Анри Шаррьер – Метелик (страница 114)

В перші дні нас одягли в поношений, але чистий одяг. Тепер вони щоразу, як можуть, купують нам нову сорочку, штани, ремінь або капці. Серед жінок, які доглядають мене, є дуже молоді дівчата, схожі на індіанок, але в них тече вже й іспанська чи португальська кров. Одну з них звати Тібісай, другу — Неніта. Вони купили мені сорочку, штани й капці, які тут називають «альпаргатками». Це звичайнісінькі шкіряні підошви без закаблуків, до яких прикріплені смужки плетеної тканини. Смужки обперізують зверху ступню й перехоплюють ззаду п’яту, а пальці лишаються голі.

— Ми вас не питаємо, звідки ви припливли. По вашому татуюванню видно, що ви втекли з французької каторги.

Це мене дивує ще більше. Невже ці знедолені люди, знаючи, що нас засудили за серйозні правопорушення й ми повтікали з в’язниці, згодні нам допомогти? Одягти когось, коли ти багатий, нагодувати голодного чужинця, коли в твоєму домі нічого не бракує для твоєї роднни й для тебе самого, це означає показати свою доброту. Але поділити навпіл маїсовий або маніоковий пиріг, коли цього пирога замало для їхньої родини та їх самих, поділитися скромними харчами з чужинцем, та ще з утеклим злочинцем, коли їхня спільнота сама недоїдає, це не може не зачарувати.

Сьогодні вранці всі, й чоловіки, й жінки, мовчать. У всіх пригнічений, заклопотаний вигляд. Що сталося? Тібісай і Нені та сидять біля мене. Я вперше за два тижні поголився. А серед цих великодушних людей ми вже цілий тиждень. Отож мої опіки вже затяглися тонкою шкіркою, і я зважився поголитись. Через мою бороду жінки не могли зрозуміти, скільки мені років. Тепер вони в захваті й наївно запевняють мене, що я ще більше помолодшав. Проте мені вже тридцять шість. років, хоч виглядаю я років на двадцять вісім — тридцять.

Так, усі ці гостинні люди чимось дуже заклопотані, я це відчуваю.

— Що ж сталося? Скажи, Тібісай, що сталося?

— Ми чекаємо приїзду начальства із сусіднього селища Гуїрії. Тут у нас нема свого комісара, а тамтешня поліція невідомо як дізналася про вас.

Підходить висока гарна негритянка з голим до пояса юнаком у білих штанях, підкочених до колін. Тіло в нього атлетичне, струнке. Негріта — так лагідно називають кольорових жінок у Венесуелі, де нема ні расової, ні релігійної дискримінації, — каже мені:

— Сеньйоре Енрікес — цебто пане Анрі, — до нас їде поліція. Не знаю, добре це чи погано для вас. Ви не хочете сховатися на якийсь час у горах? Мій брат відведе вас до однієї хижки, де вас ніхто не знайде. А Тібісай, Неніта і я щодня приноситимемо вам їсти й розповідатимемо про новини в селищі.

Розчулившись, я хочу поцілувати руку цій благородній дівчині, але вона забирає її і ніжно цілує мене в щоку.

До селища приїздять чвалом вершники. Кожен має мачете — великий ніж, яким рубають цукрову тростину і який висить у них, мов шпага, на лівому боці, величезний револьвер у кобурі на правому боці, а також підперезаний патронташем, повним набоїв. Усі спішуються. До нас підходить чоловік років сорока з монголоїдним обличчям, індіанським розрізом очей та мідною шкірою. Він високий, стрункий, у великому брилі з рисової соломи.

— Добрий день. Я хефе сівіль, префект поліції.

— Добрий день, пане.

— Чому ви не повідомили нас, що у вас тут п’ятеро кайєннських утікачів? Вони вже цілий тиждень у селищі. Відповідайте.

— Ми чекали, коли в них загояться опіки й вони зможуть ходити.

— Ми заберемо їх до Гуїрії. По них приїде вантажна машина.

— Хочете кави?

— Так, дякую.

Ми сидимо колом і п’ємо каву. Я дивлюся на префекта й поліцейських. Вигляд у них не злий. У мене таке враження, ніби вони виконують наказ високого начальства, але самі з ним не згодні.

— Ви втекли з острова Дьябль?

— Ні, ми пливемо з Джорджтауна, з Британської Гвіани.

— Чому ж ви там не залишилися?

— Там важко заробляти собі на хліб.

Префект усміхається й каже:

— Гадаєте, тут вам буде краще, ніж у англійців?

— Атож. Ми ж бо, як і ви, латиняни.

До нашого гурту підходять ще сім-вісім чоловік. Попереду ступає сивий, середнього зросту чоловік років п’ятдесяти зі шкірою кольору дуже світлого шоколаду. Великі чорні очі світяться розумом і щирістю. Праву руку він тримає на руків’ї мачете, що висить при боці.

— Префекте, що ви збираєтеся робити з цими людьми?

— Відвезу до гуїрійської в’язниці.

— Чом би вам не залишити їх у наших родинах? Кожен із нас візьме собі котрогось одного.

— Не маємо на це права. Ми виконуємо наказ губернатора.

— Але ж вони не вчинили на венесуельській землі ніякого правопорушення.

— Я з вами згоден. І все ж таки це люди дуже небезпечні. Коли вже їх відіслали на французьку каторгу, то це означає, що вони вчинили серйозні злочини. Навіть більше, ці п’ятеро втекли без документів, і коли поліція їхньої країни дізнається, що вони у Венесуелі, то зажадає, щоб ми їх видали.

— Ми хочемо залишити їх у нас.

— Ми виконуємо наказ губернатора і ке можемо цього дозволити.

— Можете. Губернатор що — знає про цих п’ятьох знедолених? Людина ніколи не буває пропаща. Може, колись у житті вона й зробила щось погане. Але їй треба дати можливість виправитися, стати порядною й корисною для суспільства. Правда ж, люди?

— Авжеж, — хором відповідають чоловіки й жінки. — Залиште їх у нас, ми допоможемо їм зажити новим життям. За тиждень ми досить добре взнали їх, вони справді славні хлопці.

— Їх замкнули в камерах цивілізованіші за нас люди, щоб вони більш не коїли лиха, — каже префект.

— А що ви називаєте цивілізацією, пане? — питаю я. — Гадаєте, коли французи мають ліфти, літаки й підземні поїзди, то вони вже цивілізованіші від цих людей, які прийняли нас і виходили? То знайте, я вважаю, ідо ці люди, які просто живуть на природі, надзвичайно цивілізовані, душевні й розумні, хоч і не мають досягнень технічної цивілізації. Вони не користуються здобутками прогресу, але милосердніші, ніж будь-які інші так звані цивілізовані нації. Я віддаю перевагу неписьменному чоловікові з цього селища перед магістром із паризької Сорбонни, що колись матиме душу того прокурора, який мене засудив. Бо цей завжди буде людиною, а той уже перестав нею бути.

— Я вас розумію. Але я тільки виконавець. А. ось і машина. Прошу вас, виконайте наше розпорядження, щоб не було інциденту.

Кожен гурт жінок цілує того втікача, якого вони доглядали. Тібісай, Нені та й Негріта, цілуючи мене, гірко плачуть. Чоловіки тиснуть нам руки, показуючи в такий спосіб, як їм прикро, що нас забирають до в’язниці.

До побачення, ірапці! До побачення, благородні люди, які не побоялись осудити власті своєї країни й захистити ще вчора незнайомих вам бідолах! Ваш хліб, той хліб, що його ви відривали від свого рота й давали мені, став для мене символом людського братерства, високим прикладом поведінки на майбутні часи. Завжди роби добро тим, хто страждає, навіть якщо для цього доводиться в чомусь відмовити собі. Допомагай нещаснішим від себе… І якщо згодом я стану вільним, то завжди, коли зможу, допомагатиму іншим так, як мене навчили це робити перші люди, котрих я зустрів у Венесуелі.

Каторга в Ель-Дорадо

За дві години ми приїздимо до великого селища Гуїрії. Тут морський порт, і Гуїрія претендує на те, щоб бути справжнім містом. Префект сам передає нас начальникові поліції всієї цієї округи. В комісаріаті з нами поводяться непогано, але влаштовують допит, і тупий судовий слідчий не хоче й припустити, що ми припливли з Британської Гвіани, де жили вільно. Навіть більше, коли ми на його вимогу пояснюємо, чому після такої короткої подорожі з Джорджтауна прибилися до затоки Парія вкрай знесилені, слідчий заявляє, що ми глузуємо з нього, розповідаючи, нібито потрапили в шторм.

— Два величезні банановози зазнали під час того шторму катастрофи, один суховантаж із бокситовою рудою пішов з усім екіпажем на дно, а ви на своєму човнику завдовжки п’ять метрів уціліли?! Хто вам повірить? Та з цієї баєчки посміється навіть божевільний жебрак, що просить милостиню на ринку. Ви брешете!

— З’ясуйте все це в Джорджтауні.

— Я не хочу, щоб англійці сміялися з мене!

Цей упертий, недоумкуватий, недовірливий, та ще й претензійний слідчий надсилає після цього хтозна-кому якесь повідомлення. В усякому разі, одного дня о п’ятій ранку нас будять, заковують у кайдани й кудись везуть у вантажній машині.

Порт Гуїрія, як я вже згадував, лежить у затоці Парія, якраз навпроти Трінідаду. Його кораблі запливають і в гирло Оріноко.

Десятеро поліцейських ведуть нас п’ятьох, закутих у кайдани, до Сьюдад-Болівара — столиці штату Болівар. Ця подорож розбитими путівцями дуже виснажлива. Цілих п’ять днів їде машина, у кузові якої підскакують, мов мішки з горіхами, арештанти й поліцейські. Ночуємо ми теж у кузові, а вранці знову рушаємо в дорогу.

Нарешті ця довга й жахлива подорож закінчується — більш як за тисячу кілометрів від океану, в сельві, через яку від Сьюдад-Болівара до Ель-Дорадо тягнеться грунтова дорога.

Ми — й арештанти, й поліцейські — приїздимо до Ель— Дорадо, маючи вкрай поганий вигляд.

Що таке Ель-Дорадо. Колись це була надія іспанських конкістадорів. Коли вони бачили, як індіанці поверталися звідти з золотом, то щиро вірили, що там є золота гора чи принаймні напівзолота земля. Тепер Ель-Дорадо — це передусім селище на березі річки, в якій повно м’ясоїдної риби, що за кілька хвилин може зжерти людину або тварину. Посеред річки лежить острів, а на острові розташований справжній концентраційний табір — венесуельська каторга. Вона являє собою огороджений колючим дротом квадрат завбільшки сто п’ятдесят на сто п'ятдесят метрів. Майже чотириста чоловік там сплять, навіть у негоду, просто неба, бо кількох навісів з оцинкованої бляхи для стількох в’язнів не вистачає.