Анри Шаррьер – Метелик (страница 43)
Я лягаю на дошку й викурюю в глибині камери дві-три сигарети, щоб решта в’язнів не бачили. Повертаючи негрові дощечку, я кидаю і йому припалену сигарету, і він, ховаючись від інших, курить так само, як я. Ці деталі, хоч і здаються дріб’язковими, мають, на мою думку, велике значення. Вони свідчать про те, що в нас, ізгоїв суспільства, лишилося бодай трохи ввічливості й сором’язливості.
Тут не так, як у Консьєржері. Я можу мріяти й мандрувати подумки, не накриваючи носовичком очі від надто сліпучого світла.
Хто ж міг донести поліції, що я в монастирі? Ох, якби я колись про це дізнався, то він дорого заплатив би! А потім я кажу собі: «Отямся, Метелику! Коли зважити, скільки тобі треба потрудитися у Франції, аби всім помститися, то ти не зможеш приїхати до цієї глухої країни, щоб чинити зло! Цю людину неодмінно покарає життя, а ти, якщо й приїдеш колись сюди, то не мститися, а ощасливити Лалі та Зораїму і, може, своїх дітей, яких ці жінки народять від тебе. Коли тобі випаде повернутися до цього краю, ти будеш для цих жінок і для всіх гуахірів, які прийняли тебе в своє коло, своєю людиною». Я ще перебуваю на «шляху занепаду», та, хоч і опинився на дні підводного карцеру, почуваюсь так, ніби я, хочуть мої вороги цього чи ні, знову здійснюю втечу й уже ступив на шлях свободи. Цього неможливо заперечити.
Я отримую папір, олівець і дві коробки сигарет. У карцері я вже три дні. Чи, правильніше сказати, три ночі, бо тут весь час темно. Закурюючи сигарету «П’єль роха», я відчуваю захват від того, що в’язні такі віддані один одному. Адже колумбієць, що передає мені сигарети, дуже ризикує. Якби його заскочили на гарячому, він неодмінно теж попав би до карцеру. Колумбієць це сам розуміє, і те, що він допомагає мені, — не просто мужність, а й благородство. Знов запаливши папір, я читаю: «Метелику, ми знаємо, що ти тримаєшся. Браво! Напиши, як тобі там. У нас усе без змін. Приходила, щоб побачитися з тобою, черниця, яка розмовляє по-французькому. Їй не дозволили поговорити з нами, але колумбієць запевняє, нібито встиг їй сказати, що ти у карцері смерті. Вона відповіла: «Я ще прийду». От і все. Обіймаємо тебе. Твої друзі».
Відповісти друзям нелегко, але все ж таки мені вдається нашкрябати: «Дякую за все. Я тримаюсь. Напишіть французькому консулові. Передачі нехай носить щоразу той самий каторжанин, щоб, коли викриють, покарали тільки одного. Не торкайтеся вістря стріл. Хай живе втеча!»
Втеча з в’язниці в Санта-Марті
Аж за двадцять вісім днів, після втручання бельгійського консула в Санта-Марті на ім’я Клаузен, я вибрався з тієї брудної печери. Негр Паласіос, — він вийшов з карцеру за три тижні по тому, як туди посадили мене, — здогадався сказати своїй матері під час побачення, щоб вона повідомила бельгійського консула, нібито в карцері знемагає один бельгієць. Зробити це йому спало на думку якось у неділю, коли консул провідував бельгійського в’язня.
Отож одного дня мене привели до кабінету коменданта.
— Чому ви, француз, поскаржилися бельгійському консулові? — спитав він.
Поруч у кріслі сидів чоловік років п’ятдесяти зі шкіряним портфелем на колінах — одягнений у біле, світлий, майже білий чуб, кругле й рум’яне, як у священика, обличчя.
Я враз оцінив ситуацію.
— Це ви сказали, що я француз. Так» я втік від французького правосуддя, але я бельгієць.
— О, ви бачите! — озвався чоловік з обличчям священика. — Чому ви не сказали про це раніше?
— Гадаю, це не мало для вас ніякого значення. Я справді не вчинив на вашій території ніякого злочину, хіба що тільки втік із в’язниці. Але ж у цьому немає нічого незвичайного.
— Гаразд, я переведу вас до ваших товаришів. Але, сеньйоре консуле, попереджаю вас: якщо він спробує втекти, я відразу посаджу його туди, звідки він щойно вийшов! Поведіть його до перукаря, а тоді поселіть до спільників, — наказав комендант охоронцеві.
— Дякую, пане консуле, — сказав я по-французькому, — і даруйте, що вас потурбували через мене.
— О Господи! Ви, мабуть, настраждалися в тому жахливому карцері! Швидше йдіть звідси. А то цей нелюд може передумати. Я ще провідаю вас. До побачення.
Перукаря на місці не було, і мене відвели до моїх друзів. Певне, я мав страшний вигляд, бо вони все примовляли:
— «Та невже це ти? Неймовірно!.. Що ті негідники з тобою робили?.. Не мовчи, кажи щось!.. Ти осліп? Що з твоїми очима? Чому ти весь час кліпаєш?..
— Ніяк не можу звикнути до світла. Тут воно надто яскраве для мене, мої очі звикли до темряви й тепер болять. — Я сідаю й дивлюся в темний куток. — Так мені краще.
— Від тебе тхне гнилизною, який жах! Навіть тіло про— смерділося карцером!
Я роздягся догола, і вони поклали мій одяг біля дверей. Мої руки, спина, стегна й ноги в червоних цятках, схожих на укуси наших блощиць, — це укуси дрібних крабів, що заповнюють карцери під час припливів. Це мене приголомшує, мені навіть дзеркало не потрібне, щоб роздивитися себе. Ці п’ятеро каторжан, які стільки побачили у своєму житті, замовкають, уздрівши мене в такому стані. Клузйо викликає поліцейського й каже йому, що коли тут нема перукаря, то принаймні є вода на подвір’ї. Той відповідає, що слід зачекати, коли нас випустять на прогулянку.
Я виходжу на подвір’я голісінький. Клузйо несе чистий одяг, який я маю надягти. З допомогою Матюрета миюся, намилюючись місцевим чорним милом. Що довше миюся, то більше з мене спливає бруду. Нарешті після багатьох намилювань та змивань я відчуваю себе чистим. За п’ять хвилин висушуюсь на сонці й вдягаюсь. Приходить перукар. Він хоче постригти мене наголо, а я кажу йому:
— Ні, підстрижи мене нормально й поголи. Я тобі заплачу.
— Скільки?
— Один песо.
— Підстрижи добре, — озивається Клузйо, — я дам тобі два песо.
Скупавшись, поголившись, підстригшись, надягши чисте вбрання, я почуваюсь так, ніби заново народився. Мої друзі не перестають мене розпитувати:
— На яку висоту підіймається вода? А пацюки? А стоноги? А намул? А краби? А куди дівається вміст із параш, і де беруться мерці, яких звідти виносять? Вони помирають природно чи накладають на себе руки? Чи, може, їм укорочують віку поліцейські?
Вони засипають мене запитаннями, і від довгої розмови мені хочеться пити. На подвір’ї в’язниці один торговець продає каву. За три години прогулянки я випиваю десять чашечок кави з цукром-сирцем. Нічого кращого я, здається, зроду не пив. Мене провідує негр, що сидів у камері-клітці навпроти. Він пошепки розповідає мені, як його мати викликала бельгійського консула. Я тисну йому руку. Він дуже пишається, що допоміг мені вибратися з карцеру, й додає;
— Побалакаємо завтра. На сьогодні досить.
У мене таке враження, ніби мої друзі сидять не в камері, а в палаці. Клузйо має власний гамак, якого купив за гроші. Він примушує мене лягти на нього. Я лягаю впоперек гамака. Клузйо дивується, і я пояснюю йому: якщо він лягає вподовж гамака, то просто не вміє ним користуватися.
Ми їмо, п’ємо каву, спимо, граємо в доміно й карти, розмовляємо по-іспанському між собою, а також із поліцейськими та— колумбійськими в’язнями, щоб краще засвоїти іспанську мову. Так минає день і навіть частина ночі. Важко заснути о дев’ятій вечора. Перед моїми очима пропливають одна за одною картини мого життя, від утечі з лікарні Сен-Лорана й до того дня, коли я опинився в Санта-Марті, — пропливають і прагнуть розгорнутися в нові події. Цей фільм не може урватися на моєму перебуванні в Санта-Марті, він повинен тривати далі, і він таки триватиме, друзі! Хай-но я тільки відновлю сили, й будьте певні: ще з’являться нові епізоди! Я знаходжу свої стріли та два листки коки: один із них зовсім висох, а другий ще трохи зелений. Я починаю жувати зелений листок. Усі здивовано дивляться на мене. Я пояснюю, що з такого листя роблять кокаїн.
— Ти з нас глузуєш!
— На, покуштуй.
Еге, від нього справді дерев’яніє в роті!
— А їх тут продають?..
— Не знаю. Клузйо, як тобі вдається тут усе оце купляти?
— Я поміняв у Ріоачі гроші, й тепер ні від кого не приховую, що маю їх.
— Комендант в’язниці забрав у мене тридцять шість стопесових золотих монет, а кожна така монета коштує триста песо. Колись я скажу йому.
— Всі вони тут голодні злидарі. Запропонуй йому якийсь гешефт.
— Добра думка.
У неділю я мав розмову з бельгійським консулом, коли той провідував у в’язниці свого земляка. Консул узявся мені допомагати. Він заповнив картку, записавши з моїх слів, що я народився в Брюсселі і мої батьки бельгійці. Я розповів йому про черниць і перли. Але він був протестант і не знав ні тутешніх черниць, ні священиків. Лише трохи знав єпископа. Щ6 ж до золотих монет, то консул порадив мені не домагатися їх. Це, мовляв, дуже ризиковано. Його мають попередити про наш від’їзд до Барранкільї за двадцять чотири години.
— Тоді ви зможете зажадати їх при мені, — сказав він. — Бо, якщо я правильно зрозумів, ви маєте свідків.
— Так.
— Але поки що нічого не вимагайте. Комендант здатний знову посадити вас до карцеру і, може, навіть убити. Ці золоті стопесові монети — справжнє багатство. Така монета коштує не триста песо, як ви гадаєте, а п'ятсот п’ятдесят. Отже, це чималі гроші. Не треба ризикувати. Що ж до перлів, то тут інша річ. Дайте мені час подумати.