Анри Шаррьер – Метелик (страница 2)
Десята година, всі вже готові розпочати судове засідання. Переді мною шестеро судочинців, один із них агресивний прокурор, він використає всю свою диявольську владу, весь свій хист, аби переконати цих дванадцятьох сердег у моїй вині, і вони неодмінно засудять мене або до каторги, або до гільйотини.
Мене судитимуть за вбивство сутенера, в якого товклися мокмартрські злочинці. Проти мене жодного доказу нема, але фараони, які щоразу, викриваючи злочин, просуваються по службі, стверджуватимуть мою вину. А що їм бракуватиме доказів, то вони скажуть, нібито мають «секретні» відомості, які не викликають найменшого сумніву. Найважливішу роль в звинуваченні виді грає один оброблений ними свідок на прізвище Полен — справжня платівка, записана в поліційному відділенні, в будинку номер тридцять шість на набережній Золотарів. Я твердитиму, що не знаю його, тоді голова суду вибере слушну хвилину й зовсім байдуже запитає:
— Кажете, свідок бреше? Гаразд. Але навіщо йому брехати?
— Пане суддя, коли я після свого арешту й не сплю вночі, то не через докори сумління, бо я не вбивав Ролана Ле-Пті. Я намагаюся збагнути причину, яка штовхає цього чоловіка свідчити проти мене й щоразу, коли йому бракує фактів, вигадувати нові деталі задля посилення звинувачення. Пане суддя, я зрозумів одне: поліцейські впіймали цього чоловіка на чомусь дуже гарячому й уклали з ним угоду — мовляв, ми виручимо тебе, коли ти засиплеш Метелика.
Я й не думав, що так добре сказав. Через кілька років Полена, якого на суді відрекомендували як шановану й бездоганну людину, заарештували й засудили за торгівлю Ікокаїном.
Метр Юбер намагається захищати мене, але в нього не така хватка, як у прокурора. Тільки метрові Буффе, що страшенно обурюється, вдається поставити прокурора в скрутне становище. На жаль, це триває недовго, спритний Прадель швидко бере гору в цьому поєдинку. До того ж він лестить присяжним, і їх аж розпирають гордощі — аякже, ця поважна особа розмовляє з ними, як з рівними й однодумцями!
Об одинадцятій вечора шахову партію закінчено. Мої захисники дістали мат. А мене, невинного, засудили.
Французьке суспільство в особі прокурора Праделя назавжди викинуло за борт життя двадцятип’ятирічного хлопця. І без будь-яких знижок! Суддя Бевен безбарвним голосом зачитав мені вирок.
— Підсудний, встаньте.
Я встаю. В залі цілковита тиша, завмирає дихання, тільки трохи швидше калатає моє серце. Присяжні дивляться на мене й понурюють очі. Вигляд у них засоромлений.
— Підсудний, суд присяжних з’ясував усі питання, крім одного — питання про навмисне вбивство, і засуджує вас на довічну каторгу. Ви бажаєте щось сказати?
Я й оком не змигнув, стою спокійно, тільки трохи дужче стискаю поручень перегородки, на яку спираюсь.
З кутка, де сидять елегантні жінки — почесні гості, — до мене долинає шепіт. Я їм кажу, не підвищуючи голосу:
— Тихо, жінки в перлах, ви прийшли сюди полоскотати собі нерви. Фарс розіграно. Ваша поліція й ваше правосуддя щасливо розв’язали питання про вбивцю, ви повинні бути задоволені!
— Охоронці, — каже голова суду, — виведіть засудженого.
Перш ніж вийти, я чую вигук: «Не журися, мій любий, я приїду до тебе!» Це моя відважна й благородна Ненетта виливає криком своє кохання. Люди злочинного світу, котрі сидять у залі, плескають у долоні. Вони ж бо знають, хто справжній убивця, і своїми оплесками ніби кажуть: «Ми пишаємося, що ти не зізнався й нікого не виказав».
Я повертаюсь до невеликої зали, де ми сиділи перед початком судового засідання. Жандарми надягають на мене наручники, а один із них прив’язує мене до себе, накидаючи наручники на свою ліву руку й на мою праву. Ніхто не промовляє ні слова. Я прошу закурити. Аджюдан дає мені сигарету й припалює її. Щоразу, коли я беру сигарету в рот або з рота, жандарм мусить разом зі мною піднімати й опускати руку.
Я викурюю майже три чверті сигарети. Всі мовчать. Зрештою я, дивлячись на аджюдана, кажу:
— Ходімо.
Спустившись сходами в супроводі дванадцятьох жандармів, я виходжу на внутрішнє подвір’я Палацу правосуддя. Поліційний фургон уже чекає на нас. Він не перегороджений на окремі камери, і нас чоловік десять сідає на лави. Аджюдан наказує:
— До Консьєржері.
Консьєржері
Коли ми приїздимо до замку Марії-Антуанетти, жандарми передають мене начальникові охорони, і той підписує якийсь папірець — мабуть, дає розписку. Жандарми йдуть геть, не озвавшись до мене й словом, і лише аджюдан, на мій подив, тисне мені обидві закуті в наручники руки.
Начальник охорони питає мене:
— Скільки тобі дали?
— Довічна каторга.
— Невже?! — Він переводить погляд на жандармів і усвідомлює, що це правда. Цей п’ятдесятирічний тюремник, який уже всяке бачив на своєму віку і який добре знає мою справу, знаходить для мене кілька добрих слів — От негідники! Та вони подуріли!
Він обережно знімає з мене наручники й сам відводить мене до спеціально обладнаної для засуджених до страти, божевільних, особливо небезпечних в’язнів та каторжан камери.
— Не падай духом, Метелику, — каже він, замикаючи двері. — Я пришлю тобі деякі твої речі й харчі, що лежать у іншій камері. Не падай духом!
— Дякую, начальнику. Повірте, в мене вистачить мужності. Сподіваюсь, мій вирок стане їм упоперек горла.
За кілька хвилин хтось шкрябає двері.
— Чого вам?
— Нічого. Я чіпляю табличку, — відповідає чийсь голос.
— Навіщо? Що там написано?
— «Довічна каторга. Стерегти особливо пильно».
Таки справді з’їхали з глузду, думаю я. Невже вони гадають, що цей град ударів, який посипався на мою голову, похитне мене і я накладу на себе руки? Я чоловік мужній і таким залишуся. Я боротимуся з усіма. І вже завтра почну діяти.
Вранці, випивши каву, я подумав: чи подавали апеляцію? Навіщо? Чи матиму я більше шансів на іншому суді? І скільки це забере часу? Рік, а може, й півтора… Навіщо? Аби дістати двадцять років замість довічної каторги?
Я вирішив утекти, і, на скільки мене засудили, тепер не має значення. Раптом мені спадає на думку фраза одного засудженого, який спитав у голови суду: «Скажіть, пане, а скільки у Франції триває довічна каторга?»
Я кружляю по камері. Щойно я написав листа дружині, щоб утішити її, і сестрі, яка самотужки намагалася захистити брата.
Вистава скінчилася, завіса впала. Мої рідні, певне, страждають дужче, ніж я, а бідолашному батькові в глухій провінції, мабуть, зовсім несила нести такий нелегкий хрест.
Нараз я стрепенувся: я ж бо не винен! Мене засудили, але замість кого? Авжеж, замість кого мене засудили? І тут я промовляю до себе: «Ніколи й нікому не кажи, що ти не винен, бо з тебе сміятимуться. Дістати довічну каторгу за вбивство сутенера та ще й казати, нібито хтось інший його вколошкав, — це було б надто смішно. Краще мовчати».
Під час свого попереднього ув’язнення у тюрмах Санте й Консьєржері я ніколи не думав, що мене так суворо покарають, тому й не замислювався над тим, що таке «шлях занепаду».
Гаразд. Найперше, з чого слід почати, — це налагодити зв’язок із в’язнями, які колись можуть разом зі мною втікати.
Я вибираю марсельця Дега. Сподіваюсь побачитися з ним у перукарні. Він щодня ходить голитися. Я теж прошуся до перукарні. Коли приходжу, Дега вже стоїть там обличчям до стіни. Я помічаю його саме тієї миті, коли він нишком пропускає поперед себе іншого в’язня, аби самому довше чекати черги. Відштовхнувши в’язня, який стоїть біля Дега, я підступаю до нього й скоромовкою кажу:
— Ну, як у тебе справи, Дега?
Все гаразд, Метелику. Мені дали п’ятнадцять років, а тобі? Я чув, тобі щедро відвалили.
— Атож, довічне ув’язнення.
— Подаватимеш апеляцію?
— Ні. Тепер головне — добре харчуватись і робити зарядку. Збирай сили, Дега, тобі міцні м’язи знадобляться, так і знай. Ти що-небудь маєш?
— Маю. Десять тисяч франків у фунтах стерлінгів. А ти?
— Не маю нічого.
— Я дам тобі добру пораду: запасись якнайшвидше грішми. Хто в тебе адвокат? Юбер? То нікчема. Він ніколи не передасть тобі капсули. Пошли дружину з повною капсулою до контори Данта. Нехай віддасть там капсулу Доменікові Ле-Рішу, і, гарантую, той принесе її тобі.
— Тсс, на нас дивиться наглядач.
— Що, закортіло побазікати? — питає наглядач.
— Та ні, нічого особливого, — відповідає Дега. — Він сказав мені, що захворів.
— Що з ним? Засидівся на одному місці? — І огрядний наглядач голосно регоче.
Отаке воно, життя. Я вже ступив на «шлях занепаду». Всі жартують із двадцятип’ятирічного хлопця, засудженого на довічне ув’язнення, і регочуть.
Мені приносять капсулу. Це добре відполірована алюмінієва трубочка, яка посередині розгвинчується. Вона складається з двох частин. У ній сховано п’ять тисяч шістсот франків новими банкнотами. Коли мені передають цю трубочку, сантиметрів шість завдовжки і з великий палець завтовшки, я цілую її. Еге ж, я цілую капсулу, перш ніж проштовхнути її в пряму кишку. Потім глибоко дихаю, щоб вона піднялася в ободову кишку. Це — мій сейф. Нехай тепер мене роздягають, примушують розставляти ноги, кашляти, згинатися вдвоє — однаково не дізнаються, чи я щось маю. Капсула стала часточкою мене самого. Вона — моє життя, моя свобода, яку я ношу в собі… Це — шлях до помсти. Так, я маю намір помститися! Я тільки про це й думаю.
Надворі ніч. Я сам у камері. Сліпуче світло, що падає зі стелі, дає змогу наглядачеві стежити за мною крізь вічко у дверях. Це яскраве світло звалює мене з ніг. Я кладу згорнутий удвоє носовичок собі на очі, бо в них уже починає різати. Лежу на матраці без подушки й перебираю в пам’яті деталі того жахливого судового процесу.