці гроші на ваш рахунок. А наш друг Леккі, — продовжував він, прикусивши язика, — отримає чек наприкінці місяця. О, та у нас сьогодні новий відвідувач!

Він сів знову й почав розглядати мене з усіх боків, навіть пильніше, аніж пробст. Переконавшись, що я не таке вже страшне чудовисько, як він вважав, містер Мак-Келлар стрепенувся і пробурчав: — Непоганий хлопчисько! Думаю, що йому посміхнеться краща доля, або тоді я вже нічого не розумію.