Анри Шаррьер – Метелик (страница 8)

— На життя і на смерть, Метелику.

Поки нас перевозили, не сталося ніяких сутичок, про які варто розповідати. Правда, ми мало не позадихалися в тих поліційних фургонах. Охоронці відмовилися прочиняти дверцята й дати нам бодай трохи свіжого повітря. Вже в Ла-Рошелі з’ясувалося, що двоє наших в’язнів у дорозі задихнулися.

Роззяви, що зібралися на пристані (Сен-Мартен-де— Ре — острів, і через морську протоку нас переправляли човном), бачили, як охоронці виносили з фургона двох мертвих каторжан. Але ті люди не виявили ніяких почуттів. А що жандарми мусили доставити нас до Цитаделі живими чи мертвими, то повантажили разом з нами на човен і трупи.

Переправа тривала недовго, та все ж таки ми трохи подихали морським повітрям. Я мовив до Дега.

— Пахне втечею.

Він усміхнувся. Жюло, який сидів поряд з нами, докинув:

— Еге ж, пахне втечею. А я повертаюся туди, звідки втік п’ять років тому. Я дав себе схопити, мов останній бовдур, і саме тоді, коли збирався вколошкати переховувача крадених речей, який десять років тому виказав мене. Тримаймося разом, бо в Сен-Мартені нас розподілять у камери по десять чоловік.

Жюло помилився. Коли ми прибули до Сен-Мартена, його разом з двома іншими в’язнями посадили в окрему камеру. Ці троє вже втікали з каторги, але їх знову схопили у Франції і тепер везли на каторгу вдруге.

У камерах, де нас сидить по десятеро, починається для нас життя, сповнене чекання. Ми маємо право розмовляти, курити, нас добре годують. Одне слово, нам нічого страшного поки що не загрожує, хіба що тільки нашим капсулам. Важко збагнути, чому тебе щоразу викликають, роздягають догола й старанно обшукують. Спершу оглядають усього з ніг до голови, а потім нишпорять у твоїх речах. «Одягайтесь!» — І тебе знову відсилають до камери.

Камера, їдальня, подвір’я, де ми проводимо довгі години, маршируючи один за одним… Раз, два! Раз, два! Раз, два!.. Ми маршируємо гуртами по сто п’ятдесят чоловік. Вервечка довжелезна. Гуркотять дерев’яні черевики. Розмовляти не можна. Потім лунає команда: «Розійдись!» Усі сідають на землю, і утворюються невеликі гуртики — такі собі касти. Насамперед привертають до себе увагу люди справді злочинного світу, для яких соціальне походження нічого не важить, — корсіканці, тулузці, марсельці, бретонці, парижани тощо. Є один ардешець — це я. На користь Ардешу мушу сказати, що в цій партії каторжан, яка налічує тисячу дев’ятсот чоловік, ардешців тільки двоє: сільський поліцейський, що вбив свою дружину, та я. Висновок: ардешці порядні люди. Інші гуртики утворюються абияк. Ці дні чекання називаються днями огляду. І справді, нас оглядають з усіх боків.

Якось пополудні я сиджу на осонні, коли це до мене підходить чоловік. В окулярах. Низенький і худий. Я намагаюсь упізнати його, але всі ми в однакових робах, і зробити це нелегко.

— Це ти, Метелику? — питає він відчутною корсіканською говіркою.

— Так, я. Чого тобі треба від мене?

— Ходімо до клозета, — каже він і йде геть.

— Корсіканський бевзь, — озивається до мене Дега. — Звісно, гірський розбійник. Чого він хоче від тебе?

— Зараз дізнаюся.

Я підхожу до клозета, що посеред подвір’я, і стаю біля незнайомця. Не дивлячись на мене, він каже:

— Я зять Паскаля Матра. Паскаль, провідуючи мене, сказав: коли мені буде потрібна допомога, то щоб я від його імені звернувся до тебе.

— Так, Паскаль — мій приятель. А що тобі треба?

— Я не можу більше носити в собі капсулу. В мене дизентерія. Не знаю, кому довірити. Боюся, що її в мене хтось украде або ж знайдуть наглядачі. Прошу тебе, Метелику, поноси капсулу кілька. днів.

І показує мені капсулу, куди більшу за мою. Я боюся: а що, як це пастка? Може, він хоче вивідати, чи я теж маю капсулу? Коли я відповім йому, що не певен, чи зможу носити дві капсули, то він одразу про все здогадається. Отож я холодно запитую його:

— Скільки в здій?

— Двадцять п'ять тисяч франків.

Я мовчки забираю в нього капсулу.

— Мене звати Іньяс Галгані, — каже він, перш ніж літи. — Дякую, Метелику.

Я повертаюсь до Дега й розповідаю йому >про все, що сталося.

— Тобі не боляче?

— Ні.

— Тоді годі про це.

Ми намагаємося налагодити зв’язок із тими, хто вже втікав з каторги і тепер поїде туди знов, особливо з Жюло та Гітту. Нам страшенно хочеться знати, які там умови, як поводяться з каторжанами, що слід зробити, аби тебе не розлучили з товаришем. Випадково ми натрапляємо на дуже цікавого чолов’ягу. Це корсіканець, який народився на каторзі. Його батько був там охоронцем і жив із сім’єю на островах Салю. Народився той корсіканець на острові Руайяль, одному з трьох островів Салю (інші два називаються Сен-Жозеф і Дьябль). І ось він, за іронією долі, знову повертається туди, але вже не як син охоронця, а як каторжанин.

Отож нам не завадить почути від нього, що нас чекає. Він розповідає про життя на островах, де провів чотирнадцять років. Дає нам цінні поради: треба тікати на материку, бо з островів утекти неможливо; не слід потрапляти до числа «небезпечних», бо в порту Сен-Лоран-дю-Мароні, куди нас привезуть, в’язнів розподілятимуть за їхніми характеристиками. Загалом на острови відправлять відсотків п’ять в’язнів. Решта залишиться на материку. Щоправда, на островах безпечніше, ніж на материку, де на каторжників чатують усілякі хвороби й смерть.

Ми з Дега сподіваємося, що не потрапимо на острови. Але до горла мені підкочується клубок: а що, як мене охарактеризували «небезпечним»? Адже репутація в мене й справді неабияка: засуджений на довічну каторгу, а ще ота пригода з Трібуйяром…

Одного дня хтось пускає чутку: нізащо не ходити до медпункту, бо тих, хто занедужав або надто ослаб і не зможе витримати подорожі, отруюють. Мабуть, це вигадка. І справді, один парижанин, Франсіс Ла-Пасс, запевняє, що це брехня. Щоправда, одна жертва є, але брат Ла-Пасса, який працює в медпункті, розповів йому, що там сталося.

Чоловік, який став жертвою, був великий майстер відмикати сейфи, подейкували навіть, що під час війни він пограбував німецьке посольство в Женеві чи Лозанні й здав награбоване французьким властям. Він захопив тоді й дуже важливі документи, які передав французьким агентам. Для проведення цієї операції фараони нібито спеціально випустили його з в’язниці, де на той час він уже просидів п’ять років. З 1920 року він проводив одну-дві операції на рік і спокійно собі жив. Щоразу, коли його заарештовували, він шантажував Друге бюро[5], і воно негайно втручалося в справу. Але цього разу шантаж не допоміг. Йому дали двадцять років, і тепер він мусив разом з нами вирушати на каторгу. Щоб не потрапити до партії в’язнів, яку готували до відправки, він прикинувся хворим і пішов у медпункт. Як потім розповів брат Франсіса Ла-Пасса, таблетка ціаніду поклала всьому край. Тепер усі сейфи й Друге бюро матимуть спокій.

На цьому подвір’ї розповідають безліч усіляких історій, правдивих і вигаданих. У всякому разі, їх охоче слухають, так швидше минає час.

Коли я йду до клозета, на подвір’ї чи в камері, зі мною мусить іти й Дега. Через капсули. Він стає переді мною, поки я видобуваю з себе капсули, прикриваючи мене від надто допитливих очей. Видобувати з себе одну капсулу — це ціла історія, а я ношу в собі аж дві, бо Галгані стає дедалі гірше. І ось тобі загадка: капсула, яку я встромляю в себе останньою, останньою й виходить з мене, а перша — завше першою. Не знаю, як вони міняються місцями в моєму животі, але це факт.

Учора в перукарні було вчинено замах на Клузйо, поки його голили. Йому завдали двох ударів ножем у груди. Хоч як це дивно, він не помер. Від одного з його друзів я дізнався про його історію. Вона вельми цікава, і колись я її розповім. Цей замах — звичайне зведення порахунків.

Той, хто невдало вчинив його, помер через шість років у Кайєнні, ковтнувши двохромокислого калію, підсипаного йому в сочевицю. Він сконав у страшних муках. Фельдшер, який допомагав лікареві робити розтин, приніс нам десяти— сантиметровий шматок кишки. В ній було сімнадцять дірочок. Через два місяці його вбивцю знайшли задушеним у лікарняному ліжку. Ми так ніколи й не дізналися, хто його задушив.

Ось уже дванадцять днів, як ми в Сен-Мартен-де-Ре. Фортеця аж тріщить від в’язнів. Вартові день і ніч несуть варту на фортечних мурах.

Якось у душовій зав'язалася бійка між двома братами. Вони погризлися, мов собаки, й одного з них кинули до нашої камери. Його звали Андре Байяр. Його марно покарали, сказав він мені, в усьому винна адміністрація: вона наказала охоронцям під жодним приводом не дозволяти зустрічатися двом братам. Коли ми дізнаємося про їхню історію, то зрозуміємо чому.

Андре вбив одну жінку-рантьє, а його брат Еміль сховав її калитку. Пізніше Еміль упіймався на крадіжці й отримав три роки в’язниці. Якогось дня, сидячи в камері з іншими покараними, він уголос почав ремствувати на свого брата за те, що той не прислав йому грошей на сигарети: мовляв, він іще покаже йому свої роги. Андре, пояснив Еміль, уколошкав стару, а він, Еміль, сховав її гроші. Тож коли він вийде на волю, то нічогісінько з цих грошей братові не дасть. Один із в’язнів побіг розповісти про те, що він почув, директорові в’язниці. Покарання не забарилося. Андре теж заарештували, й обох братів засудили до страти. Тепер вони сиділи в сусідніх камерах у відділенні смертників в’язниці Санте. Кожен з них подав на помилування. Через сорок три дні Емілеві скасували смертну кару, а Андре відмовили в помилуванні. Одначе з гуманістичних щодо Андре міркувань Еміля й далі тримали у відділенні засуджених до страти, і брати щодня разом ходили з ланцюгами на ногах на прогулянки.