Анри Шаррьер – Метелик (страница 53)

— Послухайте, друзі, бачу, ви чекаєте, що я вам скажу: я волів би оцінити ваш випадок по-людськи. Тож хочу почути відповідь на останнє запитання, воно анітрохи не вплине на моє рішення: як гадає більшість у цьому залі й чому ви ні з ким не розмовляєте?

— Більшість вважає: ми мали б його вбити, але не віддавати мурахам з’їсти живцем. Що ж до нашої мовчазності, то ми ні з ким не розмовляємо, бо одного дня всі ми мали нагоду збунтуватися і втекти, але цього не зробили.

— Друзі, послухайте мене. Ви вчинили правильно, відплативши тюремникові сторицею за те, що він зробив з вами: його вчинок з гніздом ос чи вогняних мух не можна було простити. Коли вас гільйотинуватимуть, то в останню мить напружено думайте тільки про одне: «Мені відрубають голову, це триватиме тільки півхвилини, необхідні для того, аби прив’язати мене, просунути мою голову в отвір гільйотини й опустити ніж. Його ж муки тривали шістдесят годин. Отже, я став переможцем». А щодо людей з цієї зали, то я не знаю, чи ви маєте слушність, бо ви могли вважати, ніби бунт, вчинений того дня, допоміг би вам усім разом утекти, а інші могли дотримуватися іншої думки. До того ж під час бунту можна було, не бажаючи того, когось убити. Поки що з усіх, хто тут є, гадаю, головами ризикуєте тільки ви й брати Гравілі. Друзі, кожна окрема ситуація неодмінно викликає різну реакцію.

Задоволені нашою розмовою, двоє бідолах покинули мене і знову поринули в мовчанку, яку вони перервали заради мене.

Втеча людоїдів

«Вони його зжерли, цього одноногого!», «Прошу вас, рагу, з дерев’янки!» Або голос, що імітує жіночий голос: «Чи не бажаєте, пане, шматок добре підсмаженої без перцю чоловічини?»

Рідко траплялося, щоб пізньої ночі хтось не викрикнув ту чи ту з цих трьох фраз.

Клузйо і я запитували себе, кого стосувалися ці слова, викрикнуті серед ночі.

Сьогодні пополудні я отримав ключ до розгадки цієї таємниці. До мене підійшов один з головних героїв тієї події, майстер грабувати сейфи, його звати Маріус де Ла-Сьйота. Коли він дізнався, що я знав його батька, Тітена, то не побоявся поговорити зі мною.

Розповівши йому дещо про свою втечу, я спитав його, що виглядало цілком природно:

— А що тебе сюди привело?

— Ох, мене, — зітхнув він, — сюди привела одна брудна історія. Боюсь, за звичайнісіньку втечу схоплю п’ять років. Я брав участь у втечі, яку назвали «втечею людоїдів». Ти ж бо чув викрики серед ночі: «Вони його зжерли» або «Прошу вас, рагу з дерев’янки!» Це стосується братів Гравілів.

Нас шестеро втекло з «Сорок другого кілометра». Серед втікачів були ліонці Деде та Жан Гравілі, брати тридцяти та тридцяти п’яти років, один марселець і я, а також один чолов’яга з дерев’яною ногою родом з Анже та двадцяти— трирічний юнак, що був йому за жінку. Ми вдало вийшли з Мароні, але в морі ми не змогли впоратися із своїм човном, і за кілька годин нас викинуло ір узбережжя Нідерландської Гвіани.

Ніщо не вціліло після цієї катастрофи, ні наші харчі, ні будь-що інше. Ми опинилися, на щастя, вдягнені, в джунглях. Скажу тобі, в цьому місці нема берега, море проникає в праліс. Ці джунглі тут непрохідні, неприступні, там скрізь лежать то зламані, то підмиті й викорчувані з корінням дерева, які безладно попадали одні на одних.

Пробираючись цими хащами цілий день, ми нарешті дісталися суходолу. Тоді поділилися на три пари: брати Гравілі, я і Гезепі, чолов’яга з дерев’яною ногою та його юний друг. Одне слово, ми розійшлися парами в різні сторони, а через дванадцять днів четверо нас — брати Гравілі, Гезепі і я знову зустрілися майже в тому самому місці, де розлучилися. Річ у тім, що джунглі, в яких ми опинилися, були оточені намулом, який буквально всмоктував у себе, і ніхто з нас не знайшов жодного проходу. Мабуть, тобі не варто розповідати, які були в нас пики. Ми прожили всі ці дні, харчуючись корінцями дерев та молодими пагонами. Помираючи з голоду й утоми, доведені до розпачу, ми ухвалили, що Гезепі і я зберемося з рештою сил і повернемося назад до моря, де почепимо якомога вище на дереві сорочку, це буде знаком того, що ми хочемо здатися першому-ліпшому катерові голландської берегової охорони, який неодмінно пропливатиме повз нас. Брати Гравілі, перепочивши кілька днів, мали шукати сліди тих двох останніх наших товаришів.

Зробити це було легко, бо ми домовилися, що кожна пара робитиме на своєму шляху позначки, ламаючи гілки.

Одначе за кілька годин чолов’яга з дерев’яною ногою повернувся, але без свого супутника.

— А де юнак?

— Я залишив його дуже далеко звідси, бо він більше не міг іти.

— Ну й негідник ти!

— А то він сам забажав, аби я повертався без нього.

Цієї миті Деде помітив, що той на своїй єдиній нозі має черевик юнака.

— До того ж ти роззув його й сам узувся! Вітаю тебе! Ти непогано виглядаєш, ти далеко не в такому стані, як ми. З усього видно, що ти щось їв.

— Так, я знайшов поранену мавпу.

— Тобі пощастило, — сказав Де де й підвівся з ножем у руці, бо, здається, все зрозумів, побачивши його чимось наповнений заплічний мішок. — Розв’яжи свій мішок. Що в ньому?

Той розв’язав мішок, з якого з’явився шмат людського тіла.

— Що це?

— Шмат мавпи.

— Падлюко, ти вбив юнака, щоб його з’їсти!

— Ні, Деде, клянусь тобі! Він помер з утоми, і я з’їв його шматочок. Даруй мені…

Він не встиг докінчити фразу, бо йому в живіт устромився ніж. Брати, обшукавши його, знайшли в шкіряній торбинці сірники та тертушку.

Розгнівавшись, що чоловік з дерев’яною ногою не поділився сірниками перед тим, як ми розлучалися, і бувши страшенно голодними, вони розвели багаття й стали смажити чоловічину.

Гезепі надійшов, коли брати бенкетували. Гезепі відмовився від чоловічини. На березі моря він попоїв крабів та сирої риби. І він тільки спостерігав, як брати Гравілі смажили на жару другий шмат чоловічини, навіть скориставшись з дерев’яної ноги, аби ще дужче розпалити вогонь. Отже, Гезепі бачив того дня й наступного, як Гравілі їли чоловічину.

А я, веде далі Маріус, і далі сидів біля моря, коли по мене прийшов Гезепі. Ми наповнили капелюха дрібною рибою та крабами й пішли смажити на вогні біля братів Гравілів. Я не побачив трупа, вони, звісно, затягли його кудись віддалік. Але я бачив шматки м’яса біля багаття й у попелі.

Через три дні нас підібрав катер берегової охорони й передав тюремникам з Сен-Лоран-дю-Мароні.

Гезепі не зміг утримати язик за зубами. Всі знають про цю справу, навіть наглядачі. Я розповів тобі все це тільки тому, що про це всі тут уже знають: ось чому вночі можна почути ті страшні фрази.

Офіційно нас звинувачують у втечі, до того ж додають людоїдство. Найгірше те, що я повинен, захищаючись, звинувачувати інших, а я цього не хочу робити. Всі ми, в тім числі й Гезепі, заперечуємо це на допиті. Ось у якому становищі я опинився, Метелику.

— Співчуваю тобі, друже, бо, справді, ти можеш захистити себе, тільки звинувативши інших.

Через місяць Гезепі отримав серед ночі удар ножем у самісіньке серце. Навіть не варто було запитувати себе, хто це зробив.

Цієї ночі я ліг в іншому місці біля бруса, до якого нас приковували. Я зайняв місце чоловіка, який вибув, і, попросивши всіх посунутися на одне місце, взяв до себе Клузйо.

Звідси, де я лежу, навіть з прикутою кільцем до бруса ногою я можу, сівши, спостерігати, що відбувається на подвір’ї.

Охорона тут так ущільнена, що обходи вартових не мають ніякого ритму. Вони з’являються в будь-яку мить і проходять то в один, то в другий бік.

У мене ноги болять тільки під час дощу. Отже, я можу знову здійснити якусь акцію, але як саме? В цій залі нема вікон, а самі тільки величезні грати на всю ширину стіни й від підлоги до стелі. Сюди легко вривається північно-східний вітер. Спостерігаючи цілий тиждень за охороною, я не помітив жодного слабкого місця в її службі. Вперше я майже згодився з тим, що їм удасться замкнути мене у дисциплінарній в’язниці на острові Сен-Жозеф. Мені сказали, що ця в’язниця жахлива. Її називають «Людожеркою». Ще одне: за вісімдесят років її існування жодна людина не втекла з неї.

Природно, ця напівзгода з тим, що я зазнав поразки, примушує мене зазирнути в майбутнє. Мені двадцять вісім років, а слідчий капітан вимагає для мене п’ять років ув’язнення у дисциплінарній тюрмі. Мабуть, важко буде вибратися звідти завчасно. Тож я матиму тридцять три роки, коли вийду з дисциплінарної в’язниці.

У мене в капсулі ще є чимало грошей. Отже, коли мені не пощастить утекти, а це, судячи з того, що я знаю, малоймовірно, то принаймні слід буде підтримувати своє здоров’я. Важко витримати п’ять років цілковитої ізоляції, не схибнувшися. Я розраховую, добре харчуючись, з перших днів відбуття свого покарання дисциплінувати свій мозок згідно з старанно розробленою й урізноманітненою програмою. Треба буде уникати будувати повітряні замки й особливо якомога менше думати про помсту. Тож я готуюсь уже відтепер вийти переможцем над покаранням, яке на мене чекає. Я вийду з в’язниці фізично міцний і з такими ж високими моральними якостями.

Відчуваю полегкість, виробивши цей план поведінки і змирившись із тим, що на мене чекає. Бриз, який проникає до зали, дає мені справжню приємність.

Клузйо знає, коли мені не хочеться говорити. Тож він не порушує моєї. мовчанки, лише курить багато — от і все. На небі з’являється кілька зірок, і я питаю його: